Крижане кохання ГУЛАГу - Галина Вікторівна Горицька 8 стр.

А ще він розповів мені, що саме оця його особливість стала на заваді футбольному майбутньому хлопці з юніорів побили його в туалеті, бо вважали зверхнім (а він просто не памятав, як кого звати).

І ще люди його цікавлять тільки з погляду літературності. Він так і каже мені вечорами вже на підпитку, десь поміж загублених сірих районів Гогеншенгаузена і з мрією перебратися кудись по той бік муру, існувати десь поруч із Порожнім зубом, котрий чудом уцілів у потойбіччі повоєння[18]. Так і каже: «Маша, той таксист читає Толстого німецькою, немов білінгва, бо знає того російською на память і таким чином вчить іноземну мову», відпиває ковток віскі й веде далі «Маша, він ну майже як у Вертинського граф-таксист, спадковий аристократ із Кенігсберга, він вчора мені дав самокрутку покурити запросто так. Хоча я російською з ним ніколи, ну ти ж знаєш, Маша» І він памятає, їй бо, якийсь час памятає і імя, і по батькові того таксиста, бо ж Толстой і німецька Але нічого корисного, ніяких імен «потрібних людей». І за це я його поважаю й намагаюся розуміти навіть його збочення, незважаючи на все те, що між нами було, і все те, що так між нами й не сталося. Він шизофренік, напевне. Він давно створив собі свій уявний світ із тонких переплетінь літературних космічних орбіт.

Однак найголовніше він памятає і моє імя. І по батькові. І навіть прізвище. Бо вважає мене талановитою. І тут є одна заковика, що мене на початку непокоїла, а потім, коли я подорослішала, я просто дала собі на неї негативну відповідь і перестала себе картати. Так ось: чи кохав би він мене, якби не вважав талановитою?

Розділ третій

Кревність

Кревність народів це та чудово-чудернацька омана, котру зусібіч штовхали до громадянського стравоходу, аби легше святкувалося трьохсотріччя воззєднання України з Росією. А простіше кажучи поглинання Росією України.

Я нагадаю вам, чому в мене така стравонепрохідність совку. В сорок шостому, коли я народилася від двох непересічних особистостей: одна полишила свій рідний Берлін, другий тоді ще не позбавлений своїх регалій, двічі герой Радянського Союзу, її з того Берліна таємно вивіз на особистому літаку свого комрада І тут я не знаю, як краще продовжити. Давайте коротко? Мама вмерла на етапі до Сибіру, батько став тихим і пригніченим. Ні, не пив, хоча ледь сам не потрапив до ГУЛАГу, благо той товариш, котрий позичав півтора року до того свій літак, аби він перевіз німкеню до Києва, допоміг. Однак батько причаївся. І то через свою внутрішню силу. Ось я, наприклад, не знаю, що б зробила і як би повелася, якби мене позбавили всіх заслужених нагород і відібрали квартиру в центрі. Я не знаю Так чи інакше, мені досить і того, що я народилася в цій неповній і недовго, але все ж таки щасливій родині. Спостерігала за батьком від свого народження.

Я ненавиджу ідеологію Радянського Союзу. Це щось уроджене, як ви розумієте. В мене питання інше: чи багато таких, як я, в сімдесят другому? Гадаю, трохи менше ніж таких, як я, в пятдесят четвертому. Бо все забувається. Стирається з памяті Народжуються нові громадяни, котрі не знали чотирьох років війни, не знали голодоморів А махина совку не переламала всі їхні кістки, і вони собі думають: «Ну навіщо я буду чинити супротив, якщо можна жити й без того? Собі ж дорожче». І це справді так. Не бачу сенсу всім страждати й переносити біль інших на себе. Імплікувати й рефлексувати. Своя хата з краю. Та й справді, чого вже там?.. Адже на всі тривоги й печалі вселенські тебе одного не вистачить. Треба обирати.

У глобальному сенсі, за великим рахунком, є кармічне минуле й теперішнє кожного індивіда, та не варто, шановні, чуєте? Зовсім не варто уособлювати себе з певною нацією й певним народом і сприймати його прадавній біль, якщо ви справді можете цього не робити. Чуєте?..

У глобальному сенсі, за великим рахунком, є кармічне минуле й теперішнє кожного індивіда, та не варто, шановні, чуєте? Зовсім не варто уособлювати себе з певною нацією й певним народом і сприймати його прадавній біль, якщо ви справді можете цього не робити. Чуєте?..

Ще взимку пятдесят четвертого Радянський Союз почав глобальні святкування 300-річчя воззєднання Росії й України. Іншими словами поглинання слабшого сильнішим.

Підготовка до ювілею почалася на початку пятдесятих років, а самі урочистості тривали весь рік з масштабними парадами, гучними промовами з трибун, що неодмінно передавали по радіо, й прилизаними статтями в періодиці.

Проте до всього того, що слугувало тільки вишенькою на тортику пропаганди наднаціональної спільноти «радянського народу», додавався ще й ласий шмат того кренделю у вигляді розроблених і затверджених ЦК КПРС «Тез про 300-річчя воззєднання України з Росією (16541954)». Аби було правильне, а головне однакове трактування, сформульовані у цьому циркулярі оцінки лягли в основу всіх досліджень історії України, котрі набули в пятдесят четвертому особливої популярності з огляду на визначний ювілей.

Особливого поширення в січневій періодиці набули статті про одвічне прагнення українських письменників до воззєднання свого народу з Росією: «Мрії Франка про воззєднання українського народу, розділеного іноземними загарбниками, нерозривно звязані з закликом до братерського єднання з єдинокровним російським народом, за допомогою якого український народ тільки і зможе здійснити свої віковічні прагнення обєднати свої землі в єдиній державі. У 1896 році він писав: Ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там постали і працювали, та й працюють найбільші таланти нашого письменства М. Коцюбинський, як і Леся Українка та І. Франко, не дожив до щасливих днів, коли в результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, завдяки мудрому керівництву Комуністичної партії, при допомозі великого російського народу український народ створив свою національну українську державу»[19].

І вже ставало зрозумілим після першої ж подібної популістської статті, що український народ без російського вже ніяк. І тільки смерть їх розлучить: «1 (11) жовтня 1653 року в Москві на Земському соборі було позитивно розвязано питання про воззєднання України з Росією. 8 (18) січня 1654 року в Переяславі (до 30.10.2019  Переяслав-Хмельницький) відбулася рада, яка вирішила воззєднати Україну з Росією. Це рішення Переяславської ради стало могутнім волевиявленням волелюбного українського народу, виявленням його вікових прагнень і сподівань Навіки зміцнів нерозривний союз двох єдинокревних народів Історична доля українського народу з цього часу стала єдиною з долею російського народу»[20].

Ну чим не прекрасний, можна сказати, священний шлюбний союз, еге ж? Адже «любов до Москви з давніх-давен жила в серцях народних мас України»[21]. Як зазначив Юрій Смолич: «Воззєднання України з Росією було здійсненням заповітних сподівань українського народу, що протягом багатьох років прагнув до обєднання з російським народом, в якому він бачив свого старшого єдинокровного брата, вірного союзника і надійного захисника»[22]. Амінь.

Подібних статей, котрі слово в слово повторювалися, немов усі журналісти, спільно з метрами українського цеху письменництва, як-от Смолич і Бажан, зібрались у якійсь пивній і разом настрочили ті всі матеріали скопом, було сила-силенна. Так що складно було хоч на одну з них десь таки натрапити.

Хоча Олексій і уникав їх, як міг. Ніби відштовхувався від усієї тієї пропаганди невидимими руками своєї душі. Що ж Вона все одно проникала у всі пори його єства. Через вуха, очі, ну майже на дотик. Та пропаганда оточила його тотально, як і безліч інших пішачків Радянського Союзу. Лишалося тільки набрати побільше здорового глузду-повітря й пірнути глибше в навколишнє середовище-воду й сподіватися, що здорового глузду вистачить, аби якось усе те пережити

На щастя, вже навіть тоді, в ті химерні часи «радянської єдинокревності народів», існувала й інша кревність.

«Зустріч»