Йоланда підійшла до дофіна й схопила його за руки. У принца були дуже широкі долоні із довгими вузлуватими пальцями, натомість затонкі запястки та руки. Коли він нервував, на руках проступала голубувата сітка судин, а кінчики нігтів синіли, наче принц змерз. Тому вона завжди радила Шарлю ховати руки у довгих рукавах на церемоніях, де такі тілесні прояви могли трактуватися як слабкість.
Король Франції тяжко хворий, прошепотіла вона неначе малій дитині. Ви самі його бачили, мій сину, два роки тому. Легше йому не стає, як нам не прикро. Його рукою водять нечесні радники, королева та герцог Бургундський.
Мадам, моя матінко, мене позбавили права на корону через вбивство герцога Бургундського
Це недостатня причина Наші радники та юристи перечитали усі закони та кутюми, звернулися до історичних подій двісті й триста років тому. Це недостатня причина, аби батько позбавив рідного сина спадку. Адже всі ми знаємо, що наш король уже майже тридцять років без памяті та розуму. А коли б і так? Хіба можна було через те кляте вбивство на мосту Монтеро відібрати те, що вам належить за правом народження? Хіба ви самі зарубали герцога сокирою, мій сину? Ні! У чому ж ви винні? Що сталося на ваших очах, у вашій присутності?
А коли я бастард, якого моя мати прижила від покійного герцога Орлеанського? Коли я не син королю? Що тоді, матінко?! закричав принц, сльози розпачу й розгубленості набігли йому на очі. Хто тоді наступник престолу? Хто?
«Герцог Орлеанський, який уже чотири із половиною роки був бранцем англійців», подумки відповіла сама собі королева й цієї ж миті відкинула неприйнятну думку геть, як зімятий, нікому не потрібний папірець. Сидить у полоні? Чим довше він там залишається, тим краще. Принаймні для дофіна та його партії.
Наступного разу весілля перенесли на останній тиждень вересня, коли очікували затишшя у бойових діях. Того разу Рауль де Вандом зявився при дворі із найгіршою для Ізабелли новиною: у Божансі раптово помер граф де Вертю та його старший брат Луї. Ізабелла зомліла, а потім забилася в риданнях, забувши, що вона при дворі. Забувши про манери, виховання та свій зовнішній вигляд. Мадам де Гокур навіть із співчуттям, на яке марно було сподіватися від такої суворої дами, запропонувала їй заспокійливі краплі. Проте Ізабелла не хотіла вірити, допоки сама не побачила тіло брата, вкрите дивними виразками. Спочатку навіть вирішили, що то чума. Але в місті більше ніхто не загинув. Тільки граф де Вертю та Луї де Вандом, до яких пізно вночі прибув посланець із Бургундії, вже ранком і сліду його не лишилось. Може, то була італійська трутизна, яку підсипали у вино та їжу? Чи натерте мишяком послання або отруйна свічка? Вже ніхто не міг сказати напевне. Та Ізабелла не мала сумнівів: її брата отруїли. Надто ризиковано залишати в живих брата полоненого герцога Орлеанського. Якщо й надалі посилюватимуться плітки про незаконне походження дофіна, Філіпп де Вертю був би законним представником спадкоємця французького престолу. Такий не потрібен ані королю Англії, ані герцогу Бургундському. Стара графиня де Вандом холодно повідомила безтямній від сліз Ізабеллі, що весілля відбудеться після Різдва. Фінансові справи Орлеанського дому йшли кепсько, війна та збір викупу висмоктували всі доходи. Після смерті графа де Вертю лишилося кілька оксамитних упландів, підбитих хутром, та золочений орден Дикобраза. Жан Дюнуа із вдячністю забрав той орден собі, бо свій, що йому дістався від батька, він загубив під час втечі з бунтівного Парижа два роки тому.
На світанку Ізабелла вбралася у червоне вперше за три місяці жалоби. До церкви її мав би вести граф де Вертю, щоразу, як вона згадувала про це, пекучі сльози набігали їй на очі. Втрата досі чутлива, досі не виплакана. Філіпп зник, лишивши їй на згадку лише посріблені чотки із гербом Орлеанського дому. Ізабелла добре памятала, що після відїзду Маргарити до Бретані, коли нікому не було діла до почуттів маленької позашлюбної доньки, її заплакану до задухи, із сліпими від сліз очима, Філіпп узяв за руку та повів до саду, розважаючи останніми новинами з королівського двору, допоки дівчина не посміхнулась.
Так набагато краще Посміхніться ще раз, дамуазель Так легше зауважити щось гарне навкруги. Лише побачивши вашу посмішку, ваші вороги зрозуміють, що не мають над вами влади І це лише ваш вибір, моя сестро, посміхатись чи ні. Що б не трапилось
Так набагато краще Посміхніться ще раз, дамуазель Так легше зауважити щось гарне навкруги. Лише побачивши вашу посмішку, ваші вороги зрозуміють, що не мають над вами влади І це лише ваш вибір, моя сестро, посміхатись чи ні. Що б не трапилось
Але під вінець її повів рідний брат, Жан Дюнуа, Орлеанський Бастард. Два роки тому він потрапив у полон до бургундців, і графу де Вертю, завдяки неймовірним дипломатичним зусиллям, вдалося узгодити суму викупу за кілька днів до загибелі.
Першою, як безперечно знатніша, до церкви, прикрашеної лише гірляндами з омели та дроку, зважаючи на пору року, прибула Луїза де Русі, що скидалася на перелякане дитя, яке потай приміряло завелику сукню своєї матері. Рауль надсилу тримався, він знав, якої поведінки від нього очікують, проте так і не зумів посміхнутись до своєї переляканої на смерть нареченої.
Жан Дюнуа вів Ізабеллу під лікоть, а дівчина йшла, не опускаючи погляду, ані на крихту не знітившись, довгий шлейф її сукні тягнувся на три фути, й у напівтемряві церкви здавалось, що вона лишає по собі кривавий слід. Йшла, наче по льоду ковзала. Усі погляди були прикуті до Ізабелли, до її дуже простої на перший погляд сукні, прикрашеної лише посрібленими ґудзиками із гербом на високому комірі та рукавах. Коли б мова йшла про придворний бал, така увага потішила б її марнославство. Її наречений привітно посміхався, як дитя, побачивши тарелю з зацукрованими сливами. Рауль (а цікавив її лише він!) не міг відвести погляду від Ізабелли. Стара графиня де Вандом потай ущипнула сина, повертаючи до тями. Могла б і стусана дати. Зрештою, не варто забувати про пристойність! Проте Рауль не зважав: Ізабелла зараз була уособленням краси та елегантності. Дама у червоному! Йому завжди подобалося, коли дами вбиралися не просто, а вишукано, добираючи тканину та прикраси, коли кожне поєднання кольорів та вибір дорогоцінних каменів у перснях мав таємний зміст. Коли кожен із десятків ґудзиків від пояса до високого коміра лише підкреслював стрункість постави та білість шкіри на шиї Скільки захвату розстібати їх по одному, вивільняючи з-під верхньої сукні нижню спідницю та сорочку Рауль ще раз поглянув на Луїзу, таку маленьку, що ледве досягає його грудей. Яке знущання! Ізабелла така вродлива, така витончена, як ледь розквітла троянда, зійде сьогодні на шлюбне ложе Йому ж дісталася багата спадкоємиця, зовсім зелена, до того ж її батько наполіг, аби консумацію відклали на рік чи два, аби не підірвати вагітністю та пологами тендітне здоровя його дочки. Сама думка про здійснення шлюбу із Луїзою була Раулю відразлива. Вандом усвідомлював, що то його обовязок, і хотів виконати його якнайшвидше. Неначе для того, аби дістатися іншого берега ріки, необхідно було стрибнути у крижану воду, бо іншого шляху немає
Для наречених приготували подушки перед вівтарем. Усі четверо опустилися на коліна перед священником. Вони так і стояли поруч Луїза, Рауль, Ізабелла, Анрі. Та Ізабеллі, яка до шалу не хотіла нікого помічати, ввижалося, що її вінчають із Раулем, наче тих двох, що стоять обабіч на колінах та старанно шепочуть латинську молитву, не існує.
Я беру вас, Луїзо, собі за дружину, аби мати у домі своєму та у ложі своєму
Ізабелла чула лише голос Рауля та його присягу як у напівсні, так наче спостерігала за собою. «Це ж я, я маю бути на місці дамуазель де Русі! Це моя доля, не її! А вона її вкрала», думала Ізабелла, досі не вірячи, що так швидко колесо Фортуни зробило повний оберт, перевернувши її, здавалось би, усталене життя догори дриґом та геть позбавивши її навіть сподівань на щастя. Проте й у блідому переляканому личку Луїзи вона також не бачила ані щастя, ані радості, ані задоволення. Ізабелла отямилася лише тоді, коли Анрі незграбно висмикнув її руку. Вона покірно розставила свої тонкі прозорі пальці, дозволяючи вдягнути собі обручку, таку ж важку, як і Рауль вдягнув Луїзі. Хіба що з іншим каменем, але їй було так зле, що Ізабелла навіть не зауважила, з яким саме. Дивилась вона вперед, на припяті цвяхом ноги деревяного Ісуса, бо якби повернулася до нареченого, то напевно розридалася б від розпачу та марних очікувань.
Стара графиня де Вандом наполягла, аби молоді та гості прослухали месу. Потому всіх було запрошено до святкового столу. Попри те, що учта тривала до заходу сонця, Ізабелла не могла покласти до рота ані крихти. Вона із огидою й тривогою думала про той час, коли священник підведеться з-за столу, підніметься до шлюбного покою, щоб благословити подружнє ложе. Попри суворість та одвічне незадоволення, застигле на обличчі, мадам де Гокур у властивій їй сухій безапеляційній манері пояснила дівчині, що має відбутися, аби шлюб вважався консумованим. Як мало спільного із тими квапливими цілунками у замкових коридорах, від яких паморочиться в голові й солодко калатає серце!