Нині ж герцог Жан був насуплений та замислений, важкі зморшки прорізали його чоло, вуста були щільно стиснуті, через це маленьке підборіддя здавалось іще меншим, а сам герцог був схожий на стару мавпу. Кроки його були важкими, напруженими, руки у довгих рукавичках яскраво-зеленої шкіри із металевими кільцями стиснуті в кулаки, скамянілий погляд утупився у деревяний настил мосту, неначе герцог знизу, з річки, чекав на якусь небезпеку. Він ніколи не мав величного й привабливого вигляду, що вирізняло його батька та кузенів: Жан був маленького зросту, смаглявий, темноволосий, із довгим гачкуватим носом та непевним метушливим поглядом світло-голубих вузьких очей. Проте, побачивши його, дворяни зазвичай схиляли голови, а простолюд падав на коліна, бо герцог мав славу страшної людини, адже він мав спокій та добрий сон лише після того, як на власні очі побачив своїх ворогів мертвими. Хоча почет бургундця чекав під Монтеро вже опівдні, усю незвичну вересневу спекоту вони простояли, не наближаючись до людей його високості. Герцог неабияк сумнівався у доцільності переговорів: його астролог уже два тижні попереджав про небезпеку. Та попри власні амбіції та бажання керувати Францією, загроза подальших воєнних дій із англійцями змушувала герцога шукати порозуміння із спадкоємцем престолу.
Надвечір дофін та герцог зі своїм почтом нарешті зустрілись, за ними завбачливо зачинили ґратки на барєрах, такі щільні, що важко було розгледіти, що саме відбувається серед перемовників. Рауль де Вандом, геть втративши цікавість до перебігу переговорів, перехилився через перила мосту, видивляючись знічевя дрібних сріблястих рибок. Літо того року було спекотне, річка зміліла. Йонна біля Монтеро і так була неглибока, проте зі швидкою течією, проглядало піщане дно, і тому вода здавалася каламутно-жовтою. Рауль відчув сильне бажання освіжити обличчя та волосся. Він мало спав цієї ночі та ще й дві попередні: почет дофіна швидким маршем прямував до Монтеро. Затим усі прослухали месу, адже була неділя. В очікуванні перемовин молодий Вандом щиро бажав, аби вся ця дипломатична тяганина швидше скінчилася, й вони повернулись бодай до Монтеро. Він зняв з пояса баклажку зі срібною кришкою й жадібно допив рештки червоного вина, що брав із собою. Вино на сонці вже нагрілось, не втамувавши ані спраги, ані голоду. Вандом скривився й пошепки вилаявся.
Аж раптом він почув, як хтось гукав:
Убий його! Вбий!
Вандом, витріщивши від несподіванки світло-блакитні очі, повільно обернувся до огорожі. Він розчув слабкий зойк і не роздумуючи кинувся до ґратки. Що там у біса сталося? Чи в безпеці дофін? Було зрозуміло, що там відбувається якась збройна сутичка. Ґратку з боку дофіна відчинили, зо два десятки лицарів поквапилися на допомогу своєму панові. Та коли Вандом хотів теж зайти, сір де Гокур грубо зупинив його, загородивши дверцята рукою:
Шмаркачам там не місце!
Рауль навіть не встиг ощиритись у відповідь, приголомшено втупившись поглядом у ковану залізом бойову рукавицю. Звичайно, сір де Гокур вірний арманьяк та прихильник дофіна, та хто дав йому право так розмовляти із сином графа де Вандома? Нехай йому лише шістнадцять і він простий джура у почті його високості. Рауль побачив під плащем на Гокурі кольчугу й меч. Навіщо у складках плаща залізний панцир і важка зброя? Адже вони на мирних переговорах, кожен учасник присягнув, що має лише добрі наміри! Вандом учепився руками у ґратку та піднявся навшпиньки, марно намагаючись щось розгледіти. Забагато людей Спершу він розчув лише брязкіт зброї, потім якийсь дивний звук, вереск та булькотіння, неначе на бійні ріжуть свиню.
Ти наказав відтяти моєму панові руку, то і я тобі відрубаю!
Тієї ж миті з колотнечі й барвистого людського місива месір дю Шатель, міцно тримаючи за плечі, витягнув блідого, як смерть, дофіна. Забувши про придворний етикет, молодий Вандом схопив принца за холодні руки, наче вони досі були хлопчаками, товаришами по грі в садках королівської резиденції в Сен-Полі.
Що сталося? На Бога, ваша високосте, що сталося? закричав Рауль, квапливо оглядаючи, чи немає крові. Чи ви цілий?
Дофін лише мляво хитнув головою, його вирлоокий погляд скляніло дивився кудись убік, до берега, де досі чекали солдати бургундця. Вуста його ворухнулися, проте без жодного звуку, наче викинута на берег риба.
Принц цілий, глухо відповів дю Шатель, стягуючи з рук важкі, ковані металевими пластинами бойові рукавиці.
Шмаркачам там не місце!
Рауль навіть не встиг ощиритись у відповідь, приголомшено втупившись поглядом у ковану залізом бойову рукавицю. Звичайно, сір де Гокур вірний арманьяк та прихильник дофіна, та хто дав йому право так розмовляти із сином графа де Вандома? Нехай йому лише шістнадцять і він простий джура у почті його високості. Рауль побачив під плащем на Гокурі кольчугу й меч. Навіщо у складках плаща залізний панцир і важка зброя? Адже вони на мирних переговорах, кожен учасник присягнув, що має лише добрі наміри! Вандом учепився руками у ґратку та піднявся навшпиньки, марно намагаючись щось розгледіти. Забагато людей Спершу він розчув лише брязкіт зброї, потім якийсь дивний звук, вереск та булькотіння, неначе на бійні ріжуть свиню.
Ти наказав відтяти моєму панові руку, то і я тобі відрубаю!
Тієї ж миті з колотнечі й барвистого людського місива месір дю Шатель, міцно тримаючи за плечі, витягнув блідого, як смерть, дофіна. Забувши про придворний етикет, молодий Вандом схопив принца за холодні руки, наче вони досі були хлопчаками, товаришами по грі в садках королівської резиденції в Сен-Полі.
Що сталося? На Бога, ваша високосте, що сталося? закричав Рауль, квапливо оглядаючи, чи немає крові. Чи ви цілий?
Дофін лише мляво хитнув головою, його вирлоокий погляд скляніло дивився кудись убік, до берега, де досі чекали солдати бургундця. Вуста його ворухнулися, проте без жодного звуку, наче викинута на берег риба.
Принц цілий, глухо відповів дю Шатель, стягуючи з рук важкі, ковані металевими пластинами бойові рукавиці.
А бургундці, а герцог Бургундський? запитав Вандом, чомусь затинаючись, у голові раптом почала складатися мозаїка.
Герцог?.. Уже повернувся додому скривився месір дю Шатель, витираючи з лоба піт та бризки крові. У пекло
Рауль побілів, як крейда, він нарешті второпав, що майже у нього на очах щойно вбили могутнього герцога Бургундського. З місця перемовин поступово відступили усі свідки, задкуючи, тримаючи в руках зброю. Отже, бургундський супровід герцога перебили чи поранили Бургундці ж за ґраткою, вирішивши, що їхнього герцога полонили, відійшли до своїх під містом.
Юнак непевним кроком підійшов до розпластаного тіла. Герцог лежав обличчям донизу в калюжі крові, на потилиці видніла глибока рана від сокири, ще кілька на хребті, поряд відрубана правиця зі стиснутими у кулак посинілими гачкуватими пальцями Жодної випадковості, кожна з цих ран смертельна. Кажуть, так само дванадцять років тому на Рю Барбетт вбили герцога Орлеанського: відрубали руку, розтрощили голову, щоб не встиг покликати диявола на допомогу. Коло замкнулось. І все розпочнеться знову. Рауль повільно видихнув повітря, усвідомив, що від хвилювання не може рухатись.
Колись він на власні очі бачив жахливу розправу над арманьяками в Парижі. Жертвам вирізали хрести на голій спині, напівживих людей тягнули кіньми, до смерті забиваючи копитами. З палаючих будинків мешканці кидалися з вікон прямісінько на ощирені списи бургіньйонів, вагітним жінкам розпорювали животи і кидали свиням. Вандом памятав, як тіла замордованих конетабля та канцлера скинули у яму гною без останньої християнської сповіді. Попри той жорстокий досвід кривавої різанини, що він його встиг пізнати, юнак раптом відчув кислий присмак слини та міцно притис руку до рота, ледве стримуючи потяг до блювоти.
* * *Що ж я маю тепер робити? запитав дофін, він аж втиснувся у крісло й мав вигляд не на жарт переляканої дитини, що очікує неминучого покарання.
Ще трішки і він не витримає й розридається. Кутики вуст принца зрадливо затремтіли, як у малого хлопяти. Ще цього не вистачало
Королева Йоланда, майбутня теща, виховувала принца з десяти років. Вона підвелася з крісла й підійшла до вікна. Її тонкі із голубуватими венами руки не знали спокою й тремтіли від хвилювання, бо вона досі не знайшла рішення. Її величність нервово сховала руки у довгих лілово-синіх рукавах верхньої накидки.
За стінами герцогського замку Анжера стіною впала злива, за мить загасивши спокійне вересневе тепло та палахкотіння червоно-золотих осінніх барв. Коли б королева мала справу із власним сином та в кабінеті не було кількох радників вона б дала йому добрячого прочухана. Але ж це дофін, спадкоємець престолу Франції! Справу зроблено. Тепер марно шукати винних. Нині слід передовсім вигадати якусь причину, пояснення, що розійдуться усіма європейськими містами, щоб жодна душа не змогла звинуватити дофіна у навмисному вбивстві. Адже є ще свідки. Правда, один з них при смерті, поранений у голову месіром дю Шателем, а другий, дрібна сошка, писар чи секретар герцога, втік. Коли б устигнути із посланням, перш ніж той добереться до бургундського двору