Драми - Улас Алексеевич Самчук 7 стр.

Драма «Шумлять жорна» присвячена боротьбі українського народу в часи гітлерівської окупації (дія відбувається 1942 року). У. Самчук намагався подати картину тогочасного життя представників різних українських прошарків, окреслити головні ідеї, які видавалися їм найважливішими. Розгорнутий окупаційними військами терор набрав нестримних обертів; більшовицький СССР намагається через своїх агентів впливати на українське населення окупованих територій. Одного з агентів викрито, і він постає перед справедливим судом партизанів. Тут і приходить до українців розуміння, що всі сподівання на чиюсь допомогу в здобуванні власної держави безплідні. Духовну драму поколінь, які «послухали не тих пророків» і «вбили в собі віру в добро, і віру в правду», допоможе здолати, на думку У. Самчука, живий дух народу. Один із героїв драми патетично виголошує: «І от по всій Україні шумлять невидимі вічні жорна, мелеться таємно засіяне нашими предками золоте зерно. Шумлять жорна по наших пралісах глибоких, по наших душах широких і капають зерна на шорсткий камінь, як краплі крови. І крутиться вир і клямри скрегочуть і стогне прамати сира, древня земля українська. Бурі рокочуть над нами, зриви, шторми гудуть в небесах, горить небо, горить земля і дим стелеться широко далеко, і плач немовлят разом з вітром диким несеться у безвість. Сонце!».

Символ жорен у пєсі багатозначний. Передусім вони свідки жорстокої доби: німецькі окупанти, як перед тим і більшовики, наклали на жорна заборону, намагаючись у такий спосіб приректи народних месників-вояків на голодну смерть. Але це не допомогло. Натужне поскрипування, торохтіння жорен, яке не припинялося в добу воєнної смути і потрясінь, ставало символом безсмертя народу. «Ми є правда!  гордо проголошує редактор Євген Лисик.  Наша правда твердість! Наша правда любов! Наша правда вічність!». Тут проступає історичний оптимізм У. Самчука, котрий вірив у незнищенність українського народу і неодмінне постання незалежної Української держави. Драмою «Шумлять жорна» він остаточно розвіяв намарні сподівання своїх сучасників на те, що здолати ворога може допомогти якась сила ззовні. Відродити власну державність українці повинні самостійно.

Розмову про драматичні твори У. Самчука варто завершити маловідомими фактами. За романом «Гори говорять» 1935 року було створено однойменну театральну постановку із семи картин, авторами якої були Роман Антонович і Зенон Тарнавський. Пєсу ставив Український народний театр імені Івана Тобілевича зі Станіславова. Премєри відбулися в листопаді 1935 року в Камянці Струмиловій, Винниках і Львові. Львівська газета «Діло» у кількох числах поспіль рекламувала новий сезон Театру і його премєру[34]. Газета опублікувала також рецензію Михайла Рудницького на виставу[35].

Цікаву інформацію про роботу над іншими драмами дає епістолярій письменника. У листі до Леоніда Білецького від 11 березня 1949 року У. Самчук зазначав: «Я написав нову пєсу з життя канадійського Повій вітре. Роблю тут читання публичні з успіхом своїх Жорен і Вітра[36]. Лист до Юрія Шереха від 04 жовтня 1951 року свідчить, що митець дістав замовлення на пєсу з приводу подарованого Москвою канадським комуністам памятника Тарасові Шевченку[37]. За місяць він писав уже про інше замовлення: «Тепер я дістав завдання написати театральну картину з приводу 60-річчя укр. в Канаді. Мучуся, але йде»[38]. У наступних листах до того ж адресата інформація про успішне завершення праці над пєсою[39], неспромогу театралів сплатити гонорар[40]. У листі до художниці Люби Генуш із Монреаля письменник повідомляв про публічні відчити перед невеликою кількістю слухачів[41].

На жаль, відшукати тексти згадуваних в епістолярію драматичних творів поки що не вдалося. Хочеться вірити, що вони таки віднайдуться найближчим часом.

Самчукові драми живуть своїм літературним життям. Вони застиглі в літературній формі і не оприсутнені на сцені, проте не втратили своєї художньої вартості. Можливо, вихід цих творів у багатотомному виданні дасть поштовх і для розгортання їхньої сценічної долі.

Слухайте, слухайте! Говорить Москва!

Одноактівка[42]

На жаль, відшукати тексти згадуваних в епістолярію драматичних творів поки що не вдалося. Хочеться вірити, що вони таки віднайдуться найближчим часом.

Самчукові драми живуть своїм літературним життям. Вони застиглі в літературній формі і не оприсутнені на сцені, проте не втратили своєї художньої вартості. Можливо, вихід цих творів у багатотомному виданні дасть поштовх і для розгортання їхньої сценічної долі.

Слухайте, слухайте! Говорить Москва!

Одноактівка[42]

Борис Чортомолов Госторгпред ССРР за кордоном.

Ларя жінка його.

Владлен вихованець Чортомолова, студент хімії на практиці.

Розенфельд (він же Костя)  урядовець особливих доручень.

Німа служниця.

Голосномовник радіоприймача.

Кабінет Чортомолова: проста затишна кімната, шпалери пурпурової барви з золотистими трикутниками. У правій (від глядача) стіні широке вікно завішане тяжкими ґардинами. Перед ним бюрко, на якому телефон, глобус, електричний радіатор, купи газет, паперів та ріжного знаряддя до писання. Видно заголовки газет: «Правда»[44], «Берлінер Тагеблят»[45], «Ле Матен»[46] і інші. Перед бюрком крісло з поруччям і збитою круглою подушчиною. Під поніжжям ведмедяча шкіра. Коло вікна портрет Толстого, а на прилежній стіні Маркса. Під Марксом шезлонг, покритий килимом барви шпалерів з перськими орнаментами. Побіч портрету адміністративна мапа Сов. Союзу. Далі двері, що ведуть у спальню. При лівій стіні шафа, за шкляними дверцями котрої блищать рядки книжок, здебільшого у витиснених золотом оправах. Від шафи, ближче до рампи другі двері у коридорик. Серед кімнати, на килимі круглий, під бронзу, столик до курення. По правій і лівій його стороні глибокі шкіряні фотелі, за ними канапа, а перед ним великий, шовковий вишневої барви абажур з торочками, що стоїть також на круглому столику, на якому радіоапарат. Голосномовник стоїть на книжковій шафі побіч бронзової барви бюсту Лєніна, під абажуром три електричні лампки, крім того під стелею з шістьма лампками, та одна лампка на бюрку. На курильному столі бронзова попільничка, пудельничка на сірники та цигарки з мундштуками. Під столом за шклом поличка, де знаходяться скриньочки цигар, цигареток і т. п. Проти глядача над мапою великий годинник, який при відкриттю завіси показує 8. Вечір. Світиться під вишневим абажуром пара лампок, тому в кабінеті мяко вишнево, затишно, тихо.

Чортомолов (поважний, старий, років під пятдесят, з сивинами на скронях, з рідким волоссям над чолом воно ж широке, з глибокою зморшкою й другою меншою над ним, густі й довгі брови. Мясистий, непоганий ніс озброєний окулярами у раковій оправі, під якими світяться сірі, довірливі, навіть щирі очі. Обличчя голене зовсім, з тяжкими капшуками під підборіддям, очима та коло куточків уст. Рухи повільні, незграбні. Мова глуха, властиво глухий баритон. У халаті, без комірця, взутий у пантофлі, сидить у фотелі профілем до публіки читає): «і цілий світ з запертим диханням дивився на арену Сходу Европи. Там виступали ґладіатори. Краяли черепи один другому, з захоплення, пробивали черева, в безумному запалу угнавши один другому в горлянки зуби, упивалися чадом крови, що бубоніла скрізь струмками, наводнюючи країну дурманючими парами, які ще глибше, ще пекучіше додавали жаги диким вчинкам, звіринності, садизму. Зірвалася з ланцюга міліонова зґрая голодних псів Дика, безвольна юрба, з печаттю вікового рабства, з хронічною внутрі спадщиною від довголітньої неволі в тюрмі народів, громила в пень безформенний кістяк розчавленої, опльованої Батьківщини. І дивився затаєним»