Втішала себе тим, що й не потрібно вже для неї кохання, менше муки буде й не болітиме серце її в шлюбі, коли трапиться якийсь негаразд, так сильно, як боліло воно після зрадницької втечі Назара.
Назара
Солодким болем ще продовжувало відгукуватися в ній і серці її його імя, те імя, котре колись було належним такій близькій людині, а сьогодні. Вона розуміла, що всі ті його слова про кохання, котрі він нашіптував їй у садку батьківського дому, вони були оманою. Солодкою, звабливою оманою, котра медяною отрутою заполонила її молоде та довірливе серце, серце, котре так відчайно бажало кохання почуття того дивного та загадкового. Як вірила вона в кохання Назара, а воно виявилося лиш брехливою, лицемірною жагою до багатого посагу, котрий батько тоді був спроможний дати за старшою донькою. Бо коли б кохав він, то не втік би боягузливо, щойно вони опинилися в борговій ямі, для справді закоханого то не зробилося б перешкодою, бідність коханню б не завадила.
Елізо, пролунав за спиною крик маман, і Ліза здригнулася, а лице Назара, що так чітко вималювалося перед її очима, відразу ж і зникло, мов перестрашившись пронизливого голосу. Ти там, бува, не поснула?
Ліза повільно обернулася.
Ні, маман, я не сплю.
Баронеса спохмурніла.
Щось у тебе занадто нещасний вигляд. Ну ж бо, моя люба, у нареченої, котра чекає свого коханого, не має бути такого вигляду, а то Роман Якович ще вирішить, що ти його не кохаєш.
Ліза втомлено поглянула на маман.
Я й справді його не кохаю.
Дурня, Елізо Нареченого треба кохати.
В зелених очах Лізи промайнула тінь.
Кажановський мені не наречений!
Поки що, люба, поки що, самовпевнено заперечила маман, позиркнувши на двері, у котрі з хвилину на хвилину мав постукатися пан Кажановський. А хто каламутить твоє серце й не дає полюбити Романа Яковича, то я відаю. Все той Раєвський, нехай йому трясця та важко гикнеться. Але можеш покинути на нього останню надію кажуть, що він присватується до тієї довгоносої жидівочки Томочки Ліберман, та й я бачила, як вони провадили моціон біля нашого старого дому, ми ж сусідами були.
Ліза пополотніла.
Маман, я благаю вас
Вона хотіла втекти від маман, заховатися від слів тих пекучих, жорстоких та безжальних, котрі поїдом їли серце, витинали саму душу, але на встигла. В старі двері, укриті облущеною, негарною коричневою фарбою, несподівано й гучно постукалися.
Кажановський, тихо прошепотіла маман і грізно хитнула головою Парасі, котра зачаїлася в кутку.
Та миттєво веселим лошам гайнула через кімнату й примудрилася по дорозі зачепити невеличкий столик і розгепати вазу. Маман розлючено зашипіла березневою кішкою, але на диво змовчала. А за мить, забачивши високу постать Кажановського, уся так і розквітнула в приязній посмішці, простягнувши до гостя свої пухкі, білі ручки випещеної пані, котрою вона й була.
Романе Яковичу, голубчику, а я тільки-но говорила Елізі, що ви щось сьогодні запізнюєтеся
Кажановський тицьнув насупленій Парасці пакунок, перехоплений рожевою шовковою стрічкою, й, схиливши свою русяву голову, узяв простягнуту ручку маман і поцілував повітря над нею.
Моя провина, люба Олено Назарівно, але ж я був запрошений на чай, тому й затримався, вирішивши прикупити дечого солоденького до чаю.
Баронеса погрозила йому пальчиком.
Підлиза, знаєте ви, як мені догодити. Вона важко зітхнула. Ах, як я пригадаю своє колишнє життя, свого незрівнянного кухаря Жака! Яку смакоту він умів виробляти своїми пухкими руцями, аж зараз солодко на язиці, а я ж, така вже грішна душенька, солодке полюбляю більш від життя.
Кажановський усміхнувся.
Я це запамятав.
Він випрямився, і його уважні сірі, з незрозумілим виразом очі відразу ж охопили поглядом застиглу струнку постать Лізи, якій усе чулися слова маман про Назара та Томочку Левченкову. Очі Кажановського сяйнули, і за мить холодну руку Лізи обпекли його гарячі вуста, що не поцілували лиш поштиво повітря, а торкнулися шкіри.
Єлизавето Павлівно, оксамитовим голосом промовив він, і Ліза відчула, як приємно від нього пахнеться. Їй, котра вдосталь накуштувалася запахів цього будинку, де завжди тхнуло біднотою та незмінною тушкованою капустою на згірклій олії, запах Кажановського завжди нагадував про минуле життя, те, до чого вони колись чи повернуться. Так пахнув їхній великий будинок, завжди пишно та гарно вдягнена маман, батько з Василем, вона сама з Мері та ще Назар.
Я це запамятав.
Він випрямився, і його уважні сірі, з незрозумілим виразом очі відразу ж охопили поглядом застиглу струнку постать Лізи, якій усе чулися слова маман про Назара та Томочку Левченкову. Очі Кажановського сяйнули, і за мить холодну руку Лізи обпекли його гарячі вуста, що не поцілували лиш поштиво повітря, а торкнулися шкіри.
Єлизавето Павлівно, оксамитовим голосом промовив він, і Ліза відчула, як приємно від нього пахнеться. Їй, котра вдосталь накуштувалася запахів цього будинку, де завжди тхнуло біднотою та незмінною тушкованою капустою на згірклій олії, запах Кажановського завжди нагадував про минуле життя, те, до чого вони колись чи повернуться. Так пахнув їхній великий будинок, завжди пишно та гарно вдягнена маман, батько з Василем, вона сама з Мері та ще Назар.
Згадавши про Назара, Ліза здригнулася, відразу ж заслугувавши уважний погляд Кажановського, у сірих очах котрого промайнуло щось темне й неприємне. А чи то, може, їй лиш видалося?
Ви, як завжди, надзвичайні, усе тим же оксамитовим голосом промовив він, не відпускаючи її прохолодної долоні зі своїх рук.
Ліза спробувала усміхнутися.
Дякую, з усмішкою, що вийшла жалюгідною та натягнутою, відгукнулася вона, тихенько висмикнувши у нього свою руку й відступивши на два кроки назад. І обернулася до столика, вдавши, що не помітила кулака маман, котра погрозилася їй за спиною Кажановського, який примружив очі.
Давайте пити чай, весело запропонувала маман. Хоч наша клишонога Параська його й зіпсувала трішки, та, гадаю, ваші солодощі, Романе Яковичу, нададуть йому потрібного смаку.
Параска, продовжуючи ображено сопіти, з потаємним роздратуванням гепнула на стіл той пакуночок і відійшла геть. Чай наливала Ліза, а маман, стриманими й виваженими рухами розвязуючи стрічку, час від часу зітхала, намагаючись приховати своє нетерпіння поласувати солодким.
Ой, яка ж краса! сплеснула вона в долоні, аж замружившись від задоволення, коли побачила маленькі, вишукано оздоблені та прикрашені кремом тістечка в пакунку. Баронеса була знана як пристрасна ласунка, тому й постать мала таку пишну й від солодкого завжди робилася не те що добрішою, а наче мякішою. Та зараз солоденького їй перепадалося так рідко, тому, може, й характер геть зіпсувався.
Чай виявився на диво гидотним, що вже Раська йому зробила, було невідомо, а ось тістечка смакували казково. За столом точилася некваплива, млява розмова, але Ліза, й сама того не розуміючи як, але відчувала те, що сьогоднішній прихід Кажановського не був простим, він відрізнявся від попередніх, дуже на нього схожих. Він же не перший раз приносив солодощі до чаю, й Парася не вперше псувала чай. Щось у його напруженій постаті, в замисливому виразі випещеного панського лиця говорило Лізі, що прийшов він сьогодні з певним наміренням, і наміренням дуже важливим. Маман, схоже, теж щось помітила, тому що очі її блакитно-сірі туманилися потаємною й великою радістю. Та вона ледь не муркотіла лагідною кішкою, звертаючись до Кажановського, а ось Лізу мало не нудило від гострого небажання робитися дружиною Кажановського, котре охопило її від відчуття того, що сьогодні має щось вирішитися. Її нудило від думки про те, що цей чужий, холоднуватий чоловік, такий не схожий з Назаром ні зовні, ні за характером та манерами, має все життя поряд проводити так багато часу, цілувати її та обіймати, ставати їй коханцем та батьком її майбутніх дітей. Та її починало й від гидотного чаю Парасі нудити, й навіть від тих тістечок, густо вкритих жирним кремом.
Потім вона з якоюсь відстороненою байдужістю спостерігала за тим, як він підіймається з-за столу, гордовито розпрямлює широкі плечі під сюртуком з тонкої шерсті світло-сірого кольору, що так пасував до його очей, кланяється осоловілій від десятка тістечок маман, ледь не поснулій бабусі, цілує ручку Мері, що вмить так чарівно червоніє, й обертається до неї.
Єлизавето Павлівно, голосом, у котрому чулася медяна солодкість, звернувся він до неї, чи не дозволите ви запропонувати вам невеличку таку собі прогулянку. Звісно, він ще раз уклонився до сонливої маман, з вашого ласкавого дозволу, Олено Назарівно.
На лиці маман євангельське блаженство. Ще б вона не дозволила, та вона цієї прогулянки вже не один день, мов Другого пришестя, чекала, жадала з невимовною, потаємною силою.
Романе Яковичу, голубчику промовила з такою ніжністю, що Ліза перестрашилася, аби маман не підхопилася зараз важко та не кинулася цілувати й обіймати Кажановського, передчасно поздоровляючи його з заручинами, котрих вона так жадала. Але маман стримала себе, опанувала досить швидко, певне, пригадавши об тім, що є все-таки баронесою, а Кажановський, який він там не заможний, нащадок ченця-чаклуна, й промовила вже більш спокійно та стримано: Звісно ж, погуляйте, чому ж не прогулятися? Та повертатися не кваптеся. Наразі така чудова весняна днина випалася, що просто гріх сидіти вдома.