Як не супротивилося все єство Лізи тій прогулянці, та мала подавати руку Кажановському й вставати з-за столу. Одягнувши білий мереживний капелюшок та прихопивши парасольку з подібного мережива, вона вийшла з ним із кімнати, спиною відчуваючи дещо напружений, але вдоволений погляд маман, котра вже, певне, вважала Романа Яковича власним зятем.
Днина стояла й справді чудова. Кінець весни, але спекотний, мов те літо, а як уже сонячно було та гарно, та Лізу це мало порадувало. Розкривши парасольку, аби захиститися від пекучого сонця, й поклавши ліву руку на зігнутий лікоть Кажановського, Ліза повільно йшла з ним містом, час від часу вловлюючи на собі зацікавлені погляди перехожих. Вона знала, що про неї та Кажановського вже почали багато балакати, й знала про то, що деякі зі знайомих відверто насміхалися з маман, з її оцими танцями навкруги пана Романа Кажановського. Їх засуджували за спробу вирватися зі злиднів шляхом вигідного шлюбу з багатієм, та Ліза підозрювала, що той осуд у багатьох був замішаний на заздрощах, бо чимало подруг та знайомих маман не відмовилися би від такого чоловіка й для своїх дочок.
Кажановський мовчав, вона теж не поспішалася порушувати мовчанку між ними, намагаючись утамувати свої почуття, втишити той біль, що полоснув серце після слів маман про Назара та Томочку Левченкову. Чорноока, гостроноса, але не полишена привабливості Томочка була єдиною донькою заможного цукрозаводника єврея Йохима Левченка-Лібермана, котрого якось звикли називати в місті Левченком по матері-українці. А Лізі так не бажалося вірити, що Назара в Томочці привабив саме той пристойний посаг, котрий дають батьки, а не пронизливі, хитруваті чорні очі та квітуча усмішка на повновидних устах.
Кажановський привів її у невеличкий парк із озерцем, котре оброслося густо білим лататтям і котрим повагом плавало з десяток качок. Усадовив на мармурову лавочку, а сам присів поряд. Покосувавши на нього зеленим оком, Ліза майже байдуже подумала про те, що, схоже, й настала вона та довгоочікувана маман хвилина, коли Кажановський запропонує їй заміжжя.
Єлизавето Павлівно, почав Кажановський за декілька хвилин і помовчав, дочекавшись, коли вона зведе на нього погляд своїх пронизливо-зелених очей. Його лице було спокійним, навіть прохолодним, зовсім не схожим з лицем схвильованого закоханого, котрий збирається запропонувати свої руку та серце любій своїй коханій. І Ліза вкотре вже запитала себе, які ж почуття має до неї Кажановський, що погоджується, певне що погоджується свататися, знаючи, що вони ж геть збідніли й маман за нею не те що куценького посагу не дає, а взагалі видає заміж без нього. У велике кохання з його боку, що спонукало до цього кроку, вона чомусь зовсім не вірила, ось не вірила й усе. Так, вона могла йому подобатися, у цьому в неї сумнівів не виникало, але кохання Не схожим він був на палко закоханого, зовсім не схожим, їй чомусь видавалося, що така людина, як Роман Кажановський, на почуття сильне, як кохання, не була спроможною. Хіба що він жадав узяти за дружину доньку барона, дворянку та нащадка польських і прусських шляхтичів то в те вона віру б мала.
Ви дуже вродлива, почав він, але Ліза ледь розчула його, напружившись усім тілом і впявшись поглядом у протилежний бік озерця, а пальцями судомливо затисла парасольку. На протилежному березі озерця, прямо навпроти того місця, де вони сиділи з Кажановським, зявилася молода пара. Високий, ставний молодик у білій двійці та білому ж капелюсі, що приховував Ліза то надто добре знала буяве чорне волосся, й невеличка на зріст, дещо пухкенька паняночка в довгій білій сукні, без капелюшка, але під парасолькою, що кидала легку тінь на її густе чорне волосся.
Лізу мов блискавкою простромило.
Назар із Томочкою.
Застигнувши, вона з болем та незрозумілою пожадібністю спостерігала за тим, як зрадливий її коханий допомагає сісти Томочці на лавці з протилежного боку озерця такий уже уважний, такий ніжний та запобігливий, що хотілося відвернутися, заплющити очі або ж підвестися з місця й бігти, куди очі поглянуть, аби тільки не бачити Назара, не бачити цієї Томочки, дзвінкий сміх котрої сріблястим відлунням блукав парком. Але вона ні вередливо не відвернулася, ні очей не заплющила, й нікуди не побігла, а проти власного бажання просто сиділа, упявшись у них туманливим поглядом та ще краєм вуха вслуховуючись у то, як Кажановський поряд розписує її власну красу, як він захоплюється нею й ще щось таке подібне. А в памяті послужливо воскресали дещо схожі прогулянки, але з іншим чоловіком, з тим, котрий знаходився на іншому березі озерця й котрий припадався біля неї також пристрасно, як припадається зараз, розриваючи серце Лізи, перед смішливою реготухою Томочкою, а серце її дівоче млілося, тануло від погляду ніжного його блакитних очей та слів закоханих. Вона хворобливо поморщилася, коли Назар, так і не помітивши її, ухопив маленьку ручку Томочки й почав прикрашати її палкими цілунками, а Томочка вся заливалася тим нудотним та дзвінким сріблястим сміхом. І ледь не гайнула геть, коли її власної руки торкнулася чужа, тепла долоня.
Елізо, Кажановський уперше назвав її так само, як кликала маман, та вона майже не звернула на то уваги, кинувши на нього пустий, туманливий погляд сумних зелених очей.
Що?
Вам зле?
Ліза поморщилася.
Ні. З чого ви вирішили?
У вас такий вигляд
Ліза спробувала усміхнутися.
Не звертайте уваги, то я просто замислилася.
Кажановський усміхнувся у відповідь.
То ви згодні?
В зелених очах Лізи промайнула паніка.
На що?
Елізо, у мене таке відчуття, що, поки я говорив, ви мене геть не чули. А торкався я дуже важливих речей, до речі. Я говорив, незважаючи на вашу неувагу, про наше спільне майбутнє, про те, що ви маєте для мене велике значення, що я був би дуже щасливим, коли б ви погодилися стати моєю дружиною, пані Єлизаветою Кажановською.
Ліза слухала його й мовчала, розуміючи добре, що аби відмовити, про то не може бути й мови, бо маман тоді її геть зі світу зживе. А погоджуватися так не хотілося, якби ж то знав хто. Не хотілося й вірити у то, що Назар таки зрадив її й зраджує зараз навпроти разом із тією волоокою Томочкою. Й бачити його залицяння до іншої то виявилося набагато болючішим, ніж вона могла подумати, й хотілося зараз не про женихання Кажановського думати, котрий вибрав для свого освідчення такий незручний час, а забитися в котрусь шпаринку непомітно й там дати зрештою волю своїм сльозам, наплакатися досхочу, притупити хоч якось отой біль, що когтив зараз скривджене серце на шмаття. Хоча з часу, коли пішов Назар, вона за ним жодної сльози не пролила, зі злуватою впертістю забороняючи собі ці сльози недоречні й нікому не потрібні. А ось зараз уперше закортіло розплакатися, а не можна ж
Кажановський стиснув її долоню.
Елізо
Я згодна, тихо, ледь чутно прошепотіла вона задеревянілими, непослушливими вустами, якось відсторонено думаючи про то, що як, певне, збоку вона мало схожа на щасливу наречену, та нехай Кажановський уже не ображається та думає про неї все, що йому завгодно.
Елізо, щасливо видихнув він, теплими вустами цілуючи її напружену, захололу руку, люба моя, якби ви тільки знали, яким щасливим мене зробили цієї миті.
Він продовжував ще щось торохтіти, але Ліза знову мало дослухалася до його слів, бо погляд її знову тягнувся до Назара та реготухи Томочки. А коли поглянула, то здригнулася. Сині очі Назара дивилися прямо на неї. Сили небесні, як же давно вже вона не вловлювала на собі погляд цих гарних та пронизливих очей, як давно не відчувала на собі їхньої сили та влади над нею такою слабкою перед ним. Колись ті очі дивилися на неї ніжно та лагідно, але зараз зараз його погляд був колючим та непривітним, зовсім чужим. Не так дивився він колись на неї саму, не так дивиться й зараз на ту щасливу Томочку.
Образа, густо замішана на вражених жіночих гордощах, змусила її відвернутися від тих очей звабливих й усміхнутися Кажановському. Нехай бачить він тепер зрадливий та невірний, що не страждає вона більш за ним, що забула вже. Певне, вона вродилася в маман більшою мірою, ніж гадала, тому що налаштувала себе проти Назара настільки, що змогла вдати поряд Кажановського його щасливу наречену й примушувала себе всміхатися йому лагідно й щасливо, й дивилася на нього сяючими очима, а він посміхався поряд, мабуть, геть не второпавши, що все оце щастя від згоди стати його дружиною вона лиш зобразила, награла, мов акторка з театру. То було від Олени Назарівни, котра теж уміла зобразити перед сторонніми то, що не мало місця в її житті, й у цім вона була справжньою, виявляється, донькою своєї маман.
А хвилин за двадцять вони вже зібралися йти. Ліза тільки міцніше затиснула лікоть Кажановського, коли помітила, що Назар теж підвівся й галантно простягнув руку до Томочки. Чомусь видавалося, що вкоїв так він навмисно, аби зіштовхнутися з ними.
Й не помилилася.
Вони зустрілися майже в самому кінці парку. Томочка, така маленька проти високого зростом Назара, мов приклеєна чіплялася за його лікоть, усміхаючись та сяючи великими чорними очима. Але Ліза намагалася на неї не дивитися, аби не виказати того почуття неприязні, що охоплювало її при одній лиш думці об тім, що їй, саме їй цій смішливій Томочці буде тепер належати Назар, котрий казав колись, присягаючись, що кохає лиш одну її Лізу, що лиш одна вона у світі йому потрібна й що лиш із нею він мріє прожити усе своє життя й померти в один день, аби ніколи не розлучатися.