А хвилин за двадцять вони вже зібралися йти. Ліза тільки міцніше затиснула лікоть Кажановського, коли помітила, що Назар теж підвівся й галантно простягнув руку до Томочки. Чомусь видавалося, що вкоїв так він навмисно, аби зіштовхнутися з ними.
Й не помилилася.
Вони зустрілися майже в самому кінці парку. Томочка, така маленька проти високого зростом Назара, мов приклеєна чіплялася за його лікоть, усміхаючись та сяючи великими чорними очима. Але Ліза намагалася на неї не дивитися, аби не виказати того почуття неприязні, що охоплювало її при одній лиш думці об тім, що їй, саме їй цій смішливій Томочці буде тепер належати Назар, котрий казав колись, присягаючись, що кохає лиш одну її Лізу, що лиш одна вона у світі йому потрібна й що лиш із нею він мріє прожити усе своє життя й померти в один день, аби ніколи не розлучатися.
Оманливий зрадник.
На нього вона дивилася невидючими очима
Раєвський підняв капелюха.
Єлизавето Павлівно, радий вас бачити, трішки хрипким, але гарним голосом промовив він, і Ліза на коротку мить прикрила очі, згадавши невчасно, як цей самий голос колись нашіптував їй палкі слова кохання.
Вона змогла, віднайшла у собі сили, хоч то й було неймовірно важко, відповісти йому спокійною й дещо холодною усмішкою, котра жодним чином не нагадувала того, що серце в неї калатається, мов навіжене, а очі обпікаються пекучими, непролитими слізьми.
Я теж рада вас бачити, Назаре Петровичу, відгукнулася, мов до старого знайомого, й неуважно всміхнулася до Томочки. Томо!
Привіт, Лізо, досить мляво відповілася Томочка, й Ліза з якоюсь дитячою злорадливістю побачила в її чорних очах ревниві, помітно ревниві вогники. Як поживаєш?
Добре, дякую.
Це ваш знайомий? мов на втримавшись, запитався Назар, обдаровуючи Кажановського не надто привітним поглядом.
Ліза відважно поглянула йому прямо в очі.
Ні, це мій наречений Роман Якович Кажановський, він із Лубен. Вона так і впялася в нього поглядом, намагаючись відшукати в очах тих блакитно-синіх хоча б крихту ревнощів та жалю, та марно вона там щось шукала, його колючий погляд приховував від неї всі його почуття.
Назар простягнув руку.
Я чув про вас, промовив він, потискаючи долоню Кажановського, але не посміхаючись.
А ось Кажановський усміхнувся.
Й це не дивно, бо ми, Кажановські, досить відомі люди, й не тільки в Полтавській губернії. Він із ніжністю поглянув на Лізу й підняв свій капелюх. Приємно було познайомитися.
Погляд Назара продовжував полишатися колючим. Взаємно.
Ще декілька митей, останній, швидкий погляд Лізи на високу постать Назара, на його вродливе лице та в ті пронизливі сині очі й дві пари розійшлися. На серці Лізи зосталися якісь дивні почуття: з одного боку, біль та гіркота від його ніжного ставлення до Томочки, а з іншого якесь незрозуміле вдоволення з того, що зустріла вона їх не кинутою, самотньою та нещасною, а усміхненою нареченою іншого заможного та досить привабливого. Й побачила, що це не сподобалося Назару, ой як не сподобалося. І так хотілося вірити, що то ревнощі ним керували, що то ревнував він її до Кажановського й тому й злувався, й непривітним був із Романом Яковичем. Як бажало цього серце її вражене, котре страждало від ревнощів та зради!
* * *Парасю, дитино, візьми ще он ту скатертину.
Спокійний, вдоволений голос баронеси мандрував кімнатами, а Ліза з Мері переглядалися й тільки головами хитали. З того дня, як Кажановський запропонував Лізі руку та серце, маман було й не впізнати. Й Парася, яка так звикла до галасливої, завжди всім невдоволеної пані, котрій усе не так, як не зробиш роботу старанно, вона зараз тільки очі вдивовано вирячувала й косувалася на баронесу, певне, побоюючись того, що пані ось-ось набридне вдавати з себе добродійку й знову почнеться лайка, й знову залунає кімнатами її верескливий, невдоволений голос.
Та маман поки що й не мислила лаятися. Зараз усі її думки та бажання були зосереджені на майбутньому зятеві та переїзді. А Ліза, кожного разу згадуючи той переїзд, не могла позбутися поки ще неясного, тьмяного відчуття страху страху холодного й незрозумілого, котрий зявився нещодавно. Але він був, потаємним привидом чаївся в самих глибинах її серця, виринаючи відразу, варто комусь було згадати про маєток Кажановських «Гніздо Кажана». Сама ця назва мала у собі щось таке, що змушувало морозом проходжатися по шкірі Лізи й чаїло в собі гостру, невимовну небезпеку. А ось маман раділа, мов те мале дитя, а Мері й того більш, і Ліза не могла засуджувати їх за то. Кімнати вдови Громової не були тим місцем, де бажалося мешкати постійно й насолоджуватися життям, та що там казати це було таке місце, де взагалі не бажалося жити й полишатися тут більш ніж на день чи два. Особливо жалкувала вона за Мері, котра ще так мало пожила, а вже була змушена терпіти злидні. Ліза бачила, як раділа вона переїзду до Лубен, і стримувала себе, не виказувала того незрозумілого страху, що почала відчувати перед переїздом до нареченого, не затьмарювала чисту, майже дитячу радість сестри своїми безпідставними страхами. Мері ж так чекала, коли вони нарешті зїдуть із цих жахливих кімнат, і їй не бажалося псувати сестрі очікування нового життя.
А оселитися в маєтку Кажановських Роман Якович запропонував їм у той же день, коли повернулися вони з парку, отримавши згоду Лізи стати його дружиною. Маман усе ще продовжувала сидіти у тім обшарпанім фотелі, й з напруженням вдивлялася в їхні лиця, й ледь уголос не зітхнула полегшено, коли Кажановський уклонився їй і голосом, сповненим вдоволення, промовив:
Люба Олено Назарівно, маю повідомити вас про ту приємність, котру зробила мені ваша донька. Єлизавета Павлівна зробила мене надзвичайно щасливим чоловіком і погодилася стати моєю дружиною. А тепер я прошу вашого для нас материнського благословення.
Маман швидко підхопилася, мов її було несподівано вжалено осою, потім упала назад до фотеля й відчайно замахала рукою Парасі:
Хутко, хутко ікону Матері Божої дай!
А потім, після материнського слізливого благословення, Кажановський пройшовся благенькою тою кімнатою, котра слугувала їм у квартирі вдови Громової вітальнею, обдивився її, помірковуючи про щось.
Олено Назарівно, промовив він нарешті замисливо, ви на мене тільки не ображайтеся, те, що я вам маю сказати, може виявитися для вас не надто приємним, але все ж я вважаю, що Єлизаветі Павлівні, як моїй нареченій, та й вам її шанованій родині, не зовсім доречно буде зоставатися жити в цьому в цьому занадто скромному будиночку.
Маман важко зітхнула, але Ліза помітила, як заблищали її сіро-блакитні очі, як вдоволено вони засяяли.
А що вже поробиш, Романе Яковичу? Ви ж самі розумієте, у якому ми опинилися важкому становищі, таке життя для нас насталося, а все то мій чоловічок-барон, щоби йому на тому світі відкидалося все, що він для нас із родиною оце вкоїв
Розумію, мяко перервав її Кажановський, присідаючи на один із хитких стільчиків і не звертаючи уваги на те, що той жалібно застогнав під його вагою. Розумію й маю намір допомогти. Звісно, що ви могли б оселитися в моєму будинку в Лубнах, але моя маман із сестрою перебралися зараз до «Гнізда Кажана», тому я гадаю, що вам краще до весілля пожити там, у маєтку, будинок там просто велетенський
Вибачте, а що таке «Гніздо Кажана»? осмілилася запитати його Мері й відразу ж чарівно зашарілася.
Кажановський гордовито усміхнувся.
«Гніздо Кажана» то родинний маєток Кажановських.
Маман повагалася, а тоді все ж запиталася:
Вибачте, але ж я чула, буцімто маєток є належним вашому кузену якщо не помиляюся, Ярославу Кириловичу.
На сірі, лискучі вдоволенням очі Кажановського на якусь мить набіглася тінь, і він зітхнув.
Ярослав нещодавно пережив страшне горе покінчила життя самогубством його вагітна дружина, котру він дуже любив.
Мері ахнула.
Господи, який жах!
Так, жах І цей жах перетворив мого кузена на справжнього відлюдька, на злу та неприємну людину, на непривітну люту істоту, котра цілими днями тільки того й робить, що наливається горілкою, не вилазячи, сидить у покоях покійної дружини, й ще він геть закинув усі справи. Якби не взяв я все до своїх рук, то ми могли би просто обідніти, та й усе, а Ярослав це чи й помітив би. Та не хвилюйтеся, він не буде заважати вашому перебуванню у маєтку, ви бачитимете його вкрай рідко, а взагалі, якщо відкинути вибрики мого кузена, котрий лиш зрідка виповзається з кімнати дружини, то такий маєток, як наш «Гніздо Кажана», він має вам надзвичайно сподобатися. Моя маман його просто обожнює, хоча ніколи й не була там господинею. А ось покійна тітка Наталка, мати Ярослава, хоча й була господинею в домі, а завжди ненавиділа його.
Й ось зараз, через три дні після тієї розмови, вони мали відбути до Лубен, до того «Гнізда Кажана». Речі, котрих набралося чотири великих валізи, було вже впаковано. Єдине, від чого не позбавилася, чого на розпродала, до останнього відстроковуючи ту неприємну мить, то було вбрання, котре маман не могла так просто відпустити від себе. Замовлений у найкращих кравчинь Києва, Петербурга та Парижа одяг для баронеси Венгель-Розумовської та її доньок то була безкінечна гордість маман та її палка любов. Як берегла вона плаття, як не бажала продавати котресь, а коли таке все ж траплялося, то днів зо два плакалася гірко за однією з тих казкових суконь, котрими так любила пишатися, якось не згадуючи об тім, що продаж надасть можливість зібрати Василю посилку, а їм самим прожити декілька днів. Та вона за татком своїх доньок, за чоловіком своїм, з котрим прожилася не один десяток літ, так не плакалася.