Але ми будемо знімати відео і потім покажемо вам запис, якщо хочете.
Чудово!
Чи є якась зона на кораблі, яку б вам найдужче хотілося побачити? Ми тоді знімемо, якщо вийде.
Вона на кілька секунд замислилася, похитуючи головою, аж тут очі її заблищали.
Я б хотіла побачити рояль чи те, що від нього зосталося, якщо за всі ці роки вода його не знищила.
Чоловік зобразив розуміння на лиці:
Дуже добре, пані, я передам ваше прохання. Де він стояв?
У великій залі, де проходили концерти. Чорний кабінетний рояль. Ви його не проґавите.
Гаразд, відказав чоловік і пішов.
Кілька секунд Сем мовчки дивився на Сибіль Ширдон і нарешті мовив:
Здається, цей рояль мав для вас велике значення.
Вона задумливо кивнула. Вуст торкнулася ледь помітна ностальгійна посмішка.
Він був свідком мого падіння і відродження. Під його акомпанемент я вперше насмілилася співати на сцені. Це ще був не концерт, та я відважилася виступити от що головне. А все завдяки молодому піаністові. Він був ірландцем як і ви, мабуть. Щовечора, коли клієнти розходилися, грав власну композицію чуттєву, меланхолійну
Сем помітив на очах Сибіль сльози.
Доглядальниця занепокоїлася, насупилася й демонстративно позирнула на годинник.
Як його звали? поцікавився Сем.
Мовчання.
Жеремі Фланаґан. Потім ми втратили звязок. Багато років по тóму моя подруга казала, що бачила його в нью-йоркському піано-барі. Я туди телефонувала, намагалася знайти Жеремі, але він якраз змінив роботу і не лишив адреси. Отак і минає життя, вічно бракує часу подякувати тим, хто, сам і не підозрюючи, відіграв вирішальну роль у нашому існуванні на Землі Завдяки цьому музикантові я наважилася співати. Він сказав мені прості слова, але тоді, коли я найбільше їх потребувала: «Ти зможеш». Мені треба було це почути. Хтось мав мене підбадьорити, дати «зелене світло». Два слова перевернули все моє життя.
Можна сказати, що він заклав підвалини вашої карєри?
Сибіль хитнула головою.
Та ні, все ж ні, хоч він дуже вплинув на мене.
Сем побачив, як двоє піднімаються на місток колишнього корабля-ресторану.
Взагалі-то, додала Сибіль після паузи, моє життя перевернула інша людина. Інший чоловік.
Інший чоловік?
Сибіль Ширдон надовго занурилася в себе. У задумі всміхалася і нарешті мовила:
Таємничий чоловік. Минуло 50 років, а він так і лишається для мене таким таємничим.
Сем відчув, що це унікальна нагода, яку не можна проґавити.
Розкажіть мені все.
Ого! Отак прямо все На це піде не одна година. Це довга історія
Після цих слів вона зайшлася кашлем. Напад усе не припинявся.
Доглядальниця підхопилася.
На цьому зупинімося, пане Бреннане.
Але ж ми тільки почали.
Я почула про кілька годин. Про таке й мови бути не може.
Нам лише
Прошу вас, не наполягайте. Ходімо, Сибіль. Вам треба відпочити в наметі, й можна вилітати.
Доглядальниця підхопила за руку стареньку, яка марно боролася з кашлем, і допомогла їй підвестися.
Відпочивайте скільки треба, гукнув Сем, стараючись, щоб це прозвучало безтурботно. Продовжимо, коли захочете. Поговоримо спокійно.
Журналіст простежив за ними поглядом: вони подалися до оздобленого міським гербом намету, напнутого віддалік на причалі.
За 15 хвилин до намету підійшов керівник операції з підняття судна. Сем поквапився до нього і простягнув візитівку.
Сем Бреннан, «Ньюсвік».
Жак Верже.
Верже пропустили в намет, а Сем і собі прошмигнув досередини.
Сибіль Ширдон сиділа у фотелі біля розкладачки, де, мабуть, відлежувалася.
Маю перший відеозапис, сказав Верже, помахуючи планшетом. Ми все-таки не знайшли рояля. Певно, він розвалився на окремі частини, а хвилі їх рознесли.
Ви зробили все, що могли, відповіла Сибіль із силуваною посмішкою.
Та Сем бачив, що вона приховує смуток.
Разом з усіма він подивився запис на планшеті, визираючи з-понад плеча доглядальниці. Усередині корабель сильно пошкодився. Стіни вкрилися мулом, водоростями та іншими водними рослинами, що жалюгідно звисали звідусіль.
Глядачі побачили перше приміщення майже порожнє; потім друге завалене розтрощеними меблями. Услід за камерою «спустилися» сходами. Брудні сходинки ледь проглядалися в темряві. Потім «зайшли» в тісне приміщення, що, мабуть, було каютою; «потрапили» у простору залу із понівеченою апаратурою, що мала апокаліптичний вигляд. «Піднялися» сходами нагору, до кабіни управління, зусібіч обліпленої підводною рослинністю, «рушили» далі, до темного коридору, що вів до великої зали. Оглянули стару барну стійку, що вкрилася тванню, столики й перевернуті стільці, ілюмінатори деякі без шибок, деякі з шибками, каламутними від твані. Кілька рибок, що мимохіть стали вязнями затонулого судна, розпачливо борсалися на прогнилій підлозі.
Краєм ока Сем стежив за Сибіль: вона була занурена в себе й уважно роздивлялася рештки корабля на екрані.
Коли запис добіг кінця, ніхто не вимовив ані слова, атмосфера була гнітюча.
Сем наважився порушити мовчанку.
Мені б дуже хотілося взяти у вас інтервю і дізнатися про ваше життя на борту цього корабля. Розкажіть мені про період вашого становлення. Особливо цікаво почути історію про таємничого чоловіка, якого ви згадували
Підтвердивши побоювання журналіста, замість старої пані озвалася доглядальниця. На таке інтервю потрібно багато годин, нагадала вона, а це абсолютно неможливо; довелося б розтягнути розмову на кілька днів, та не може бути й мови, щоб пані Ширдон ночувала деінде, окрім свого будинку в Комо; стан здоровя їй не дозволяє, і так далі в тому ж дусі.
Сем навіть не пробував сперечатися.
Утрутився журналіст CNN поставив кілька запитань.
За чверть години загудів пропелер гелікоптера, лопаті розсікали повітря, війнуло керосином.
Сибіль Ширдон тепло попрощалася із Семом і журналістом CNN, помахала групі людей, що зібралися за металевою огорожею, і піднялася на борт гелікоптера.
Гуділо все сильніше, гелікоптер поволі відірвався від землі, розвернувся, здійнявся в небо й загубився в передвечірньому грудневому тумані.
Робітник у жовтому дощовику й синіх чоботях, озброївшись шлангом, заходився поливати судно. Корпусом стікала смердюча твань, потроху оголюючи колишнє жовтувато-зелене забарвлення. Проступила й назва корабля, певно, колись це був напис позолоченими літерами: «ПігмаЛіон».
Сем підійшов ближче і запитав у керівника операції:
Пане Верже, я б хотів зійти на корабель і пофотографувати, для «Ньюсвіку».
Жак Верже похитав головою.
Це неможливо, ми ще не подбали про заходи безпеки.
Чи можна потрапити туди пізніше?
Можливо точно не скажу.
Ви маєте мою візитівку. Зателефонуйте, як буде змога.
Домовилися.
* * *Комо, Італія, 5 січня 2018 року
Із квадратною головою Сем вийшов із таксі і захряснув дверцята. Він пошкодував, що бовкнув три слова італійською, коли сідав у автівку, бо таксиста прорвало: усю дорогу без угаву теревенив, і його вже було не спинити.
Коли білий «фіат» щез за поворотом обсадженої кипарисами дороги, Сем полегшено зітхнув.
Відновився спокій лише вряди-годи долинав щебет птахів.
За високими чорними загорожами буйна рослинність затуляла всі споруди. Над головою небо кольору синього топаза, і, хоч у повітрі відчувалася прохолода, здавалося, що вже весна. Після похмурого Лондона Сем ніби потрапив на іншу планету.
Журналіст натиснув на кнопку відеодомофона. Відчинилася брама, що вела до алеї, обсадженої рододендронами, лавровими деревами й азаліями.
Чоловік витяг фотоапарат і зробив кілька знімків. Цього разу вирішив працювати без фотографа, щоб той не завадив довірливій розмові.
Минув майже місяць відтоді, як корабель-ресторан підняли з дна Рони.
Десь за годину після того, як Сибіль Ширдон вилетіла з Ліона, Семові зателефонував Жак Верже:
Перепрошую, але ви лишили мені візитівку і просили зателефонувати в разі чого.
Так-так, авжеж. Що сталося?
Ми знайшли рояль.
Рояль.
Запізно для зворушливого фото співачки біля інструмента, знайденого після стількох років
Він був не у великій залі, сказав Верже, а в другій, поряд. До речі, чисте везіння, що він опинився саме там, бо це герметичне приміщення там, може, була система підтримки життєдіяльності на кораблі. Певно, це судно було призначене для навігації у відкритому морі, а не на річці. Коротше, там утворилася повітряна кишеня, тому рояль лишився сухим і, судячи з усього, в гарному стані.
Неймовірно!
І ще одна дивина.
Яка?
Там немає струн.
Не збереглися струни?
Жодної. У корпусі порожньо там лиш трохи брунатного пилу на деревяній панелі.
На резонансній деці?
Так, мабуть.
Дивно.
Взагалі-то, нічого дивного. Неймовірно, але логічно. Повітряна кишеня завадила проникненню вологості. Певно, із часом струни поіржавіли, а тоді розсипалися на порох. Що ж ви хочете, інструмент пролежав під водою понад 50 років
Гаразд. Відкладіть його кудись у безпечне місце. Побачимо, що з ним робити.
Та Сем так нічого і не вигадав.
Пахощі мімози повернули журналіста від цих думок у реальність. Яка краса: січень буяє жовтим квітом! Дивовижна Італія!