Жодної. У корпусі порожньо там лиш трохи брунатного пилу на деревяній панелі.
На резонансній деці?
Так, мабуть.
Дивно.
Взагалі-то, нічого дивного. Неймовірно, але логічно. Повітряна кишеня завадила проникненню вологості. Певно, із часом струни поіржавіли, а тоді розсипалися на порох. Що ж ви хочете, інструмент пролежав під водою понад 50 років
Гаразд. Відкладіть його кудись у безпечне місце. Побачимо, що з ним робити.
Та Сем так нічого і не вигадав.
Пахощі мімози повернули журналіста від цих думок у реальність. Яка краса: січень буяє жовтим квітом! Дивовижна Італія!
Сем дочекався виставки Рафаеля в музеї Бергамо, а тоді поїхав у Комо, що в годині їзди звідти.
Вілла співачки Сибіль Ширдон несподівано замайоріла в низовині над блакиттю озера. Старовинна вілла була гарною, але не претензійною. Вохристий фасад із переливами, стіни на кутках і виступи навколо вікон оздоблені камінням, покрівля із теракотової черепиці. Столітні сосни похилилися так, ніби зустрічають гостя реверансом. Усупереч зимі цвітуть камелії.
Відчуття таке, ніби потрапив у XIX століття, коли в приозерних віллах Комо шукали захистку митці доби романтизму. Немов духи Ліста й Верді от-от вигулькнуть із закутків.
Сема прийняла усміхнена молода жінка. Мила брюнетка із зібраним у хвіст волоссям і ясними блакитними очима. Вона говорила французькою із милим акцентом. Сема втішило, що не доведеться мати справу із доглядальницею, яка стерегла співачку, мов сторожовий пес.
Як вас звати? поспитався він.
Джулія, мовила жінка, обдарувавши Сема широкою усмішкою.
Вона провела журналіста до ошатної брукованої тераси, де у великих керамічних горщиках росли помаранчеві дерева.
Сибіль Ширдон не змусила себе довго чекати й тепло зустріла Сема. Вона видалася йому більш розслабленою, ніж у Ліоні. Джулія подала їм на журнальний столик паруючу каву і шоколадні макаруни.
Отже, ви дуже хочете почути мою історію про життя на борту «ПігмаЛіона» і зустріч із таємничим чоловіком, якого я згадувала попереднього разу, уточнила Сибіль, змовницьки усміхнувшись.
Саме так.
Вона жестом запропонувала йому сісти на білий плетений фотель із великою ніжно-блакитною подушкою.
Як я вже казала, це довга історія
Сибіль подякувала Джулії, і та повернулася в будинок.
Сем узяв філіжанку кави, не зводячи очей зі співрозмовниці. Жінка випромінювала спокій. На її вустах усе ще грала усмішка, вона теж умостилася в фотелі й замислено вдивлялася в озеро. Очі в неї горіли, і вона почала оповідь:
У мить зустрічі з тим чоловіком я відчула, що він розуміє в мені те, чого я сама про себе не знала.
Сибіль помовчала й подивилася в далечінь.
Сем пив каву й уважно стежив за жінкою.
Він відкрив мені таємницю, що перевернула моє життя. Таємницю, якою мені хотілося поділитися з усім світом, щоб усі могли нею скористатися, як я, але він мені не дозволив.
Сем слухав мовчки і навіть боявся ворухнутися дозволяв собі лиш вдихати свіже повітря і пахощі первоцвітів сезону.
Ця таємниця дала мені ключ до мого існування, продовжувала Сибіль рівним голосом. Розблокувала мені гальма, позбавила страхів і тривог. Це був ключ до мого внутрішнього світу. Він відчинив двері до мого особистісного розвитку. Та передусім той чоловік і його таємниця зробили мене вільною.
Сибіль досі дивилася на озеро, але Сем відчував, що думками вона далеко за межами озера, ген за горами. Жінка вже була в іншому місці, в іншій епосі
2Ліон, 14 червня 1964 року
Час прокидатися.
Настирливий дзенькіт сповістив про настання нового дня.
Я змусила себе розплющити очі й зиркнути на електронний будильник. Це була перша модель фірми «Джаз», яку мій хлопець Натан подарував мені на 32 роки.
Геть сонна, я просунула руки під подушку і ще трішки поніжилася в ліжку, вдихаючи спокусливе тепло мякої постелі.
Будь мужньою.
Я підхопилася, сіла на ліжку. Здригнулася у спальні було прохолодно. Чорняві пасма Натанового волосся контрастували на білій подушці. Він досі солодко спав, і мені так кортіло пригорнутися до його теплого тіла.
Йому можна спати ще 15 хвилин, не займай його.
Сяк-так я змусила себе вислизнути з ліжка. Вимкнула другий будильник, який мав спрацювати за пять хвилин, якщо перший раптом дасть збій. Старий добрий механічний будильник, який ніколи не підводить.
Я посовала ногами в пошуку капців, але знайшла тільки Натанові. Вирішила їх позичити, бо не хотіла відчиняти фіранки й будити його ранковим світлом. Намагаючись вийти зі спальні беззвучно, я прокралася до ванної. Якщо, вставши не на ту ногу, матимеш поганий день, чого ж очікувати від дня, який почався у не своїх капцях?
Тремтячи від холоду, я прийняла душ, бо вода постійно перемикалася із теплої на холодну. Справжній контрастний душ! Наш бойлер «здох» кілька тижнів тому, а я ніяк не могла добитися ремонту від орендодавця. Старий скнара миттю змінював тему, щойно я зверталася із цього приводу.
Я трохи обсохла в шовковистому пеньюарі і вбралася у запашний свіжовипраний одяг.
На кухні булькала й парувала кавоварка, і от увійшов Натан, видно, не в гуморі.
Це ти взяла мої капці?
Вибач, не хотіла тебе будити й шукати свої.
Якби вони завжди були на місці, шукати б не доводилося, буркнув він.
Про мене, докір був несправедливим. Натан вважав, що лад у домі має відповідати чіткій логіці, і будь-які порушення сприймав за брак розуму.
Мешкали ми у двокімнатній квартирі на схилі Круа-Русс. Це була колишня майстерня каню, яку, подібно до багатьох інших, переробили в житлове приміщення, коли підприємства ліонського шовку збанкрутіли. Вузька квартирка із високими стелями й спальнею в мезоніні дивувала наших друзів оригінальним плануванням, але взимку її годі обігріти. Нераціонально, казав Натан.
Я вийшла на роботу раніше, ніж зазвичай, і здивувалася незвичній для червневого дня прохолоді надворі.
Натан буде на кораблі ближче до полудня. Він ще вчився: писав докторську дисертацію з наук і технологій мистецтва. Такий диплом обіцяв працевлаштування на найвищому рівні Я взяла його на роботу офіціантом із частковою зайнятістю й приховала від усіх наші стосунки. Та невдовзі пошкодувала: брехня могла вийти мені боком, ба навіть дорого обійтися.
Я вічно боялася, що хтось нас викаже, звинуватить мене. Натан, звісно, нікому анічичирк: він був мовчазним інтелектуалом, що, як то кажуть, забув язика в роті. Але я боялася, що нас побачать разом. Гуляючи містом у вільні вечори, ми уникали району, де був пришвартований корабель, а також місць, де мешкали працівники, я подивилася всі адреси. Я не дозволяла Натанові привселюдно обіймати мене за талію чи тримати за руку. Жахалася самої думки про те, що мене побачать у його товаристві в неробочі години. Було так прикро: наше особисте життя стало зовсім іншим, а все через те, що я надумала взяти свого хлопця на роботу.
Як і щоранку, я звернула на вулицю Терм і сіла на фунікулер, що сполучав район Круа-Русс зі старими кварталами попід схилом.
Зазвичай я приходила на корабель пізнього ранку, але того дня домовилася про ранню зустріч зі страховим агентом щоб переукласти угоду.
Кількома місяцями раніше я влаштувалася на корабель-ресторан торговою агенткою для організації заходів: весіль, вечірок, фуршетів тощо. Я мала налагоджувати звязки із місцевими підприємствами, яких могли зацікавити святкові заходи на борту. Новачкам щастить, і всього за два тижні я уклала дві успішні угоди поспіль, які звалилися мені мов сніг на голову, без жодних зусиль із мого боку. Власника корабля це так вразило, що він призначив мене директоркою. Для мене це була велика несподіванка. Я була геть не готова, а чесно кажучи, не компетентна для такої роботи. Та фінансові ресурси не дозволяли власникові найняти досвідченого фахівця. Корабель був нерентабельним, і банківський кредит з кожним днем нещадно тиснув. Без сумніву, від такого підвищення не відмовляються, і я сприйняла його як унікальний шанс у житті, рідкісну можливість, але й також як серйозний виклик. Адже це був виклик для мене людини, абсолютно не підготовленої до директорської посади. Зі своєю командою я почувалася незатишно в новій ролі. Ба більше, мені катастрофічно бракувало впевненості в собі, і стосунки з підлеглими не клеїлися. Я вибрала своїм фахом торгівлю не за покликанням, не за природним хистом, а радше як терапію.
У вагон фунікулера зайшов жебрак і після короткого звернення пройшовся між пасажирами, простягаючи капелюха. Він не видавався нещасним. Я була певна, що він брехав, прикидався знедоленим. До того ж був молодим, та й не калікою. Супермаркети, які в Ліоні тоді тільки-но зявилися, брали всіх без розбору клеїти етикетки і розкладати товари по полицях. Роботи вдосталь, аби бажання Зарплатня в мене була маленька, і не могло бути й мови, щоб подавати милостиню.