Далі я зустріла бармена Джефа мого безпосереднього підлеглого. Миршавий, білявий, ходячий клубок нервів, та водночас закоренілий оптиміст. Джеф слухав реґі й натирав до блиску раму барної дошки, де красувалася фраза дня:
Доброго ранку, Джефе.
Привіт, Сибіль!
Знаєш, клієнтів навряд розсмішить твоя фразочка на дошці.
Сибіль, не парся.
Джеф умів створювати в барі особливу атмосферу, за якої клієнти почувалися затишно й замовляли більше, а от із почуттям гумору в нього не склалося, і ця його вада псувала репутацію закладу.
Крім того, Джеф кепсько підтримував у барі лад: часто лишав брудні келихи на стійці і не встигав приймати замовлення, вигадуючи дурнуваті жартики.
Я ніяк не могла змусити його виправитися. Щоразу як наважувалася заговорити про це, Джеф захищався псевдораціональними аргументами, на які я не годна була одразу відповісти: контраргументи завжди спадали на думку запізно, коли я поверталася до себе в каюту. Він так вправно давав відсіч, що я впадала в ступор.
Штовхнувши двері в кухню, я побачила Родріґе, який нарізав мясо. Готувалися й парували страви, розносячи пахощі приправ і смаженої цибулі.
Доброго ранку, Родріґе.
Доброго, Сибіль.
Кухареві було близько сорока. Чорняве розкуйовджене волосся, сумовитий погляд, велике черево. Шеф наш був вельми чутливим чоловіком: часом здавалося, що він цілковито в полоні сумних дум. Він був обдарованим, знався на оригінальних поєднаннях смаків, але, занурившись у своє творіння, нерідко втрачав лік часу. За таких оказій виходила з ладу вся система обслуговування А через те, що Родріґе був таким вразливим, я не могла йому дорікати на будь-яке зауваження він страшно ображався. Навіть коли я підключала всю тактовність і надзвичайно завуальовано натякала, що трішечки занепокоєна обслуговуванням, він хмурнів так, ніби я сповістила, що його стратять на гільйотині. Тоді Родріґе замикався в собі, як примхливий митець, якого всі покинули і ніхто не розуміє, і, набравши нещасного вигляду, гірко нарікав, що я вважаю його нездарою. У такому разі він працював ще менш ефективно, позаяк куховарство відходило на другий план, порівняно з пережитою драмою в наших стосунках.
Ще одна проблема, з якою я не могла дати ради, стосувалася його щоденних перлів у меню. Звісно, це були поетичні назви, але не описові й не рекламні: «Дощова неділя» могла передувати «Печальному понеділку». Не кращими були й назви страв: до ґратену «Журба» пропонувався часниковий соус «Меланхолія».
Найтяжче доводилося на весіллях, позаяк нашому кухареві щастя молодят неодмінно навіювало болісні спогади про дружину, яка його покинула. Якось я, зібравши волю в кулак, попрохала його змінити назву першої страви, яку він охрестив «Солодкою ілюзією».
Чи не міг би ти придумати щось веселіше? мовила я.
А що тут сумного?
Ну, це сумно, коли на десерт подають мармуровий кекс у шоколаді «Чорне дзеркало» Постав себе на їхнє місце, це ж весілля, вони хочуть бути щасливими, тішитися.
А що ти пропонуєш? Телятину «Маренґо-іґо-ґо»?
Він стенув плечима і висловив ще якісь міркування про те, що щастя в глибокій меланхолії, радше ніж у поверхових веселощах.
Після цього Родріґе відгородився від мене непорушною мовчанкою, і я була змушена піти. Більше я не наважувалася повертатися до цієї теми.
Цього разу він був у доброму гуморі, і я його підбадьорила.
М-м-м-м-м, сьогоднішні страви гарно пахнуть, та й виглядають смачно, радісно сказала я, щоб у нього була мотивація.
Родріґе насупив густі чорні брови і кинув на мене погляд людини, ображеної до глибини душі.
А що, вчорашні були погані?
Та ні, що ти! Усе було досконало!
Я поквапилася втекти в залу. Навіть компліменти незмінно оберталися проти мене. Нема на те ради, я щодня бовкаю зайве. Утім я захоплювалася щирістю Родріґе: він ніколи не приховував своїх почуттів, тоді як я вважала себе зобовязаною підлаштовуватися під кожного.
Доброго ранку, Корантене.
Доброго ранку, пані Ширдон.
Корантен працював офіціантом на повну ставку. Середній зріст, маленькі карі очі, русяве волосся доволі довге, але бакенбарди завжди охайно підстрижені. Він був єдиним членом команди, що звертався до мене на «ви». Він надавав великого значення правилам етикету та умовностям. Цьому бретонцю, що опинився в Ліоні, було замалим двадцять років, і він був жахливим перфекціоністом. Утім одержимість стосувалася візуальних аспектів, як-от складання серветок чи розташування столових приборів, й аж ніяк не пришвидшувала обслуговування. Він інакше не міг: навіть коли в нас був завал, він мимоволі поправляв виделку, проминаючи накритий столик. На щастя, Корантен був не моєю проблемою: відповідальність за нього несла Катель як керівниця ресторану.
Ранковий обхід я скінчила привітанням із Марко нашим лоцманом (хоч язик не повертався називати так те здоровило, що відповідало за навігацію й технічне обслуговування корабля). Сказати, що він ніколи не всміхався, нічого не сказати. Здавалося, вусатий чорнявий і кремезний чоловік завжди злиться, навіть коли все гаразд. Марко незмінно супив брови, блискаючи похмурими лютими очицями, ніби напоготові вчепитися зубами в кожного.
Піднімаючись вузькими сходами до кабіни управління, я відчувала, що з кожною сходинкою втрачаю енергію, а проте чудово знала: він поважатиме мене, тільки якщо я виявлятиму силу. Та чи можливо це вдавати сильний характер перед людиною, наділеною силою природною?
Лоцман сидів біля приладів у зашкленій кабіні із пошкрябаними шибками. Обличчя в нього розчервонілося, він засукав рукави сорочки, оголивши волохаті руки.
Доброго ранку, Марко.
Він обернувся і ледь помітно кивнув.
З одного боку, мене паралізував страх перед цим типом, із другого не давали спокою думки про натиск Катель. Отож я набралася духу:
Слухай, ти не ображайся, але хочу тебе попрохати: говори в мікрофон тихіше, коли оголошуєш відправлення. Бо ти надто репетуєш
А вам яке діло? гримнув він своїм хрипким голосом.
Розумієш, клієнтам це ріже вуха.
От бідолахи
Якби ти дещо стишив голос, було б ідеально
Я вам не дикторша по телику.
Не знаю, чи я чогось добилася, та принаймні передала послання. Мені полегшало, і я собою пишалася. Тепер можна було йти до страхового агента в бірюзовому костюмі. Я провела його у мій кабінет, що вже звільнився, бо Шарль повернувся у свій. У цій надміру пишній обстановці зелений килим й обшиті темним деревом стіни я часом почувалася немов у романі Аґати Крісті («Смерть на Нілі», наприклад).
Уранці я б не встигла ретельно прочитати нову угоду на корабель, яку хотіла укласти. Та й у попередній були суттєві прогалини. Тож я вирішила про всяк випадок зустрітися після обіду з іншим страховиком, щоб порівняти й обрати найвигідніший варіант.
О пятій вечора до мене прийшла молода пара, яка вибирала заклад для святкування весілля, але мені не вдалося схилити їх до конкретної домовленості. Надвечір я ще раз звязалася з кількома компаніями, зацікавленими в проведенні щорічних корпоративів на борту корабля, та це був не мій день: усі мої пропозиції відхилили.
Після кожного провалу я картала себе за хибний підхід, попри те що чітко знала, як треба діяти. У вирішальну мить щось мене стримувало, заважало говорити й робити те, що підказувала інтуїція. Я ніяковіла, не відчувала, що маю право на авторитетність, боялася, що працюю не на своєму місці.
Коли вже вечоріло, я вирішила відпочити й випити кави в кімнаті для відпочинку. Зайшла, роздратовано зиркнула на раковину, де знову громадилося достобіса горняток. Поки готувалася кава, я висипала записочки із коробки для відгуків. Кілька тижнів тому, на моє прохання, Боббі змайстрував деревяну коробочку. Я хотіла, щоб кожний міг укинути анонімну записочку із коментарем про моє керівництво. Ідея була в тому, щоб люди не тримали претензій при собі й лишали відгуки, і я б тоді розуміла, як покращити стиль управління. Я також сподівалася, що дізнаватимуся про можливі напруженості, перш ніж ті переростуть у серйозні проблеми.
Писали різне: геть не цікаві коментарі, інколи суперечливі, доволі адекватні зауваження, скарги, поради часом слушні, часом дурнуваті, траплялися й дошкульні записочки із далеко не безпідставними закидами про справжні негаразди.
Скреготнув червоний замочок, і коробка відчинилася.
Сьогодні я отримала три послання негусто, бувало більше.
Закид про параною видався мені несправедливим. Без сумніву, я надто старалася бути завбачливою, через що нічого не лишала на довіру, але параноя це не про мене.
У кінці робочого дня Шарль покликав мене до себе в кабінет. Коли я зайшла, він здивував мене тим, що встав і зачинив за мною двері.
Сідайте, будь ласка, сказав він.
Я мовчки сіла.
Повз корабель прогудів катер, розплескуючи хвилі.
Шарль підійшов до свого столу й усівся напроти мене.
Сигарету? запропонував він, простягнувши пачку.
Ні, дякую, мотнула я головою.
Він узяв собі, підпалив старою позолоченою запальничкою й затягнувся, галантно видихнувши дим убік, а не мені в лице.