Я не зводила із нього очей, поки він під гуркіт фунікулера ходив від пасажира до пасажира й випрошував гроші. Мені зробилося лячно, аж він дійшов і до мене:
Знайдеться копієчка?
Хмуро втупившись у мене, жебрак рішуче простягнув капелюха.
Я хутко дістала гаманець і кинула півфранка боялася, ще раптом нападе, як відмовлю.
Нарешті я вийшла на свіже повітря і швидкою ходою дісталася за чверть години до корабля-ресторану, пришвартованого на пристані Сони в історичному центрі Ліона Прескілі. Ідеальне розташування: між пішохідним мостом Палацу правосуддя і мостом Бонапарт. Корабель знімався з якоря, тільки коли організовувалися круїзи з обідами й вечерями. Причал був унизу набережної Селестинців, і гул машин не долинав до корабля. Увечері можна було милуватися дивовижними вогниками Старого Ліона й базилікою Фурвєра на другому березі річки.
«ПігмаЛіон» був старим судном і конче потребував ремонту. На гарному жовтувато-зеленому корпусі подекуди лущилася фарба; на переробленому в терасу містку, що подовжував зашклену велику залу ресторану, не завадило б відполірувати паркет із червоного дерева геть подряпаний і затертий. Та й у самій залі провести ремонт і освіжити декор. Темні обшиті деревом стіни виглядали сумно можна було освітлити, а краще перефарбувати.
На співбесіді власник корабля захоплено розповідав мені ремонтні плани, але відтоді анічогісінько не змінилося. Шкода, бо корабель мав свій шарм, немов старовинна будівля, якій потрібна лише реставрація, щоб перетворитися з розвалини на будинок у вінтажному стилі.
Ледве перейшовши через трап, я зіштовхнулася із нашим різноробом, що цілісінький день лагодив несправності, а їх у нас вічно було достобіса. Він стояв на колінах перед скринею з рятувальними колами.
Доброго ранку, Боббі, привіталась я.
Доброго ранку, Сибіль. На тебе чекає якийсь пан, он там, мовив він і кивнув на низенького чоловіка в бірюзовому костюмі, що сперся на поруччя.
У ті часи директорів ще не прийнято було називати на імя, а тим паче тикати, проте всі мої співробітники із легкою душею саме так і зверталися до мене. Я починала як їхня колега, і вони не могли позбутися цієї звички. Я підозрювала, що дехто навмисне ускладнював мені й без того нелегке завдання, поки я силкувалася утвердити свій авторитет. Але не Боббі. То був добряк, що й мухи не образить. Високий кремезний брюнет сорока років із великою головою й обличчям, припухлим від зловживання алкоголем та безмірного поїдання чипсів. Він страждав від морської хвороби і виявив, що чипси для нього як антидот. Усі знали, що він прикладався до пляшки, чи радше пляшок, які необачно ховав де прийдеться. На кораблі на це заплющували очі, адже Боббі нікого не займав. Та зрештою алкоголь, мабуть, послабив йому мозок, і всі вважали його бевзем. Я здогадувалася, що він свідомо підтримував таку репутацію, аби йому дали спокій. Він був із тих, що ніколи не сперечаються і завжди чинять по-своєму.
Замінюєш замок на скрині? спитала я.
Я неодноразово просила його розібратися із дверима вбиральні для відвідувачів, що погано замикалися, та все дарма.
Ага, застрягає.
Он як.
Мені було начхати, що замок на скрині застрягає, але читати нотації не хотілося, бо ще вважатиме несправедливою керівницею, а то й узагалі стомиться від докорів і покине нас. Боббі був нам потрібен знав корабель як свої пять пальців і памятав усі механізми до найменшої пружинки. Незамінна людина. Така втрата була б катастрофою.
А із замком у вбиральні розберешся?
Ага, розберусь, відказав він, як і щоразу, коли я зверталася із цим питанням.
Я розуміла, що годі сподіватися. Він ніби й весь час був чимось зайнятий, та здебільшого дурницями: таке враження, що завжди брався до найменш важливих і найменш нагальних справ.
Я потисла руку страховикові в костюмі.
За пять хвилин я у вашому розпорядженні, сказала я йому. Якраз устигну обійти всю команду і привітатися з кожним. Я швидко.
Прошу, я не поспішаю.
Двері моєї каюти були відчинені, і звідти долинав голос Шарля власника корабля. Він говорив по телефону. Бос щодня зявлявся на борту, годину чи дві сидів у своєму кабінеті (інколи в моєму, бо тільки там був телефон), а тоді йшов у своїх справах у місті.
Я зазирнула й помахала йому рукою.
Запевняю вас, казав він у слухавку, я два тижні тому передав фінансові документи директору банку, а він пообіцяв дати відповідь за тиждень
Я зазирнула й помахала йому рукою.
Запевняю вас, казав він у слухавку, я два тижні тому передав фінансові документи директору банку, а він пообіцяв дати відповідь за тиждень
Засмаглий, сивоволосий, у потертому, але елегантному одязі, Шарль був привабливим чоловіком, що чудово почувався у свої шістдесят. Він походив зі старовинного роду ліонських аристократів. Як молодший син успадкував після смерті батьків корабель і переробив на ресторан. До того він ніколи в житті не працював, але розтринькав чи не весь спадок і розраховував, що судно його прогодує. Справи йшли кепсько, і Шарль сподівався, що я надолужу його промахи і закрию дірки в бюджеті, які йому дошкуляли. Він був чоловіком поштивим і за посмішкою приховував катастрофічність ситуації від усіх, та й від самого себе.
Я швиденько обійшла команду.
Побачивши мене іздалеку, Катель, як завжди, накинулася із питаннями. У такі миті я напружувалася. Висока й струнка тридцятирічна фарбована білявка добре знала, що має чудову фігуру, і вміла нею хизуватися. Молода карєристка завідувала рестораном. Під її керівництвом були всі офіціанти, які захоплювалися її професійністю. Мене б це тішило, якби не підозри, що вона націлилася на мою посаду. Шарль узяв Катель на роботу невдовзі після мене і аж трусився від сексуального потягу до неї. Він розхвалював їй вакансію, наобіцявши «золоті гори», зокрема сказав, що після модернізації судно стане розкішним.
Катель навісніла, що мене призначили директоркою, у той час як вона не поступалася мені ані освітою, ані компетентністю. За будь-якої нагоди вона давала зрозуміти, що мені не місце на цій посаді, а я й сама сумнівалася.
Ти не подумала попрохати Марко, сказала вона мені начальницьким голосом, щоб не горлав у мікрофон, коли оголошує відправлення?
Так, я йому скажу
Пасажири щоразу підстрибують, мов ужалені, а нібито ж приходять до нас розслабитися.
Лоцман Марко був неотесаним чоловягою років шістдесяти, від якого гидко відгонило маскулінністю. Він мене лякав, і я певна, що Катель це завважила: вона регулярно штовхала мене в його «пазурі», вимагаючи обговорити те чи те питання і знаючи, що я не буду цього робити. Їй бракувало розуму вигадати привід, від якого мені не відкрутитися. Така була в Катель улюблена розвага доводити мою некомпетентність.
І ще одне, додала вона. Треба, щоб ти прийняла рішення про Натана. Ми довго не протягнемо із цим неумійком.
Я намагалася вдати байдужість. Вона добре знала, що це я його найняла, хоч, слава Богу, про наші стосунки їй було не відомо. Звісно, він був не найкращим офіціантом, але й не найгіршим. Нарікаючи на некомпетентність Натана, Катель лиш зайвий раз наголошувала на моїй.
Вибач, мушу бігти, мене чекають, сказала я, вказуючи на заскоченого зненацька страхового агента, що хтиво зиркав на сідниці Катель.
Я пішла, картаючи себе: «І нащо я перепрошувала? З якого дива виправдовуюся перед нею?»
Я мимоволі зненавиділа Катель, і моя антипатія наростала через заздрість: я заздрила її самовпевненості й напористості, а саму мене гризли сумніви, страхи й вагання. Наша несхожість повсякчас нагадувала мені травматичний досвід у підлітковому віці. Я запросила до себе подругу з ліцею, і, коли вона пішла, тато захоплено нахвалював: «Такий сильний характер!» Я страшенно засмутилася і потай побивалася: «А я? Що ж я зробила не так? Чому не обдарована такою силою?»
Я поспіхом продовжила обхід команди, ковзаючи рукою поруччями, пошерхлими від перефарбовувань білою фарбою по іржавому металу.
У кімнаті для відпочинку було порожньо. У раковині гора брудних чашок від кави. Мене це страх як дратувало. Чому вони не миють горнятка одразу? Це ж елементарно Так і підмивало грюкнути кулаком по столу і дати їм прочухана, та менше з тим не буду кидатися на людей. Вивести винних на чисту воду було елементарно, адже горнятка були особистими у кожного свій малюнок. Та я не хотіла брати на себе роль поганого поліцейського.
У залі-ресторані, де в обшиті темним деревом стіни були вбудовані ілюмінатори, я привіталася з офіціанткою. Вона накривала столи до сніданку. Білі скатертини, приховуючи потерті стільниці, навіювали ілюзію розкоші й комфорту.
Далі я зустріла бармена Джефа мого безпосереднього підлеглого. Миршавий, білявий, ходячий клубок нервів, та водночас закоренілий оптиміст. Джеф слухав реґі й натирав до блиску раму барної дошки, де красувалася фраза дня: