Ми ніби спеціалізуємося в таких галузях: паперова робота, геронтологія, розлади центральної нервової системи і так зване забалакування. Сиджу я собі в білому халаті, з неврологічним молоточком, камертонами, ліхтариком, шпателями для язика, шпильками, голками. Мої пацієнти навіть старші за мене. Слід сказати, що зазвичай вони входять до кабінету з радісним виглядом. Вони повертаються, сідають і бадьоро кивають. «Гаразд», каже Тод. Старенький йому: «Дякую, лікарю», і подає свій рецепт. Тод бере папірець і виконує трюк із ручкою та стосиком рецептурних бланків.
Я вам дещо випишу, каже Тод, широко жестикулюючи. І вам покращає.
Але ж я знаю, що то брехня: насправді Тод збирається нахабно, відразливо, ледве знайомій людині збирається засунути палець у дупу.
Радше страх, каже пацієнт, розстібаючи пасок.
Як на мене, ви маєте гарний вигляд, каже Тод, для свого віку. Відчуваєте депресію?
Поробивши все на канапі (нам обом гидко: стогін висить у повітрі), Тод береться до решти, як-от мацає сонні артерії на шиї й скроневі перед вухами. Потім на запястках. Потім прикладає наконечник стетоскопа до нижньої частини чола над надбрівними дугами.
Заплющте очі, каже Тод пацієнтові, який, ясна річ, одразу ж їх розплющує. Візьміть мене за руку. Підійміть ліву руку. Добре. Розслабтеся трішки.
Потім починається приблизно така заспокійлива балачка.
Тод:
Через це може зчинитися паніка.
Пацієнт:
Закричу: «Пожежа!»
Тод:
Що ви зробите, якщо прийдете до театру й помітите дим і полумя?
Пацієнт:
Сер?
Тод робить паузу.
Це ненормальна відповідь. Нормальна відповідь така: «Бездоганних людей не буває, тому не судіть інших».
Вони побють скло, вимовляє, спохмурнівши, пацієнт.
Чому кажуть: «Людям у скляному будинку не варто кидатися камінням»?
Гм. Сімдесят шість. Вісімдесят шість.
Скільки буде девяносто три мінус сім?
19141918.
Коли відбулася Перша світова війна?
Гаразд, каже пацієнт і випростується.
Зараз я поставлю вам кілька запитань.
Ні.
Спите добре? Є проблеми з травленням?
У січні мені буде вісімдесят один.
А вам скільки?
Погано почуваюся.
На що ж ви скаржитеся?
Отак. Звісно, коли йдуть, вони на вигляд не вельми бадьорі. Вони задкують від мене, витріщивши очі. І зникають. Затримуються лише для того, щоб спроквола тихенько постукати у двері. Принаймні можу сказати, що я не заподіюю цим стареньким справжньої або тривалої шкоди. На відміну від майже всіх інших пацієнтів у медичному центрі, вони йдуть звідси не у гіршому стані, ніж приходять.
Соціальний статус лікарів, звичайно, вельми високий. Перед вами запобігають, якщо ви лікар у білому халаті з чорним портфелем. Краще за все це виходить у матерів: вони усім своїм виглядом визнають вашу владу над їхніми дітьми. Як лікар, ви можете не перейматися ними, можете забрати їх, а можете й повернути, якщо схочете. Ми ходимо з високо піднятою головою. Ми лікарі! Наша присутність дисциплінує тих, хто поряд, і вони стають серйознішими. Криві погляди оточення додають лікареві героїчності з німбом сухості. Біологічний солдат. А навіщо? Єдине, що допомагає мені пройти крізь усе це, крім розмов із Айрін, це те, що ми з Тодом чудово почуваємося у ці дні фізично. Не розумію, чому Тод не виявляє вдячності за таке поліпшення. Коли згадую, як було у Веллпорті Ми там ходили, але ж заледве. Нам треба було двадцять пять хвилин, щоб перетнути кімнату. Тепер ми, майже не крекчучи, можемо нахилятися, хіба що іноді в коліні хрусне. Ми піднімаємося і спускаємося сходами вогонь! Іноді ми дістаємо зі смітничка запасні шматочки нашого тіла. Зуб, ніготь. Зайве волосся. Гамування нудоти та часткове потьмарення свідомості здавалися мені невідємними атрибутами буття, а виявилося, що цей стан тимчасовий. Іноді, навіть упродовж кількох хвилин (особливо якщо лягти), узагалі нічого не болить.
Тод не цінує поліпшення. Якось йому ніби байдуже. Взагалі. Але ось що. Памятаєте, ми ж іще у Веллпорті почали влаштовувати собі такі сексуальні вправляння? Тод тепер це робить набагато старанніше. Мабуть, на ознаменування більшої чоловічої сили або для тренування. Але однаково ми досягли певного поступу Тоде? Не знаю. Тобі як? Нормально? Бо, на мій погляд, поки що це дурня.
Його сни заповнені постатями, які вітер крутить, мов листя, а ще він бачить душі, що утворюють сузіря, нестерпні для мене. Тод подовгу сперечається і каже правду, але невидимі люди, які могли б його почути і висловити судження, на щастя, відмовляються вірити йому і відвертаються мовчки, втомлено і гидливо. Часто-густо він у покорі дозволяє нівечити себе похмурим олдерменам, огрядним до болю обербургомістрам, затюканим залізничним носильникам. А іноді він світиться великою силою, яка виривається з нього і все чисто вирішує: цю силу дав творець-покровитель, який керує його снами.
Тод не цінує поліпшення. Якось йому ніби байдуже. Взагалі. Але ось що. Памятаєте, ми ж іще у Веллпорті почали влаштовувати собі такі сексуальні вправляння? Тод тепер це робить набагато старанніше. Мабуть, на ознаменування більшої чоловічої сили або для тренування. Але однаково ми досягли певного поступу Тоде? Не знаю. Тобі як? Нормально? Бо, на мій погляд, поки що це дурня.
Його сни заповнені постатями, які вітер крутить, мов листя, а ще він бачить душі, що утворюють сузіря, нестерпні для мене. Тод подовгу сперечається і каже правду, але невидимі люди, які могли б його почути і висловити судження, на щастя, відмовляються вірити йому і відвертаються мовчки, втомлено і гидливо. Часто-густо він у покорі дозволяє нівечити себе похмурим олдерменам, огрядним до болю обербургомістрам, затюканим залізничним носильникам. А іноді він світиться великою силою, яка виривається з нього і все чисто вирішує: цю силу дав творець-покровитель, який керує його снами.
Сутенери і маленькі повії
Я спантеличений місцевою економікою, комерцією, виправдальними угодами байдужого, вихолодженого міста. І приводів для цього мені не бракує себто для спантеличення. По правді, мені багато що незрозуміло. Власне, я не швидкий на розум. Може, це якась ненормальність, навіть легкий аутизм. Чи просто думаю не на повну силу. Я граю неповною колодою, так би мовити, і не бачу глузду у світі. Поза сумнівом лише, що я якось повязаний із Тодом, але він не повинен знати про мою присутність. А мені самотньо Тод Френдлі, присадкуватий, мякий Тод Френдлі тиняється по міських нетрях, притулках, нічліжках, реабілітаційних центрах, готельчиках для волоцюг. Але він не докучник і не підпомагач, якого просто тягне скрізь усе залагоджувати, якщо виявляються зловживання. Він приходить і йде. Пропонує, вказує і радить. Він посередник у нещасті. Бо тут живуть наркомани, повії, неповні сімї, волоцюги.
Повії западають на зрілих чоловіків. Це точно. Вони не морочаться з однолітками. Клієнти обачливо задкують у спеціальні кімнати, орендовані на короткий термін дешеві помешкання в садибі на вулиці Геррери, що потопає в сирості й страху. Здійснюється злягання, під час якого клієнт, або гаманець, як його ще називають, хутко отримує щедру винагороду. Парочка виходить на вулицю і розходиться. Чоловіки дибають геть, соромлячись себе (ще б пак, робити таке за гроші!). А невситима повія залишається на хіднику у своєму тенктопі[2] і збудливих мінішортах бити байдики до наступного клієнта. Чи от іще: поїздки в нікуди зі старими шкарбанами, які петляють кварталами на химерних старих автівках. Тод частенько опиняється в обителі шльондр. Він містянин старшого віку, а дівчата таких не оминають. Але Тоду не йдеться про секс чи гроші. Навпаки. Він башляє (символічні суми кілька баксів) і штанів ніколи не знімає (на дівчат він навіть не дивиться вони для нього інші). Схоже, що Тод шукає тут наркоту. Не собі: тетрациклін і метадон він повертає до аптеки в ЦМО. У помешканні на вулиці Геррери серед зімятих простирадл і брудних біде також треба лікувати травми.
У нічліжках для волоцюг усі їдять одне. Тут нема ресторанів або буфетів, як у ЦМО. Гадаю, недобре, коли всі їдять одне й те саме. Я знаю, що в нас немає вибору, бо пожива береться з каналізації, хоча насправді системи бувають кращі, а бувають і гірші. Мене нудить, коли я бачу, як вони те все вичерпують із себе й заповнюють тарілки їх там двадцять чи тридцять осіб одним і тим самим У кризових центрах і притулках жінки переховуються від своїх рятівників. Кризовий центр не просто так називається. Якщо вам потрібна криза, записуйтесь. Шрами, садна, підбиті очі стають помітнішими, бузково-синіми, але тоді в екстазі розпачу жінкам час повертатися до чоловіків, які враз вилікують їх. Деяким потрібне більш фахове лікування. Вони дибають геть і лягають у парку, в підвалі або деінде, доки не зявляться чоловіки і не зґвалтують їх і тоді вони оклигують. «З ними, в дідька, каже бридкий санітар Бред, нічого не сталося такого (це він про жінок у притулку), чого не можна вилікувати шестидюймовим бананом». Тод похмурніє у відповідь. Я теж терпіти не можу Бреда, однак, хоч мені й неприємно це визнавати, іноді він має рацію. Як це так у світі складається, що такі, як Бред, можуть мати рацію?
Я не в усьому погоджуюся з Тодом. Далебі не в усьому. Наприклад, він погано ставиться до сутенерів. Сутенери видатні особистості, які, окрім іншого, додають міському пейзажу барв своїм одягом у стилі «зут»[3] і автівками. Де ті сіромахи поділися б без своїх сутенерів, які купають їх у грошах і нічого не просять натомість? Зовсім не те, що Тод зі своїм ніжним милосердям. Він ходить туди ятрити їм рани. І квапливо задкує, доки не зявився багатостраждальний сутенер і не привів їх до тями своїми пястками в перснях. Поки він працює, немовля в колисці біля ліжка перестає плакати і засинає спокійним янголятком, знаючи, що прийшов сутенер.