Я не в усьому погоджуюся з Тодом. Далебі не в усьому. Наприклад, він погано ставиться до сутенерів. Сутенери видатні особистості, які, окрім іншого, додають міському пейзажу барв своїм одягом у стилі «зут»[3] і автівками. Де ті сіромахи поділися б без своїх сутенерів, які купають їх у грошах і нічого не просять натомість? Зовсім не те, що Тод зі своїм ніжним милосердям. Він ходить туди ятрити їм рани. І квапливо задкує, доки не зявився багатостраждальний сутенер і не привів їх до тями своїми пястками в перснях. Поки він працює, немовля в колисці біля ліжка перестає плакати і засинає спокійним янголятком, знаючи, що прийшов сутенер.
Айрін і далі регулярно телефонує, але мені не слід плекати якісь надії. Я гадав, що вона помалу йде на зближення. Та ба. Вона знову заповзялася на нас. Казна-чого. Щось ми не так сказали?
Але певний оптимізм вселяє вже те, як Тод позирає на жінок на вулиці. Тепер його погляд спрямовується саме туди, куди я хочу. Наші імперативи і пріоритети не в усьому збігаються, проте частково так. Нам подобаються жінки одного типу жіночні. Спершу Тод дивиться на обличчя, потім на груди, потім на низ живота. Якщо він дивиться зі спини, то послідовність така: волосся, талія, сідниці. Ногами ми обидва нібито не цікавимося, але мені хотілося б розгледіти ноги прискіпливіше. Ще мене дратує те, скільки часу Тод приділяє кожній частині. Замало уваги він приділяє обличчю. Просто швидко перебігає очима. А я хотів би затриматися на обличчі. Можливо, етикет не дозволяє. Однак я трохи збадьорився. Навряд чи це запаморочення, коли я намагаюся побачити те, на що він не дивиться, дивитися на те, чого він не бачить.
Наші городні роботи, здається, до невпізнання пожвавили наші заняття сексом із самими собою. Відсутній складник, додаткову сутність слід шукати в туалеті. Або у смітнику.
Де б ми з Тодом були без туалету? І без усього цього сміття?
Поночі матері приносять Тоду немовлят. Він цього не заохочує, але співчутливість бере гору. Матері розплачуються з ним антибіотиками, від яких частенько у маляти зявляються болі. Слід бути жорстоким, щоб бути добрим. Малюкам не краще, коли їх забирають, і до самих дверей вони на пуп кричать. Матусі й собі розклеюються: виходять ридма ридаючи. Це зрозуміло. Я розумію. Я знаю, як зникають люди. Куди вони зникають? Не питайте. Ніколи. Не ваше мелеться. Дітлахи на вулиці усе маліють та маліють. У якийсь момент доводиться саджати їх у візок, потім до наплічника. А ще їх тримають на руках і заспокоюють, звісно, їм сумно покидати матерів і йти. В останні місяці вони репетують найдужче. І вже більше не всміхаються. Тоді матері рушають до шпиталю. Куди ж іще? До палати входять двоє, до тієї самої кімнати, з хірургічними щипцями і брудним фартухом. Входять двоє. А виходить тільки одна. О, бідолашні матері, бачите, як їм ведеться під час довгого прощання, довгого прощання з немовлятами.
Ну, нарешті.
Нарешті почалося. Я сповнений обурення. Чому Тод так марнував моє життя? Зненацька світ розкрив і показав свою глибину і колір. І внутрішнє «я» теж розкрилося. Ми не поверхові більше, а обємні й глибинні, неначе море зі своєю хиткою флорою і вюнкою рибою. Розумію, усі навкруги схожі: зворушливо ні, до болю вразливі. Нам ніде сховатися.
Кохання не захопило мене зовсім зненацька мене чесно попередили. Його сповістив новий стос любовних листів. Це не були листи від Айрін. Листи були до Айрін. Їх написав Тод. Його присадистим рівним почерком. Вони, ясна річ, зі сміттєвого бака, з глибин десятигалонового пакета для сміття фірми «Гефті». Тод пішов до вітальні, сів і поклав на коліна перевязаний червоною стрічкою стос. Дістав чорну скриньку. Посидів так, вийняв навмання одного листа із середини стоса і втелющився в нього байдуже і розсіяно. Я розібрав таке:
Люба Айрін!
Ще раз дякую за диванні подушки. Мені вони справді сподобалися. Вони прикрашають кімнату і роблять її «затишнішою» згубною. Коли робиш омлет, краще нехай пательня трохи постоїть із холодною водою, а не з гарячою Венами перейматися не варто вони просто неглибокі. Нема ні пігментації, ні набряків. Памятай, ти мені подобаєшся такою, якою є Як завжди, мені буде приємно побачити тебе у вівторок, хоча зручніше було б у пятницю
Тод безтямно поглянув на скриньку. Світлина, яку він шукав, була зімята й поламана, але він розпростав її, стиснувши в кулаці «Йой», подумав я. Он вона яка. Не молода жінка. А тілиста стара баба. Посміхається у штанному костюмі бежевого кольору. Ідучи ввечері на роботу, Тод покинув листи на східцях біля порога в білій коробці з-під взуття, на якій хтось либонь, Айрін вивів: «Хай тобі чорт». Це не схоже на добрий знак. Але ж і лист Тода, гадаю, теж не був вельми обнадійливим.
Через пару ночей він прокинувся удосвіта, і його кидало в холод. «Акус», буркотів він. Останнім часом він, бувало, цідив крізь зуби: «Акус, акус». Я гадав, що це кашель, або притамована відрижка, або просто якась нова прикра вигадка. Потім я розчовпав, що ж він каже. Він видобувся з ліжка й відчинив вікно. І почалося. Хвилями, легкими поривами кімната почала виповнюватися теплом і запахом іншої істоти. І відразу оце дивина! війнуло сигаретним димом, а у Тода ж щодо сигарет був пунктик, хоча іноді він палив свої сигари. Щось ніби пастила чи цукерки солодке й старе. Ці запахи линули через усе місто. Тод неквапно вислизнув з піжами і надів ворсяний халат. Потім незграбно розкидав постіль. А ще наготував її сигарети, принаймні для неї, наповнивши блюдечко недопалками і попелом. Ми зачинили вікно, спустилися вниз і взялися чекати.
Гарне видовисько гадаю, навіть романтичне для Тода вийти на вологий хідник у пантофлях. Хоча його настрій на тому етапі, припускаю, нагадував радше виснажливе розчарування. Незабаром ми почули її автівку, її ковзьке наближення, й побачили в кінці вулиці пару червоних вогників. Вона припаркувалася, гучно відчинила дверцята і вийшла з автівки. Я аж відсахнувся, коли вона рушила через дорогу обличчям уперед, похитуючи головою журилася й цуралася чогось. Справді тілиста стара баба. Айрін. Еге ж.
Тоде, промовила вона. Це все. Тепер ти задоволений?
Задоволений чи ні, Тод поперед неї зайшов у парадні двері. Вона насилу зняла пальто, доки Тод дибав нагору, і підтюпцем збігла за ним. Визнаю, я був збентежений. Мені було боляче. Бо в мене це було вперше. Називайте мене дурнем, мрійником, та я сподівався, що все буде чарівно. Але ж ні. Довелося зустріти її в найгірший день. Вона також була не при собі. А можна якось усе залагодити? Ми з Тодом відпочивали напівлежачи на зімятій постелі, коли Айрін увійшла до кімнати, притискаючи до очей зіжмакану паперову серветку і називаючи нас шматком лайна.
Потім вона почала роздягатися. Жінки!
Айрін, умовляв її Тод. Айрін, Айрін
Вона квапливо, ніби наввипередки з часом, роздяглася, але швидкість її рухів не мала нічого спільного з пристрастю. Вона швидко торохкотіла, плакала і хитала головою. Тілиста стара баберя у великому білому светрі, великих білих штанях. Під підборіддям груди утворювали цілу кручу, гострокутну й аеродинамічної форми, що пружно підтримувалися чимось на кшталт солдатського плечака з тросом і коловоротом. Розсупонилися шнуровиці. І тоді велика біла дупа заколивалася до мене. А мені здалося, що в неї білі шати. Про що казала Айрін, що вона мала на увазі, вимовляючи пів слова і пів слова ковтаючи зі схлипами, пошепки? А ось що: чоловіки або надто слабкі, або надто напружені середини не буває. Або надто тупі, або надто спритні. Надто невинні, надто злочинні.
Кепський жарт, сказав Тод, коли вона повернулася й подивилася на нас. Та я ж не те мав на увазі.
Здавалося, Айрін полагіднішала. Матрона опустилася і вмостилася поруч зі мною, всією своєю незграбною повнявою, і моя рука дотягнулася до білого мякуша її плеча. Разюча близькість. Ніколи, ніколи раніше Вона була зіщулена й стиснута (як і я), але шкіра ніжна. Торкаюсь. Подається. Подається на доторк.
Чудово, сказав Тод. Тоді забирайся геть.
Я радий, що ці слова подіяли на неї заспокійливо, але в голосі все ще звучав переляк, коли вона мовила:
Обіцяю.
Обіцяєш?
Ніколи.
Нікому?
Нікому ніколи не скажу.
Бридня, сказав Тод. Хто ж тобі повірить? Ти замало знаєш.
Іноді, думаю, це єдина причина, чому ти не пориваєш зі мною. Боїшся, що я розповім.
Обоє замовкли. Айрін присунулася ближче, і поточилася інша розмова.
Життя, сказав Тод.
Що? запитала Айрін.
Хіба не однаково? Усе це лайно.
Чому? Бо я негідна, так?
А ось про це більше ніколи не розмовляй.
Ось так ти ставився до дружини та дитини?
Ну, це хтозна, Айрін.
Тільки перед друзями. Родиною. Коханими.
У тебе ні перед ким немає зобовязань бути здоровою.
І шкідлива, сказала Айрін.
Тобі справді треба це робити? Огидна звичка.
Тод почав кашляти і обмахуватися своєю товстою правицею. Через якийсь час Айрін загасила сигарету і повернула її в пачку. Вона значливо повернулася до нас. Потім хвилин десять пішло на попередні пестощі. Притискання, стогони, зітхання тощо. Відтак він заліз на неї. І коли вона розсунула ноги, мене заполонили думки і почуття, яких раніше ніколи не було. Стосовно сили.