Тільки перед друзями. Родиною. Коханими.
У тебе ні перед ким немає зобовязань бути здоровою.
І шкідлива, сказала Айрін.
Тобі справді треба це робити? Огидна звичка.
Тод почав кашляти і обмахуватися своєю товстою правицею. Через якийсь час Айрін загасила сигарету і повернула її в пачку. Вона значливо повернулася до нас. Потім хвилин десять пішло на попередні пестощі. Притискання, стогони, зітхання тощо. Відтак він заліз на неї. І коли вона розсунула ноги, мене заполонили думки і почуття, яких раніше ніколи не було. Стосовно сили.
О, любий, сказала вона і цьомнула мене в щоку. Нічого страшного.
Вибач, сказав Тод. Мені дуже шкода.
Якось вони порозумілися. Потім усе пішло набагато простіше. Так, ми в чудовому настрої одягнулися і спустилися вниз підїсти. Посідали за кухонним столиком поруч, байдужо розкручували ярд за ярдом білу локшину. Потім знову вперше пішли, уявіть собі, в кіно. Та ще й попідруч. У мене було відчуття, ніби я рухаюся навшпиньки незнайомим краєм із жінкою, яку можна торкати, мені дозволялося робити все, що завгодно, принаймні все, що я міг зробити. Де межі? Коли ми увійшли, прозвучала сирена, як свист захвату на заїждженій платівці Фільм теж пройшов чудово. Спочатку я стривожився, бо Айрін почала плакати, коли ми сідали на місця. А фільм був гнітючий. Все про кохання. Парочка на екрані спокійно випромінювала втіху і красу, здавалося, вони створені одне для одного, але після непорозумінь і пригод вони врешті-решт розлучилися. На той час Айрін уже задоволено муркотіла, коли не помирала зо сміху. Реготали всі. Але не Тод. Не Тод. Щиро кажучи, мені це теж не здавалося смішним. Наостанок ми зайшли до бару біля кінотеатру. Вона пила стінґер[4], Тод узяв кухоль пива. І хоча додому Тод пішов у паскудному настрої (зовсім не в гуморі), з Айрін ми попрощалися тепло і сердечно. Знаю, що тепер бачитиму її частіше. Усе це нам обійшлося у двадцять вісім доларів. З попкорном тридцять один долар. Ніби й небагато, але нині слід бути обачнішим, бо все дешевшає на очах, і Тод постійно похмуро перераховує гроші.
А я залюбився аж по вуха. Не тямлю, куди йду, звідки приходжу. Прощення, що світиться в її юних блакитних очах, перейнятих жахливим замішанням на її старому запливлому обличчі розпухлому, подзьобаному, підрумяненому. Ох, людоньки! Мені здається, треба мати велику мужність і багато ще чогось, щоб увіходити в інших, в інших людей. Ми гадаємо, що люди навкруг живуть у фортецях, у цитаделях: за ровами, за мурами з шипами і битим склом. А насправді ми живемо в хистких спорудах. Виявляється, вони просто зліплені нашвидкуруч. Абияк. Можна просто просунути голову під запону намету і заповзти в нього. Якщо дозволять.
Втеча, мабуть, можлива. Втеча з з цієї незрозумілої монади. Що ж до її проникнення в нього, то із цим складніше. Вона розповідає всяке про нас. Але чи багато вона насправді знає? Тод, ясна річ, як завжди, розігрує все по-чистому. Мені досі невтямки, чи погодиться він колись перетнути межу.
Як на мене, це так зворушливо новини про дружину і дитину. Дружину і дитину, яких ми з Тодом колись матимемо. Але немовлята мене турбують. Звісно, ми всі знаємо, що немовлята завжди завдають клопоту. Крихітки потребують піклування.
Куди діваються крихітки, зникаючи, щезають? Мене переслідує передчуття, що невдовзі я почну бачити їх у Тодових снах.
Уранці кожного шостого чи сьомого дня, перш ніж піти на боковеньку, ми забризкуємося брудом і розтріпуємося (кошлатимо брови пальцем проти шерсті), і в нас із Тодом виникає передчуття сну, який ось-ось має відбутися, збираючись на силі десь із іншого боку. Ми фаталісти. Ми лежимо, лампа світить, ранкова зоря примеркає. Зявляється холодний піт, блищить і тут же випаровується. Потім прискорюється серцебиття, аж у вухах кров починає стугоніти. Ми не тямимо себе. Я маю приготуватися, коли Тод різко вимкне світло. Потім з криком, що перекошує йому щелепу, ми опиняємося в темряві. Велетенська постать у білому халаті, у чорних чоботах, що блокують кілька акрів. Десь там, унизу, поміж його ніг, черга душ. Шкода, що я не маю сили просто відвести погляд. Будь ласка, не показуйте мені немовлят Звідки цей сон? Він цього не робив. Тож сон, мабуть, про те, що Тод іще тільки робитиме.
Є така річ, що називається мода. Мода для молодості з її волатильністю, але ми з Тодом іноді дещо собі дозволяємо. Наприклад, нещодавно ми зайшли до секонд-хенду й узяли дві пари штанів кльош. Я хотів на місці їх приміряти, але він залишив їх висіти в шафі нагорі, аби складки і розтяжки зберігали форму його тіла, особливості будови гомілки. Якось увечері він безцеремонно вліз у них. Пізніше, після роботи, я гарненько роздивився наші нові штани, поки Тод стояв перед дзеркалом на повен зріст, розплутуючи плескатий віндзорський вузол на краватці. Загалом кльоші Тода не мали викличний вигляд. Це вам не бальні сукні, які допіру почали зявлятися на вулицях. Але однаково, як на мене, вигляд у них жалюгідний: з естетичного погляду це насильство над смаком. Поважний громадянин, старий лікар і такі, ніби обслинені, жижки. Лишенько, а де ж його ступні? І тоді, гадаю, я зрозумів, що жорстокість Тода, його таємниця були повязані з головною помилкою щодо людського тіла. А може, я відкрив щось, повязане зі стилем або лінією