Недаремно храм Воскресіння Христового сьогодні є осердям Єрусалима. Немарно те місто завдяки Воскресінню Христовому набуло іншого значення й виміру. Наш стольний град Київ називають українським Єрусалимом. Тож не дивно, що в його серці теж постав храм Воскресіння Господнього.
Цікаво, що цей собор Воскресіння спонукав інших наших братів також подумати про будівництво храму Воскресіння. Мабуть, ця подія має перемінити не лише Єрусалим на Святій землі, а й Київ на святій українській землі.
Дорогі в Христі, ми сьогодні переживаємо унікальну історичну подію вперше святкуємо храмовий празник нашого Патріаршого собору тут, у цьому соборі Воскресіння Христового.
Нині в особливий спосіб просимо Господа Бога про те, щоб наш український народ, відновлений у дійсності Володимирового Хрещення, знову став на тих святих горах стольного града Києва єдиним, обєднаним Божим людом! Хай буде не розрізненими племенами, які живуть у різних регіонах України, як дехто сьогодні представляє нас світові, а єдиним Божим людом, котрий у Пасці Господній постає як люд Божий і обєднаний.
Сьогодні ми справді з великою вдячністю служимо урочисту Літургію за наших жертводавців, які єднаються з нами, будучи в різних куточках земної кулі. І ця єдність Божого люду тут, у цьому храмі, і нині, у цьому празникові, особливо відчутна.
Ми сьогодні просимо, щоб так само, як Воскресіння Христове стало поворотним моментом в історії всього людства, цей храм на берегах Дніпра, його будівництво й освячення стали зворотним пунктом не лише в історії нашої Церкви, а й цілого українського народу.
Тринадцятого квітня 2004 року, коли Блаженніший Любомир започаткував повернення осідку Отця й Глави Української Греко-Католицької Церкви до Києва, він виголосив доленосне слово, яке називалося «Один Божий люд у краї на Київських горах». У цій промові Блаженніший Любомир накреслив перспективу пасхальної переміни не лише нашої Церкви, а й усього українського народу. Бо в тому рухові від смерті до життя Пасха вже не є чимось зовнішнім, якоюсь зміною обставин чи угод, а стає реальною внутрішньою переміною Церкви й народу. Серед багатьох моментів такого переходу й переміни нашого народу і Церкви Блаженніший Любомир наголосив, зокрема, на переході від конфесійного взаємопоборювання між Церквами-спадкоємицями Київського християнства до першості в любові.
Наша Церква, яка першою почала будувати храм Воскресіння Христового в Києві, хоче бути першою в любові. Серед усіх братів, до спілкування з якими Господь Бог нас сьогодні закликає, ми хочемо бути першими носіями тієї доброї звістки Воскресіння Христового, котра, можливо, і перемінить усіх наших братів спадкоємців Київської Церкви. А та внутрішня переміна й та першість у любові, яких ми всі повинні прагнути, буде добрим початком для побудови єдиної помісної Церкви, єдиного Божого люду в краї на Київських горах.
Ми сьогодні приносимо в цій Літургії на престол Господній всю нашу Церкву й увесь наш народ і благаємо, щоб Він перемінив усіх нас, наповнив нас пасхальною силою любові й радості, а відтак дав нам добрих людей, добрих приятелів і братів, щоб невдовзі цей храм Воскресіння Господнього, Патріарший собор, було освячено, і він став наріжним каменем Української Церкви й нашого народу в нову історичну епоху.
Світлий понеділокХрамове свято Патріаршого собору Воскресіння Христового
м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 16 квітня 2012 року
Ів. 1, 1828Преосвященні владики!
Всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Свято Пасхи Господньої для нас у Києві є особливим днем. Адже наш Патріарший собор, центр нашої Церкви, присвячений Воскресінню Господньому. Його престольний празник ми святкуємо наступного дня після Пасхальної неділі. Як ми бачимо, собор ще не довершений, чекає на свою прославу і своє освячення. Проте дуже приємно спостерігати, як він з дня на день, з року в рік оживає, наповнюється людьми, які справді знаходять тут джерело вічного життя, що його подає нам воскреслий Христос.
Хотів би на початку звернути вашу увагу на слова Богородичного гімну «Світися, світися, новий Єрусалиме», які мають особливе значення для Києва. Очевидно, що в Христовому Воскресінні місто Єрусалим, у якому Бог перебував з людьми і яке було центром Божого обявлення у Старому і Новому Завіті, став новим, преобразився. Проте основою того нового міста були не нові будинки чи храми (які мали б бути збудовані за одну ніч), а нова громада, нова людина, нова Церква, яка народилася в цю таїнственну пасхальну ніч.
Хотів би на початку звернути вашу увагу на слова Богородичного гімну «Світися, світися, новий Єрусалиме», які мають особливе значення для Києва. Очевидно, що в Христовому Воскресінні місто Єрусалим, у якому Бог перебував з людьми і яке було центром Божого обявлення у Старому і Новому Завіті, став новим, преобразився. Проте основою того нового міста були не нові будинки чи храми (які мали б бути збудовані за одну ніч), а нова громада, нова людина, нова Церква, яка народилася в цю таїнственну пасхальну ніч.
За церковною традицію ми називаємо Київ новим Єрусалимом. Як радісно усвідомлювати, що ми зараз у новому Єрусалимі! Ми є тією громадою, яка дає новизну всьому, що тут відбувається. Ми є посередниками, а можливо, навіть певним символом того, що слава Божа на тих Київських горах сяє до сьогодні.
Зі Святого Письма дізнаємося, що ця нова громада, цей новий Єрусалим, ця молода Церква мали одне серце і одну душу. Ба більше, усі мали все спільне: не лише почування і думки, а й те, що послав їм Господь для земного життя. Ми читаємо, що апостоли особливо дбали про те, щоб ніхто з громади не був занедбаний у щоденній службі (Ді. 6, 14). Так, перших дияконів апостоли поставили, щоб вдови у тому новому Єрусалимі завжди отримували належну опіку та щоденну допомогу. Ця дияконія (служіння) є надзвичайно важливим елементом життя та існування нового Єрусалима і навіть одним із важливих промінчиків сяйва слави Божої.
Сьогодні, у наше храмове свято, хочу, щоб ми ще раз повернулися до славного слова, яке виголосив мій великий попередник Блаженніший Любомир Гузар з нагоди перенесення осідку Глави нашої Церкви до Києва. Як ви знаєте, що це слово має символічну назву «Один Божий народ у краї на Київських горах».
Торік ми роздумували над такою важливою засадою, яку проголосив Блаженніший Любомир, «Від конфесійного протистояння до першості в любові». Сьогодні пропоную замислитися над іншою темою, яка для всіх нас особливо актуальна цього року. У тих своїх думках Блаженніший Любомир наче накреслив для нас пасхальний шлях, перехід від чогось старого, що, можливо, нас звязувало і обмежувало, до чогось нового, до сили і слави Божої, яка має засяяти на Київських горах. Ця тема звучить так: «Від церковного та державного підпорядкування до суспільного служіння».
У пасхальному дусі Блаженніший Любомир зазначає, що, очевидно, Церква Христова, християнство були дуже важливим і чи не основним чинником державотворення Київської Русі. Але так сталося, що пізніше наші могутні сусідні держави не раз перекроювали релігійну карту нашої рідної землі, внаслідок чого частини колись єдиної Київської Церкви зазнавали великого впливу різних політичних ідеологій. І це ставало великою перешкодою для свобідного здійснення Церквою своєї місії. Часто Церква терпіла тотальне втручання держави в її життя, порядок, проповідь і спосіб існування. Однак у період бездержавності Церква була символом держави і прагнення українця жити в незалежній, вільній країні. Тому деякі державні елементи проєктувалися на функції чи місії Церкви. Попри це, на думку Блаженнішого Любомира, момент проголошення Незалежності Української Держави в 1991 році ще не вповні ввійшов у свідомість і мислення Церков Київської традиції, гілок єдиної Київської Церкви, які тепер на цій землі живуть і здійснюють своє служіння.
Ми, як християни, повинні зрозуміти, що основним елементом служіння колись єдиної Київської Церкви своєму народові була свобода від державного тиску і підпорядкування. Ми знаємо з історії, що київські князі покірно сходили у печеру святих Антонія і Теодозія, щоб питати їхньої ради і у світлі Христової науки здійснювати своє княже служіння, будувати княжу державу.
Те, що необхідно зробити сьогодні нам у цьому пасхальному руслі, це справді прямувати до повної свободи Церкви в Українській Державі. Блаженніший Любомир дає нам начебто два рецепти, чи напрямки. З одного боку, ми маємо плекати братерські стосунки з іншими гілками Київського християнства, із Церквами колись єдиної традиції, з нашими братами і сестрами з Православних Церков, з якими ми покликані одним серцем і єдиними устами послужити своєму народові. А з іншого ми повинні розвивати в цивілізований спосіб стосунки з Українською Державою, тобто стосунки, які ми називаємо державно-церковними. Тоді отримаємо потрібну свободу для того, щоб звільнитися від церковного протистояння та суперництва з державою, яка розвивається. Водночас маємо стежити, щоб не піддатися певному впливові державних чинників. Це визволить нашу силу для того, щоб послужити своєму народові, щоб звершувати суспільне служіння, цю дияконію Церкви, яка, як ми чули, є необхідним промінчиком сяяння Божої слави в новому Єрусалимі.