«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Так ми співаємо щонеділі в другому недільному антифоні, шукаючи Божого обличчя, бо ми теж є Божим людом, який, подорожуючи, шукає Божого миру, спокою і благословення. І Бог Отець повернув до нас, людей, своє обличчя, раз і назавжди. Навіть більше Він засяяв для нас своїм обличчям і благословив нас у своєму єдинородному Синові Ісусі Христі. Про Нього так і каже апостол Павло: Він є образ невидимого Бога, печать Його істоти, у якому спочиває вся повнота Божества (пор. Кол. 1, 15; Євр. 1, 3). У воплоченні Другої Божої Особи, Ісусі Христі, невидимий Отець став видимим у людському обличчі, обличчі свого Сина. Коли засяяло обличчя Ісуса Христа Боже обличчя на Таворській горі, апостоли сказали: «Добре нам тут бути» (Мт. 17, 4). Вони відчули повноту того щастя, яке може пережити людина лише тоді, коли справді стане перед Божим обличчям. Апостол Павло каже, що вічне життя в небі, вічне щастя полягатиме в тому, що ми споглядатимемо Бога лицем в лице.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Ми можемо спитати, чи ця благодать, нагода споглядати обличчя воплоченого Бога Ісуса Христа і відчувати, що Він присутній серед нас, була привілеєм не багатьох, а тільки тих учнів, які були з Христом і бачили Його своїми очима, чули Його слова. Ні. Спаситель захотів, щоб здатність і можливість споглядати Боже обличчя і відчувати на собі Його сяйво відкрилися всім нам, тим, які живемо сьогодні. Ми памятаємо два випадки, коли Ісус Христос начебто передає людям відблиск свого обличчя. Під час Хресної дороги Вероніка, яка милосердиться над стражденним Христом, отримує на хустині відбиток Його Лику. А ще перед тим Ісус посилає відбиток свого обличчя едейському царю Авгару для того, щоб здійснити його прагнення перебувати в Божій присутності. Ось тому-то повнотою істинної віри є передання здатності споглядати Боже обличчя.
Ми сьогодні святкуємо неділю Православя. Це день повноти християнської віри. У цей Рік віри нам важливо збагнути, що повнотою того скарбу віри є ніщо інше, як реальна, повна і навіть видима присутність Божої Особи, Бога в Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, серед своїх людей. Тому ми сьогодні, цієї неділі, урочисто вшановуватимемо святі ікони. Адже через ікону ми можемо силою благодаті Святого Духа споглядати Боже обличчя в людському образі, в якому відкривається нам передсмак вічного щастя і миру.
Справді, коли ми перебуваємо перед освяченою іконою, то відчуваємо, що на нас звернене Боже обличчя. Те Боже сяйво спочиває на нас і те прадавнє архиєрейське благословення, якими Господь Бог вчив Арона і Мойсея благословити людей, сьогодні звершується на нас. Боже благословення, мир, спокій і захист є в тому, хто справді здатний відчути Божу присутність у святій іконі.
У сьогоднішньому Євангелії ми чуємо слова Христа до Натанаїла: «Побачите небеса відкриті й ангелів, які висходять і сходять на Сина Чоловічого» (Ів. 1, 51). Свята ікона якраз і є відкритими небесами. Але вона слугує нам лише початком духовної дороги, тому що наче преображає, змінює очі того, хто на неї дивиться, і вчить бачити невидиме. Святу ікону можна порівняти з віконцем, відчиненим у вічність. І тому ми, вшановуючи ікону, вшановуємо Божу Особу, котра присутня через образ і впроваджує нас у цей невидимий, небесний, Божий світ.
Ми повинні навчитися бачити глибше від того, що безпосередньо видиме тілесним очам. Дуже важливо, щоб ті, хто вшановує святі ікони і розуміє, що в них присутні святі особи, могли добачити Божу присутність у кожній людині, яка є образом і подобою Божою. Як дивно, коли хтось вшановує святі образи, цілує їх, кладе перед ними поклони, а потім, вийшовши на вулицю і зустрівши свого брата, свою сестру, сусіда, вже більше не бачить того образу, який у них, живих людях, залишив Творець. Один із відомих філософів двадцятого століття говорив, що обличчя людини є вікном у вічність. Як важливо, щоб ми це вікно знайшли і могли переступити у вічність.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Я хочу всім вам щиро побажати, вам, які розпочали цей великопісний духовний подвиг, цей шлях до Христового Воскресіння, щоб ви вміло користали з цієї Божої присутності в іконах, а відтак робили крок за кроком до Божого обличчя, яке для всіх нас підготовлене у вічності.
Друга неділя Великого посту
Друга неділя Великого посту
м. Луцьк, катедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці, 31 березня 2013 року
Мр. 2, 112Преосвященний владико Йосафате!
Всесвітліші, високопреподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Від імені всієї повноти Української Греко-Католицької Церкви хочу щиро привітати вас, які так чисельно присутні сьогодні у цьому скромному катедральному соборі нашої Церкви в місті Луцьку, а також всіх тих, котрі сьогодні єднаються з нами через телебачення і разом з нами моляться Господу Богу. Особливо дякую за присутність отцю Володимирові Подольцю, який очолює делегацію Української Православної Церкви Київського Патріархату. Зустріч із ним є для мене особистим подарунком, тому що вважаю його своїм приятелем: у студентські роки ми разом із ним співали на крилосі. Сьогодні він, настоятель луцького катедрального собору, покинув свій пишний храм, щоб побути разом із нами. Щиро вітаю також всіх братів і сестер Римо-Католицької Церкви, які сьогодні святкують Пасху, Воскресіння Господнє. Нехай воскреслий Христос вас щедро благословить, аби всі рани, які ми носимо в наших серцях, зокрема тут, на Волині, рани, які знані в усьому світі як Волинська трагедія, силою прощення і благодаті воскреслого Христа були загоєні та зцілені. Христос воскрес і нехай вас воскресить, особливо в цей радісний пасхальний день!
Бажаю також щиро привітати представників міської влади Луцька: міського голову і секретаріат міської ради. Тільки та влада, яка є з народом, має майбутнє. Дякую, що ви сьогодні тут з нами єднаєтеся в молитві. Однак особливо хочу звернутися зі словом привітання й підтримки до духовенства, монашества та всіх мирян нашого Луцького екзархату. Ми сьогодні урочисто відзначаємо пять років з дня його створення. Це пятиріччя нового періоду в історії Унійної Церкви, древньої, історичної Церкви на землях Волині, Церкви, яка була знищена, але воскресла разом із воскреслим Христом, аби дійти до сьогоднішнього свята.
Я приїхав на ці святі волинські землі з канонічною візитацією. Відвідав не лише Луцьк, а й Рівне, Здолбунів, Дубно, Володимир-Волинський, Нововолинськ і Ковель; зустрівся з тисячами наших вірних, відвідуючи наші громади, навчальні заклади, представників влади різних рівнів для того, щоб дати обіцянку про свою батьківську підтримку і пам'ять про всіх вас.
Наступної неділі, на свято Благовіщення, ми з владикою Йосафатом святкуватимемо день нашого єпископського рукоположення: ми були висвячені на єпископів в один день, але в різні роки. Екзарх Луцький відзначатиме пятиріччя свого єпископства. Владико Йосафате, прийміть із цієї нагоди щирі вітання від усіх ваших співбратів у єпископстві, вдячність за вашу працю. Ви повідомили мене, що за пять років освятили пять новозбудованих храмів на волинській землі. Прошу вас, не збавляйте темпу, бо так багато людей відчуває ще брак належних умов для того, щоб задовольняти свої духовні потреби.
Сьогодні, у цю другу неділю Великого посту, ми чули особливе Боже слово, яке скеровує до нас наш Небесний Отець через свого Сина у Святому Дусі. Це історія, що трапилася, як ми чули, у дуже цікавих обставинах. Четверо друзів несуть свого розслабленого, тобто паралізованого, приятеля на ношах, несуть до єдиного, хто може помогти, до Ісуса Христа. Тій силі їхньої любові до приятеля, а також вірі в Божественного Учителя ніхто не може протистояти: ні обставини, ні натовп, навіть хата того чоловіка, де зібралися люди. Можна сказати, що вони нашкодили тому господарю, бо розібрали стелю, щоб покласти до Христових ніг хворого приятеля. Однак, якщо ми приглянемося до того немічного, то побачимо, що всі члени його тіла були здоровими: руки, ноги, голова, але не було того, що могло б привести в дію його організм. Він був безсилий. Мабуть, без допомоги приятелів він не міг навіть мріяти, щоб вийти на світ Божий чи знайти якогось лікаря, не кажу вже про те, щоб стати перед Божественним Спасителем. Однак приятелі лише сприяли тому, що в кінці сталося. Дивлячись на те, чим керувалися ті люди, Христос зцілив немічного, хворого чоловіка.
Я б хотів, щоб ми проаналізували розмову Ісуса Христа з хворим чоловіком. Перше слово, з яким Господь до нього звертається, було не «хворий», «грішнику», а «сину». Тільки батько говорить так до своєї дитини. Цим звертанням Спаситель показує, що та немічна, грішна, розгублена і забута всіма людина є улюбленою дитиною Небесного Отця. Саме через таке батьківське ставлення Господь оздоровлює найбільшу причину його негараздів гріх. Христос прийшов, щоб повернути кожному з нас Боже синівство, щоб кожен із нас став сином і донькою Небесного Отця через прощення, яке нам приніс єдинородний Божий Син.