У грудні я відвідував наших людей в Одесі, і там на зустріч зі мною прийшов голова профспілки моряків, який, до речі, не був християнином. Цей чоловік звернувся до мене з таким проханням: «Нам дуже потрібно, щоб ваші священники були капеланами на наших кораблях». Я спитав чому. І він мені пояснив: «Багато українців потрапляє до рук піратів. Ми бачимо, що в таких екстремальних обставинах поведінка людей, які вірять у Бога, цілковито відрізняється від поведінки інших. Вони не втрачають надії навіть тоді, коли немає певності, що хтось знайде мільйон доларів, аби їх врятувати. Я питав одного капітана, як він вижив, а той мені відповів, що молився, знав, що хтось його знайде». Можливо, людські інституції були інструментами в руках того «когось», а той «хтось» є Христос.
Бажаю вам, щоб ви були сильними силою Господа Бога, мужніми Його відвагою, багаті Його багатством. І тоді, будьте певні, майбутнє вже перебуватиме в нас, тому що цією силою християнського життя є наша надія, яку зароджуємо у нашій вірі.
Перша неділя Великого посту неділя Православя
с. Унів (Львівщина), Свято-Успенська Унівська лавра, 4 березня 2012 року
Ів. 1, 4351Преподобні отці, браття і сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Господь Бог дозволив нам щасливо пережити перший тиждень Великого посту. І ось сьогодні ми чуємо в євангельському читанні історію про одну зустріч. Ця зустріч, мабуть, перевернула життя тих людей, які її пережили.
Спочатку Христос зустрічає Пилипа і каже до нього: «Іди за Мною». Із цієї коротенької фрази Пилип зрозумів, хто його кличе, тому відразу біжить до свого приятеля Натанаїла. Розповідає, що нарешті знайшли Месію, того, хто є здійсненням мрій і очікуванням старозавітного Божого народу на прихід Спасителя, на кого так довго чекали царі, пророки і патріархи. Пилип прийшов до свого приятеля не для того, щоб похвалитися, мовляв, бачиш, я щось добре знайшов. Він хоче, щоб ту саму зустріч пережив Натанаїл. Проте останній сприймає приятеля скептично, думаючи, що той помилився, бо нічого доброго з Назарета не могло бути. (За розумінням тогочасного Ізраїлю, Назарет не був тим місцем, звідки мав прийти Месія.) І тоді Пилип каже: «Прийди і подивися», тобто переживи те саме, що я.
Відтак Христос приходить до Натанаїла і каже йому: «Це справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства». Той здивувався: «Звідки ти мене знаєш? Я вперше тебе бачу». І почув слова, від яких стрепенувся: «Я бачив тебе, як ти був під смоківницею».
Ми не знаємо точно, який секрет відкрив цими словами Христос, але, за мовою пророків, бути під смоківницею означає бути в тіні власного дому, де ніхто тебе не бачить, тільки Господь Бог; а сидіти під смоківницею значить чекати на Божий поклик. Церковна традиція каже, що Натанаїл був одним із тих дітей, кого мали вбити у Вифлеємі за Христа. Мати сховала його під смоківницею, тому він лишився живий.
У ту мить Натанаїл розуміє, що перед ним не звичайна людина, не лише людська мрія, а сам Господь Бог. І тоді в юнака з усього серця виривається ісповідь віри: «Ти Син Божий, Цар Ізраїлю». Христос йому каже: «Бачиш, ти стрепенувся, бо Я відкрив якусь твою таємницю, але пізнаєш ще таємниці Божі. Ти побачиш відкриті небеса, як ангели сходять на Сина Чоловічого». Відтак Ісус пригадує сон Якова, небесну драбину, яку той бачив.
Ця зустріч справді перевернула життя Натанаїла. Адже він став свідком не якихось особистих переживань брата. Він зустрів живого Бога. Сам пережив зустріч із тією Божою Особою, яку звіщав йому Пилип. І пізніше Натанаїл стане апостолом Вартоломеєм і разом з Пилипом голоситиме всьому світові про прихід на землю Месії. Вони ділитимуться з усіма людьми своєю знахідкою, щоб кожен із нас міг пережити подібну зустріч у власному житті, був віднайдений Богом під своєю смоківницею.
Цей день ми називаємо неділею Православя. Сьогодні ми тішимося православною, істинною вірою Католицької Церкви. У чому полягає ця істинність, повнота, прямота того способу славлення Бога, який ми маємо у нашій Церкві. Інакше кажучи, що таке церковна традиція, або церковне передання? Відповідь дає нам ця подія, історія цієї зустрічі. Адже церковна традиція полягає не в тому, щоб ділитися з кимось людським побожним досвідом, практикою чи звичаями. Мета церковної традиції передавати з покоління в покоління можливість пережити таку саму зустріч із живим Христом, яку пережили апостоли. Це повнота віри, той скарб, який Церква має в собі, тішиться ним і хоче, щоб усі люди, наші сучасники, малі й великі, пережили цю зустріч. «Прийди і подивися» тоді відчуєш, що живий Христос, тільки Він, є здійсненням усіх твоїх мрій і бажань. У Ньому прихована таємниця твоєї особи, твого життя, твого покликання. Лише після зустрічі з Господом ти зустрінешся із самим собою і дізнаєшся про те, хто ти такий, і про кожний Божий задум про себе.
Сьогодні Церква святкує особливий вияв цієї церковної традиції, віри, яким є свята ікона, святкує перемогу над іконоборством. Ця перемога поклала край одній із найтяжчих і найбільш кривавих дискусій у Візантійській імперії, дуже гострого протистояння між імператорським домом і побожним людом, монашеством, духовними особами. (Одним із тих, хто найбільше захищав ікону, був наш преподобний отець Теодор Студит.) Ікона стала наче вінцем усіх догматичних рухів першого тисячоліття. Адже ікона це таїнство зустрічі. Особа, зображена на правильно написаній і посвяченій іконі, стає присутньою за посередництвом цього зображення. Як каже святий Василій Великий, вшанування ікони переходить на особу, яка на тій іконі написана. Перед іконами ми світимо лампади: це знак того, що особа, яка на них зображена, присутня для зустрічі зі мною. Тому нам не треба йти аж до Витсаїди, щоб зустріти живого Бога, а слід стати перед іконою, аби Його побачити і почути.
«Прийди і подивися» це заклик Церкви до кожного з нас, до того, хто шукає Бога, стати перед Його обличчям, яке зображене на святій іконі. Ікона це можливість бачити невидиме. Вона у видимий спосіб зображає те, чого наше око не може бачити. В іконі ми чуємо здійснення Христових слів про можливість споглядати небеса відкриті і ангелів, які сходять на Сина Чоловічого.
Ми сьогодні проситимемо Господа, щоб кожен християнин пережив особисту зустріч із живим Христом у наших спільнотах, монастирях і парафіях. Кличемо відтак кожного з вас поділитися своєю вірою, як це робив апостол Пилип. Нехай всемилостивий Господь справді буде силою вашого християнського життя, нехай свята ікона допоможе вам зустрічати Господа Бога щоразу, коли ви Його потребуватимете.
Перша неділя Великого посту неділя Православя
с. Унів (Львівщина), Свято-Успенська Унівська лавра, 24 березня 2013 року
Ів. 1, 4351Високопреподобний отче-ігумене!
Преподобні отці й брати!
Дорогі в Христі брати і сестри!
У Святому Письмі ми натрапляємо на цікавий і глибокий за змістом символ, який представляє нам присутність Бога серед людей. Цим символом є Боже обличчя. Навчаючи Мойсея та Арона, як потрібно благословляти людей, Господь Бог сказав промовити такі слова: «Нехай Господь благословить тебе і охороняє тебе! Нехай поверне своє обличчя до тебе і змилосердиться над тобою! Нехай засяє своїм обличчям над тобою і дасть тобі мир!" (Чис. 6, 2426). Отже, тут два рази згадується про Боже обличчя.
Боже обличчя це символ присутності Господа Бога серед своїх людей і серед свого народу, адже, наприклад, у старословянській мові слово «лице» може означати і «обличчя», і «особу». Коли Бог перебуває серед своїх людей, тоді вони почуваються впевненими, захищеними. Якщо Його обличчя сяє для людини, то її життя стає радісним, сповненим енергії. Пригадайте, як два дні тому небо захмарилося і довкола була темрява ми всі сумували. А як сонце засяяло, то начебто почалося нове життя, відчувалися нові перспективи. Коли сяє Боже обличчя, тоді людина відчуває мир, себто повноту життя. Тому, коли душа людини прагне Бога, вона шукає Його обличчя. У псалмах читаємо, що паломники, котрі йшли до Єрусалима, аби в храмі стати перед Божим обличчям, кажуть: «Як лань прагне до водних потоків, так моя душа прагне до Тебе, Боже. Душа моя жадає Бога, Бога живого, коли бо прийду й побачу обличчя Боже?» (Пс. 42, 2).
Але в Старому Завіті Боже обличчя завжди було невидимим. Господь Бог сказав до Мойсея: «Лиця ж Мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити Мене і жити» (Вих. 33, 20) тому що цей прямий досвід вічного, безконечного Бога змінює людину, вона уподібнюється до Господнього обличчя, яке хоче споглядати. Якщо Бог стає невидимим, тоді людина, яка бачить це обличчя, покидає видимий світ і переживає щось подібне, як хтось, хто перебуває на межі життя і смерті.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Так ми співаємо щонеділі в другому недільному антифоні, шукаючи Божого обличчя, бо ми теж є Божим людом, який, подорожуючи, шукає Божого миру, спокою і благословення. І Бог Отець повернув до нас, людей, своє обличчя, раз і назавжди. Навіть більше Він засяяв для нас своїм обличчям і благословив нас у своєму єдинородному Синові Ісусі Христі. Про Нього так і каже апостол Павло: Він є образ невидимого Бога, печать Його істоти, у якому спочиває вся повнота Божества (пор. Кол. 1, 15; Євр. 1, 3). У воплоченні Другої Божої Особи, Ісусі Христі, невидимий Отець став видимим у людському обличчі, обличчі свого Сина. Коли засяяло обличчя Ісуса Христа Боже обличчя на Таворській горі, апостоли сказали: «Добре нам тут бути» (Мт. 17, 4). Вони відчули повноту того щастя, яке може пережити людина лише тоді, коли справді стане перед Божим обличчям. Апостол Павло каже, що вічне життя в небі, вічне щастя полягатиме в тому, що ми споглядатимемо Бога лицем в лице.