Слово Боже живе і діяльне. Проповіді та промови 20112013. Т. 1 - Блаженніший Святослав Шевчук 8 стр.

Поклоняємося страстям Твоїм, Христе! Появи і нам преславне Твоє Воскресіння!

Третя неділя Великого посту  Хрестопоклонна неділя

Всесвітліші та всечесні отці!

Дорогі в Христі брати і сестри!

Скажу вам чесно, що мені дуже приємно сьогодні тут з вами молитися. Я згадую свої студентські роки, коли цей храм був порожній. Нас, студентів, біля престолу було більше, ніж молільників у храмі, а нині церква наповнена по вінця. Щиро дякую вам за те, що ви любите свою Церкву, свій народ і так горнетеся до цього джерела духовного життя, яке тут, у цьому храмі, кожний із нас може почерпнути.

Сьогодні ми переживаємо неділю, яка називається Хрестопоклонною. Це означає, що ми вже наближаємося до середини Великого посту. Цей шлях, ця великопісна мандрівка, очевидно, нагадує будь-яку мандрівку, яку кожний із нас переживає у своєму житті. Подорожній, який іде до якоїсь мети, коли знає, що вже пройшов половину шляху, подумки запитує: чи ще далеко, скільки ще залишилося? А водночас відчуває, що починає втрачати сили. Той первісний запал, який дав йому поштовх пуститися в цю дорогу, починає потроху згасати, сили його покидають, і він шукає місця для перепочинку. Ба більше, мандрівник шукає якоїсь криниці, якогось джерела, з якого можна було б напитися, втамувати полуденну спрагу і набратися сили для того, щоб подолати другу половину шляху та успішно завершити подорож.

Щось подібне відбувається з нами під час великопісної мандрівки. Багато християн на початку Великого посту роблять добрі постанови, бажають щось змінити у своєму духовному житті, досягнути великих висот. Проте, коли стаємо віч-на-віч із жорстокою дійсністю, бачимо, що і наші сили замалі, і можливості часом не відповідають нашим прагненням, то ми починаємо шукати якоїсь допомоги

У цю Хрестопоклонну неділю хочу поділитися з вами своїми роздумами над однією подією з історії мандрівки ізраїльського народу пустелею. Бо Святі Отці порівнювали сорок днів Великого посту із сорока роками мандрівки ізраїльтян із Єгипту до обітованої землі, від рабства до свободи. Той пасхальний рух мав їм дати нове життя.

У сімнадцятій главі книги Вихід читаємо про таку подію: що далі люди йдуть за Мойсеєм у пустелю, то більше сили їх покидають і дужче вони нарікають на Бога та на Мойсея, стають жорстокосердими. Серце ізраїльтян стає подібним до серця фараона, який не хотів випускати їх з неволі. Приходять вони в місце, яке називається Рефідим. Це остання стоянка ізраїльтян перед тим, як вони підійдуть до Синайської гори, де переживуть Богоявлення і дар Божого Закону, Десяти Божих Заповідей, даних через Мойсея.

Однак під час тієї стоянки внутрішній конфлікт досягає свого апогею. У розпуці Мойсей молиться до Господа Бога, кажучи: «Ті люди готові мене каменувати. Що мені робити?» У відповідь почув дивні слова: «Іди до скелі. Я стану перед тобою на тій скелі, а ти вдар по ній тим жезлом, який маєш у руках і яким колись розділив води Червоного моря, щоб можна було перейти через них ізраїльтянам». У цих словах можна зауважити два цікавих моменти. По-перше, від цієї події потім залежало особисте життя Мойсея. По-друге, зазвичай людина стає перед своїм Творцем, а тут, навпаки, Бог каже: «Я стану перед тобою на цій скелі».

Мойсей ударив тим жезлом по скелі і з неї потекла вода, яка, з одного боку, втамувала спрагу ізраїльтян, а з іншого  загасила вогонь оцього нарікання і невдоволення. Ізраїльтяни побачили, що Бог справді є між ними, збадьорилися і пішли далі. Святий апостол Павло, коментуючи ці події, каже, що тією скелею, з якої напився люд духовного питва, насправді був Христос. Він є скелею, яка може бути основою всякої мандрівки, зокрема людського життя, і джерелом, що витікає з камяної гори і дає воду, життя, сили, щоб рухатися далі.

Цієї неділі Христова Церква ставить перед нашими очима хрест розпятого Спасителя. Наче показує нам, що метою нашої великопісної подорожі, підсумком цієї Чотиридесятниці буде споглядання розпятого, померлого і воскреслого Христа. Ба більше: щоб ми могли набратися духовної сили, Церква вказує нам на скелю  Христа, з проколеного боку якого витікає життєдайна сила, що може нас зробити мужніми і дати нам можливості й силу рухатися далі. Як колись Господь Бог став перед Мойсеєм, так сьогодні розпятий на хресті Ісус Христос стає перед нашим обличчям. А цілувати хрест, або поклонятися хресту, означає черпати, пити, споживати те таїнственне питво, яке до сьогодні витікає з Його пробитого боку, тобто із Церкви. Адже Церква є Тілом Христовим, що несе в собі силу, яка виливається на Божий люд у вигляді Святих Таїнств. І сьогодні, цілуючи цей Чесний і Животворний хрест, ми стаємо сильнішими, ми відпочиваємо в його тіні, стаємо здатними рухатися далі.

У Хрестопоклонну неділю рік тому владики Синоду нашої Церкви впровадили мене на престол Києво-Галицьких верховних архиєпископів. Можу посвідчити, що наша Церква не має сьогодні великих людських покровителів і земних багатств, але вона несе в собі живу воду, яка витікає в наші серця з пробитого Христового боку. Розпятий Христос Він був силою мучеників, Він  надія праведників, Він  перемога тих, хто страждає і не має фізичної сили рухатися далі своєю земною мандрівкою. Ісус Христос, якого вдарила людська рука як скелю, що з неї потекла жива вода, є скелею нашої Церкви.

Я приїхав з України до Святішого Отця, був у нього на аудієнції, щоб підсумувати з ним той рік, час, протягом якого ми разом із вами здійснювали земну життєву мандрівку. Найбільше я говорив йому про вас, про більше як мільйон наших заробітчан, які не тільки живуть в Італії, Іспанії, а й розкидані по всьому світу. Розповів, що вам важко, що часом ви знемагаєте, не має надії на нікого більше, тільки на одного Господа Бога. Я говорив Папі, що це мій обовязок, Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви, особливо дбати про тих наших людей, які є поза межами структур (єпархій та екзархатів) нашої Церкви, щоб нікому з вас не забракло живої води, тієї сили Господньої, яка може стати вашою єдиною надією і вашим єдиним порятунком.

Господь є з нами! Можу вам це посвідчити, переживши протягом останнього року різні нестандартні ситуації. Але сила розпятого, померлого і воскреслого на третій день Христа є тією силою, яка, попри будь-яку людську логіку, дає розвиток і майбутнє нашій Церкві.

Нехай цей Христос, якого сьогодні бачимо розпятим і Животворний хрест якого цілуємо, прийде до нашого життя, дасть нам життєдайну силу і за молитвами Пречистої Діви Марії допоможе нам звершити мандрівку до тієї мети, що до неї Він нас кличе. «Бо хто хоче йти за Мною,  каже Христос,  нехай візьме на себе свій хрест і щодня слідує за Мною».

Четверта неділя Великого посту

Дорогі в Христі!

Сьогодні хочу насамперед привітати групу молоді та катехитів, учителів віри, Київської архиєпархії, які беруть участь у реколекціях у рамках підготовки до святкування свята Воскресіння Христового. Щиро дякую вам за присутність і бажаю вам глибокого духовного життя впродовж цього часу.

Останні кілька століть життя людства позначені відкриттям великих людських можливостей. Людина начебто почала щоразу більше вірити в себе  у те, що знає і що вміє. Це створило ілюзію всемогутності людської істоти. Хоча впродовж останніх десятиліть ми відчуваємо (особливо під час сучасної економічної кризи), що все ж таки не є всесильними, не все нам підвладне, не все ми можемо вирішити своєю силою і своїм знанням.

Наслідком такої ейфорії, віри в себе стало те, що людина начебто перетворилася на глуху й німу до того, що є вічним, невидимим, нематеріальним,  до того, що ми зазвичай називаємо духовним світом. Особа, яка переживає межу своїх людських можливостей, поневолі впадає в крайнощі, але насправді те, що вона шукає,  це повнота її існування в цьому духовному, вічному світі.

У цю неділю, четверту неділю Великого посту, Євангеліє представляє нам один із випадків переживання межі людської можливості. Ісус Христос, який щойно преобразився на Таворській горі, приходить до своїх людей, до своїх учнів, які Йому скаржаться: «Учителю, ми нічого не змогли зробити». «А що сталося?»  запитує Вчитель. Батько привів до Христових учнів свого єдиного сина, який мав специфічну недугу. Євангелист Марко каже, що хлопець був у владі глухого і німого духа, який часто кидав ним у вогонь і воду, щоб його погубити. Властиво, батько не знав, ким насправді є його син, як вільна особа, створена на образ і подобу Божу, бо злий дух відібрав у нього цю Божу подобу.

Глухий і німий дух був знаком нездатності людини чути Божий голос, тому що в Старому Завіті з Богом можна було спілкуватися лише через орган слуху. (Каже пророк: «Слухай, Ізраїлю».) Хто не чує, очевидно, не може говорити, не має у собі того слова, джерелом якого є сам Господь Бог.

Христові слова: «Роде невірний і грішний, скільки часу маю з вами перебувати?»  стосуються не так того батька, як всіх людей. Адже син був образом своїх батьків. Те, що з ним сталося, було наче згустком ситуації, в якій жили люди, котрі зібралися в той час, щоб бачити і слухати Божественного Вчителя. Часом кажуть, що діти є обличчям своїх батьків, вони виявляють те, про що тато і мама мовчать. Тому, дивлячись на того хлопця, на його недугу, Христос говорить про стан людей, яких Він прийшов спасти. Звичайно, Він вигнав злого духа із хлопця, зробив його здатним чути Боже слово і передавати іншим, але в момент вигнання того духа юнак був начебто мертвим. Тоді Ісус бере його за руку і підводить до батька.