Андрій Процайло
Тьма і проліски
1
Повернення
«Господи, хоч би він заглух, бо зомлію!»
Оля заплющила очі, від браку повітря й сил прикусила губу. Висіла на поручні, наче павутинка, нею гойдало по салону від сидіння до сидіння, і невблаганно насувалася тьма
Після трьох днів невпинних дощів сонце влаштувало парню.
Автобус харчав, наче скажений пес-сухотник. Набитий під завязку салон підбадьорював його своїм ґелґотом. Дядько ліворуч дудлив пиво і гикав перегаром. Від бабусі справа несло сироваткою. Жіночка спереду перестаралася з парфумами, їдкими, наче нашатир. Парубок позаду стікав густими, мов сироп, потами. Під кріслом рохкало у мішку поросятко. Оля затиснула ніс, розкрила, мов до причастя, рота, автобус гаркнув і заглух. Водій заволав до чоловіків, аби чимшвидше підперли колеса камінням, бо в нього не працює ручник.
Олю виніс з автобуса інстинкт самозбереження. Бо ноги вже були не її, а взяті напрокат у відчаю. Вона зіперлась на автобус і дихала! Її легені чманіли від насолоди, у голові паморочилось. Дерева запишалися, що нагодували киснем дівчину-бадилинку. Гори смалили люльку.
Підуть гриби, замість лагодити автобуса мовив водій. Був спокійний, шукав запальничку. За годину Іван на тракторі приповзе і потягне. Я подзвонив, припалив сигарету, змахнув пошарпаним, як його автобус, мобільним. Моїй коняці капець. Без капітального ремонту не заведеться. Загнав нещасну. То все через дурну звичку.
Яку? запитала бабця з поросятком, що крутилося в мішку, ніби на пательні.
«Завтра».
Люди зареготали самі таким грішили. І купками просто-таки на узбіччі почали лагодити «столи». Дядько, що пив пиво, вийняв пляшку «Пшеничної». Був при пошані, вибрав «стіл» із ковбасою, хлібом і часничком.
До Олі підійшла жінка, від якої пахло сироваткою. Простягнула пляшку з «кока-колою».
На, сьорбни, сказала.
Дівчина зробила декілька дрібних ковтків і подякувала. Бульбашки залоскотали горло і аж носом випурхнули.
Що, відвикла? запитала жінка.
Відвикла.
Пять років сиділа в місті, що, не могла ще дня витримати? Чого в базарний день до села їдеш?
Забула.
Таке треба памятати, бовкнула жінка і погнала до гурту з дядьком, що наливав за «щасливу» дорогу. Бо могло бути гірше.
Оля понишпорила в сумочці, вийняла серветку, витерла чоло. На неї зиркнув свіжий, мов нова копійка, пластиковий диплом і потягнув у минуле. Дівчина від гамірливого гурту відмовилася, перелізла через рів, постелила собі пакета під старою смерекою, сіла, вперлася підборіддям у долоньки й згадувала. Сонце, яке ледь пробивалося через крислате гілля смереки, мружилось від подиву: воно ще ніколи не бачило, щоб хтось водночас мріяв минулим і проклинав його.
2
Дитинство і клаптик юності
Скільки Оля себе памятала, стільки була пташкою і хотіла вирватися з клітки. Вона уявляла собі, як прилітає пташок-принц і визволяє її з неволі. А коли було геть нестерпно, то малювала у своїй уяві кінець світу: все стогне, плаче, кричить, гине, рушиться, її клітка теж не вічна, на неї падає стеля, тріщить, трощить, і саме в мить розрухи вона виривається крізь деформовані ґратки на волю. І коли все живе страждає, бо амінь настає, вона блаженствує. Адже вирвалася в небо, на свободу, наперекір кінцю світу. Бог дивується. Задивляється на пташку, яка насолоджується миттю, і забирає її до ковчега. А там немає батька, слава Богу.
Тато для Олі змалечку був монстром. Спочатку з мультиків, згодом з фільмів жахів, а наостанок реальним. Він завжди був злий і прагнув порядку. Навіщо йому той порядок, коли через нього плаче мама і боїться його Оля, дівчина не збагнула й дотепер. Батько зранку до вечора працював на пилорамі, звечора до ночі вдома у столярні, потім трішки спав, а від третіх півнів і до ранку порався по господарці. Доробляв те, чого не могла чи не встигла напорати мама, і постійно щось бурчав. Мама зі складеними на грудях руками мовчки слухала і кивала, а коли тато зникав за ворітьми плакала і гладила Олечку по голівці. Приказуючи: «В тебе, донечко, один шанс вирватися з пекла вчитися. Вступити кудись і там зачепитися за кусень хліба. І нехай маленький, зате вільний. Тоді він буде смачний. Розумієш?» Дівча кивало і тулилося до матері, яка за хвилинку-другу зривалася, бо треба було, окрім худоби і городів, їсти наварити. Різного. Тато здоровя мав, як бугай, їв багато і хотів смачного. А ще батька всі в селі поважали, бо він, крім того, що був господарем номер один, ще й не пив горілки. Зовсім. Бо, казав, горілка коштує, як рідна мама, забирає розум і не любить сонце зустрічати. А тверезий ранок запорука сили. Тато ходив до церкви, а молився до сонця Просив у нього гарного дня не більше. Сусідка баба Агнія, що з грецької чиста, непорочна, а з латинської ягня, священикові доповіла, що Степан Вередун до сонця молиться, а не до Ісуса Христа, то отець їй сказав, що хай вона собі хоч до хмар молиться, а ходить до церкви справно, як Степан, і стільки ж, як він, жертвує на храм. Агнія образилася на священика і почала бунтувати проти нього людей, бо була сестрицею, входила в церковний комітет. Бо як ми отця не врозумимо Бог нам не простить, намовляла. Слухи дійшли і до Степана (село не мегаполіс із телевізора), і батько Агнію так висповідав, що вона аж злягла на кілька днів. А коли вичухалася прийшла просити балачки.
З якого це дива? запитав Степан. Біг до стайні, не мав часу вислуховувати сусідчині балачки.
Справді?
Агніє, ви прийшли, щоб мене своїми брехнями погодувати?
Я хочу ще трохи пожити. Кажуть люди, що ти маєш міцне око.
Точніше?
Зле око маєш
Батько обкидав сусідку не «оком», а міцними словами, та розплакалася, і щоб відчепилася, він сказав, що прощає її. З великої радості баба Агнія (Ага скорочено, позаочі, бо скорочений варіант свого імені вона не дуже полюбляла) пішла до церкви і поставила одну свічечку за здоровя сусіди Степана. Це вже священик доповів татові. А отцю принесла курочку задля примирення. Сказала, що її лихий був поплутав більше не буде проти отця (таки отця, або священика, в нас «батюшка» ніколи не кажуть) бунтувати. За що після сповіді отримала таку покуту, що відбувши її, збагнула: ноги, на які вона постійно жалілася, досі їй іще не боліли, нічого було Бога наперед гнівити
Коли Оля трохи підросла тато почав залучати її до господарки. А воно дівчаті не йшло. Була низенька і худенька, ще й русява на свою біду. Батько не раз закидав матері: чому воно таке біле і худе? На що мама лізла в шухляду з документами, діставала звідти журнал зі статтею, де писалося, що гени вельми живучі створіння, через покоління можуть передаватися. А татова бабця, до речі, була світлою. Хіба забув? Батько бабцю памятав і любив дуже, бо вона його виховала, тому заспокоювався. Хоча бабця була бойова, наче вовчиця, а мала зайченя. «Гени не характер, виправдовувалася мама. У тебе в родині всі пили, а ти тверезник І перший господар на селі». Батько вдавав, що не чує, але любив, щоб його хвалили. Може, й гарував зранку до ночі не заради маєтків, а заради хвальби.
Мені би сина жалівся тато, коли розмова заходила про господарку.
Буде зять колись, розраджували його ті, хто до нього підлизувався. Он яка краса підростає!
Тато скоса дивився на Олю. По ньому не можна було збагну ти: чи він не вірив у доньчину красу, а чи в зятя роботящого.
Після таких балачок Оля довго ночами плакала і присягалася подушці, що досягне таких висот у житті, що батько заздритиме. І аж посиніє з того, що вона його, господаря задрипаного, переплюнула.
А вранці знову були крики прокидатися, не вилежуватися, бо тільки там, де руки прикладені, щось та й є. Бо гроші на деревах не ростуть! І стайнею вони не пахнуть! Щоб щось мати треба гарувати! І тато не Бог не вміє часу затримувати, аби вилежуватися!
Скоріше б уже до школи!
У школі Оля вчилася добре. Бо їй було цікаво раз. І прагнула вирватися на волю два. З клітки, якою для неї була рідна оселя. Девять класів закінчила з відзнакою і повезла документи в Самбір, на вчительку початкових класів. Сама. Тато маму з нею не пустив, бо була робота. Тиждень, поки іспити складала, жила на квартирі. Цей час був початком великого раю так дівчині сподобалася воля. Її ніхто нікуди не гнав і нею не попихав. Вставала, коли треба, підчитувала щось, гуляла містом. А в перервах молилася. Просила Бога, щоб забрав її з клітки, бо відчувала, що крила мала. І такі ого-го! Розмашисті, як в орлиці!
Склала іспити і ще тиждень пожила в місті. Гроші мала. Тато дав достатньо, гріх нарікати, аби дитина виглядала як годиться, а то ще люди подумають, що він лайдак. Сама трохи наскладала, та й мама свою копійчину підкинула, щоб батько не знав, звісно. Роздолля! Ще би на тиждень вистачило пожити в радість, навіть побрехеньку для батьків уже зготувала, щоб зостатися, так мама почала видзвонювати. Мовляв, сіножать, тато скаженіє, ще й однокласниця Юлька Ковалева, яка на бібліотекаря в Самборі документи подавала, жару підкинула, сказала, що нема чого там сидіти про результати екзаменів повідомлять додому поштою.
Оля їхала додому, трусячись по бездоріжжю у запилюженому автобусі, й мимоволі бештала Господа за те, що дозволив їй народитися там, де дідько каже: «Ласкаво просимо у зарослий лісом, підпертий горами казан». Де купа безглуздої роботи і не видно просвітку. Коли приїхала у село, то перші кроки по рідній земельці їй взагалі не давалися. Стояла на зупинці, як бадилина, і питала солоного від її сліз неба: «Чому? Чому я?» Небо не дивувалося. Воно давно вже звикло до того, що люди відповідальність із себе скидають на нього. Тому мовчало. І спідлоба зиркало на юнака, який тремтів за зупинкою, вагаючись, виходити на люди чи ні, і який ніяк не міг збагнути чого такій красуні бракує