Оля їхала додому, трусячись по бездоріжжю у запилюженому автобусі, й мимоволі бештала Господа за те, що дозволив їй народитися там, де дідько каже: «Ласкаво просимо у зарослий лісом, підпертий горами казан». Де купа безглуздої роботи і не видно просвітку. Коли приїхала у село, то перші кроки по рідній земельці їй взагалі не давалися. Стояла на зупинці, як бадилина, і питала солоного від її сліз неба: «Чому? Чому я?» Небо не дивувалося. Воно давно вже звикло до того, що люди відповідальність із себе скидають на нього. Тому мовчало. І спідлоба зиркало на юнака, який тремтів за зупинкою, вагаючись, виходити на люди чи ні, і який ніяк не міг збагнути чого такій красуні бракує
Небо мовчало Оля мусила йти додому.
Давай торбу, понесу!
З-за зупинки примарою вигулькнув однокласник Васько Адамашок, злякавши Олю.
О Боже! вирвалося в неї, хоча Василь був більше схожий на ведмедя, ніж на Бога. В свої шістнадцять виглядав справжнім чоловіком: широкоплечий, з лапищами, як у коваля, з дубовою чорною шевелюрою, волосся, як дріт, міцне. Якби ще був високий, то викапаний Шварценегер часів «Термінатора». Васько був парубок мовчазний, а біля Олі взагалі німів. У класі всі знали, що він на Олю «запав», піддражнювали його, але Василь традиційно відмовчувався, а Оля традиційно ігнорувала й однокласників, і Васька. Бо вона мала мету! А Васька на мішені поблизу її мети не було.
Парубок узяв сумку, переступив з ноги на ногу, і оскільки обіцяв собі нині бути рішучим, мовив:
Пішли чи як?
Оля його зміряла розпачем, осилила крок, другий і розійшлася. Парубок дибав поруч і не спускав з неї очей.
Щось не так? запитала.
Ти вступила?
Не знаю ще, дівчина зупинилася. А що?
Я не хочу, щоб ти вступила, зізнався.
Олі аж світ зі страху померк. Що він меле? Колючок тернових йому на язик!
З якої то радості? гарикнула.
Бо ти мені подобаєшся. Я не хочу тебе втрачати! Василь розродився на красномовство. У кіно позичив.
Вітер ущух. Був юний, цікавий. Зупинився перепочити біля парубка з дівчиною. Заодно й розмову послухати. Оля чи не вперше глянула на Василя як на парубка, з усіма його мязами і почуттями. Дивуючись собі, зізналася:
Якщо я не вступлю мені капець.
Чому?
Не знаю. Але відчуваю.
Тоді я на тебе буду чекати. Поки ти вивчишся і повернешся.
Оля з доброї красуні вмить перетворилася на злу відьму.
А ти ти! захлиналася розпачем. Ти мене мене запитав, чи я хочу, щоб ти на мене чекав? Запитав?
Н-ні відповів шокований Василь.
То йди в пень! Ясно? Оля вирвала з лапища Василя сумку і погнала вперед. Він залишився стояти, закляклий, наче стовп, а коли його симпатія зникла за поворотом, стенув плечима і почалапав додому. Як побитий градом коняка після цілоденного орання.
3
День вироку
Було двадцяте липня, татів день народження. Оля цей день ненавиділа. Три дні до святкування печіння, варіння, смажіння, паріння. Три дні після миття, складання, прибирання. А посередині тьма безпробудна. Приходили всі родичі й татові друзі, перед якими він мав продемонструвати, що він за господар і яка в нього в хаті дисципліна.
Полудень був пекучий, сонце скалилось на всі промені, тому столи поставили у садку. Прибув перший захід гостей з пилорами. На честь татового ювілею там був скорочений день. Чоловіки пили, жували, жартували, батька хвалили. Від того він набирав азарту і ганяв дружину й доньку, як імператор прислугу. Хтось із гостей згадав мариновані «по-вередунськи» гриби, батько дорікнув матері, чому не подала. Оля якраз грибочки несла. З цибулькою, хай Бог боронить забути.
Та ось кивнула мама на стежку.
Нетерплячі сусіди підтягувались городами так швидше. Бо ніхто так не гостить, як Степан Вередун. Не проґавити!
Дівча глипнуло на дорогу і заклякло. Ледь грибів не випустило з рук. На хвіртці повисла поштарка. Махала листом.
Оля поставила грибочки на стіл і погнала до хвіртки. Не дихала. Груденята стиснули лещата вироку і не впускали кисню ні туди, ні звідти. Не привітавшись із листоношею, тремтячими руками розірвала листа, розгорнула і побачила: «Вас зараховано». Цього було достатньо, щоб від радості зомліти. Коли прийшла до тями, то сиділа на лавці під хатою, а перед нею стояла сяюча, як Діва Марія, мама з горнятком холодної води. Не хвилювалася, а раділа. І виглядала молодшою років на двадцять.
Гості вже обговорювали сучасну освіту. Хвалили батька, що виростив таку мудру дитину, казали, що пора в школі старих учительок-ропух змінювати на молодь, бо за молоддю майбутнє. Адже тільки тоді Україна зміниться, коли чиста, мов сльоза, юнь прийде до влади. І почне сіяти в родючі дитячі голови вільні, не рабські знання це і є влада. Тато, може, вперше за своє життя запишався Олею. А ще він видавався загадковим. І на маму дивився якось по-особливому: не як на прислугу, а як на жінку. Навіть одного разу, коли закінчилися квашені помідори, пішов у погріб і набрав. Сам!
«Чудасія! подумала Оля. Невже тато такий радий, що я вступила у коледж?» не вірила.
Під вечір сад гудів, як вулик у годину пік. Людей насунуло купа і прошених, і непрошених. Сусід Микола грав на баяні. Він колись закінчував культосвітнє училище, згодом туди ж доньку відправив на бібліотекаря вчитися, бо з музикою вона не дружила. А вона, замість граніт науки гризти, заміж вискочила. До самого Львова, щасливиця! Після танців була кава з маминим фірмовим яблучним пирогом тато сучасних тортів не визнавав.
На день народження батько дозволяв собі випити вина. Трішки. Але від того говорив багато. Коли наповнили келихи, батько взяв слово. Традиційно подякував гостям, що прийшли, не погордували. Залишили справи господарські в таку важливу для хазяйства пору. А під кінець видав:
А тепер я хочу вам, дорогі мої гості, признатися затихли всі. Навіть ті, хто вже не слухав нікого, бо не чув, перебравши хмільних гостинців. Нині в моєму житті важливий день. Три в одному, як каже телевізор. Перше мій день народження. День, що старить, але й дає можливість побачити те, що надбав за прожитий час. Гості закивали. Таки-так, день народження як жнива. Всі погоджувались. Друге моя донечка вступила на вчительку, слава Богу. Бо не секрет, що вона не до роботи. Принаймні я, як міг, до господарства її заохочував. Я радий, що за якийсь кусник хліба вона зачепилася. Хоча це тільки початок. Наука теж робота. Ти в курсі? звернувся до Олі. Дівча закивало і запишалося татком. Не такий він уже й монстр, виявляється. І третє, найважливіше і найщасливіше: я стану татом. Стало чутно, як бринять комарі. Так-так, стану молодим татом
Очі гостей повернулися на матір.
А що? Мені тільки тридцять шість! Я Олю в девятнадцять народила!
І почалося щось неймовірне! Народ веселився, аж гай шумів! Отой, що за горою гай, «неначе справжній рай»! Оля такого щастя ще не переживала. І літала навколо столів, наче крила мала. І татові щохвилинні «принеси-подай» були їй не в тягар, а в задоволення. І так пробігала до ранку, втоми не чуючи. Бо вона тримала в своєму тендітному кулачку мрію!
Мрію!
А це не абищо. Це все!
Надутий, як скупий хомяк, місяць відправив зі стоптаного Степанового садка останнього гостя додому, а тоді всівся на хмарі, по-філософськи долонями підпер щоки і зробив висновок: люди егоїсти! Так-так, сто відсотків! І місяць мав на те живий приклад. Гості веселилися, бо смачно їли-пили і балакали. Господар пишався, що себе показав і сина змайстрував. Господиня тішилася, що на старість сама не зостанеться, бо донька, хоч-не-хоч, а вже одним крильцем із сімейного гнізда вилізла. А донька раділа, що вибралася з ями (комусь скажи, що затишна хата Степана Вередуна яма, то обплюють!). Коротше, всім ниньки було добре, бо так збіглося.
А люди егоїсти! І крапка.
Місяць зареготав! Бо побачив, як сусіда Степанів, музика Микола, натягувався за стодолою, аж гарчав, позбавляючи сільських псів вранішньої дрімоти.
Доброго ранку, Миколо! знущався місяць. Як ти там співав? «Гей, горілко, біла-біла!» Маєш За все треба платити, шановний. За все А за штучну радість блюванням, сам бачиш.
Микола задер голову і завив на місяць.
Таке життя, Миколо, таке життя
Сонце сходило з-за гори із затуленим носом. Не село, а суцільний перегар!
4
Юність, краса і свобода. Алфавіт спогадів. Епізоди
А
Авторитетний епізод, через який Оля півроку не вилазила з-за книжок
Півроку Оля не вилазила з-за книжок, працювала на авторитет і стипендію. І придивлялася до життя, вільного, бурхливого і щасливого. Перший семестр закінчила з двома четвірками. З математики і фізкультури. Математичка дівчину не злюбила з першого дня, їй здавалося, що Оля з неї підсміюється. Викладачка була ще доволі молода, але мала вигляд деформованого мішка картоплі. Себе ненавиділа, про себе не дбала, але винних шукала зовні. Так легше З фізруком окрема тема, цю четвірку Оля пообіцяла йому ще згадати. Щоб знав, як знущатися з тендітних дівчат. Буде мати і розминки, і віджимання!