Тепер ми можемо поставитися до потенційної та невираженої тези так само, як до тези, вираженої у судженні. Таким повсякчас можливим ставленням є, наприклад, спроба загального сумніву, яку з цілком іншою метою, з наміром встановити абсолютно безсумнівну сферу буття розпочав Декарт. Ми спираємося на це, але відразу наголошуємо, що спроба універсального сумніву повинна слугувати нам лише як методологічна допомога, аби виокремити певні пункти, що їх сьогодні, очевидно, слід підтримувати як такі, що належать до її сутності.
Спроба універсального сумніву належить до царини нашої цілковитої свободи: ми можемо спробувати піддати сумніву будь-що, хоч би як непохитно ми були в тому переконані, ба впевнені в його адекватній очевидності.
Поміркуймо, в чому полягає сутність такого акту. Той, хто намагається сумніватися, намагається піддати сумніву якесь «буття», що предикативно експлікується як «Це є!», «Це відбувається!» тощо. Про спосіб буття при цьому не йдеться. Хто, скажімо, сумнівається в тому, чи є предмет, в бутті якого він не сумнівається, таким або таким, сумнівається саме в його так-бутті. Це, очевидно, переноситься із самого сумніву на спробу сумніватися. Також ясно, що ми не можемо сумніватися в бутті чогось і в тому ж усвідомленні (тобто у формі єдності «водночас») висловлювати тезу про субстрат цього буття, тобто усвідомлювати його як «наявний». Інакше кажучи: ми не можемо водночас сумніватися і бути впевненими щодо тієї самої матерії буття. Так само ясно, що спроба сумніватися в чомусь як у наявно усвідомленому необхідно зумовлює певне скасування тези; і саме це нас цікавить. Це не перетворення тези на антитезу, ствердження на заперечення; це також не перетворення на припущення, здогадку, невирішеність, сумнів (у будь-якому сенсі цього слова): це також не належить до царини нашої свобідної сваволі. Це радше щось цілком особливе. Ми не відмовляємося від тези, яку здійснили, ми нічого не змінюємо в нашому переконанні, яке залишається в собі таким, яким воно є, доки в нас не виникнуть нові мотиви судження: а саме цього й не відбувається. І все ж таки воно зазнає певної модифікації залишаючись в собі таким, яким воно є, ми ніби «позбавляємо його чинності», «вимикаємо його», ми «беремо його в дужки». Воно залишається й надалі, як удужковане в дужках, як вимкнене поза рамками вимкнення. Ми можемо також сказати: теза це переживання, але ми «не переживаємо» його, і це, звичайно, не варто розуміти як позбавлення (як у разі непритомного ми говоримо, що він не переживає тезу); в цьому, як і в усіх паралельних виразах, ідеться радше про позначення, які натякають на певний своєрідний спосіб усвідомлення, що він додається до первинної простої тези (чи є вона актуальним і предикативним покладанням існування, а чи не є) і своєрідно переоцінює її. Ця пере- оцінка як справа нашої цілковитої свободи протистоїть усім мисленнєвим позиціям, які мають бути скоординованими з тезою і всім несумісними з нею в єдності «водночас» позиціям, як взагалі всім позиціям у властивому сенсі слова.
У спробі сумніватися в тезі, що, як ми припускаємо, залишається в силі, здійснюється «вимкнення» і в модифікації антитези, а саме у «покладанні» небуття, яке також становить засаду спроби сумніву. У Декарта це превалює настільки, що можна сказати, що його спроба універсального сумніву направду є спробою універсального заперечення. Тут ми не беремо цього до уваги, нас не цікавлять усі аналітичні компоненти спроби сумніву, а тому її точні та докладні аналізи. Ми вихоплюємо лише феномен «взяття у дужки» або «вимкнення», що, вочевидь, не привязаний до феномена спроби сумніву, хоча його легко з нього виокремити, але він може поставати також в інших звязках і не меншою мірою сам собою. Ми можемо цілком вільно щодо кожної тези здійснювати це своєрідне ποχ, певне утримання від судження, що узгоджується з доволі нехитким і навіть непохитним через очевидність переконанням в істині. Теза «позбавляється чинності», залучається в дужки, вона перетворюється на модифікацію «взята в дужки теза», просто судження на «взяте в дужки судження».
Звісно, таке усвідомлення не можна просто ототожнювати з усвідомленням на кшталт «просто так собі думати», наприклад, що русалки водять танок; коли не відбувається жодного вимкнення живого переконання, яке й залишається живим; хоча, з іншого боку, спорідненість обох усвідомлень очевидна. Ще меншою мірою тут ідеться про думання собі в сенсі «припускання» або передбачення, яке у звичайному еквівокаційному мовленні нібито виражається такими словами: «Я собі думаю (я роблю припущення), що це так і так».
Звісно, таке усвідомлення не можна просто ототожнювати з усвідомленням на кшталт «просто так собі думати», наприклад, що русалки водять танок; коли не відбувається жодного вимкнення живого переконання, яке й залишається живим; хоча, з іншого боку, спорідненість обох усвідомлень очевидна. Ще меншою мірою тут ідеться про думання собі в сенсі «припускання» або передбачення, яке у звичайному еквівокаційному мовленні нібито виражається такими словами: «Я собі думаю (я роблю припущення), що це так і так».
Слід також зазначити, що нічого не заважає у разі розгляду предметності, яка має бути покладена, хоч би до яких регіону і категорії вона належала, також корелятивно говорити про взяття у дужки. Це означає, що кожна повязана з цією предметністю теза має бути вимкнена і модифікована в таку, що взята в дужки. Якщо придивитися пильніше, то зрештою образ взяття у дужки краще пасує сфері предметів, а розмова про позбавлення-чинності сфері актів свідомості.
§ 32. Феноменологічне ποχ
Місце картезіанської спроби універсального сумніву має посісти універсальне «ποχ» в нашому чітко визначеному й новому сенсі. Проте ми небезпідставно обмежуємо універсальність цього ποχ. Адже якби воно було настільки всеохопним, наскільки взагалі може бути, то кожну тезу, тобто кожне судження можна було б цілковито довільно модифікувати, для немодифікованого судження не залишилося би вже жодної царини, не кажучи вже про царину для науки. Але наш намір спрямований саме на відкриття нового наукового домену, а саме такого, якого можна дістатися саме завдяки методу взяття у дужки, що воно при цьому має зазнати певного обмеження.
Це обмеження можна описати кількома словами.
Ми позбавляємо чинності належну до природної настанови генеральну тезу, все, чого вона стосується в онтичному сенсі, ми беремо в дужки: тобто весь цей природний світ, який стало є «для нас тут», є «наявним» і який надалі залишиться тут як повязана зі свідомістю «дійсність», навіть якщо нам заманеться удужкувати його.
Тож якщо я вчиняю так, як я цілком вільний вчинити, то я не заперечую «світ» як софіст, я не сумніваюся в його існуванні як скептик; але я здійснюю «феноменологічне» ποχ, яке цілковито забороняє мені будь-яке судження про просторово-часове існування.
Отже, я вимикаю всі повязані з цим природним світом науки, хоч би як я був упевнений у них, хоч би як я ними захоплювався, хоч би як нечасто мені спадало на думку заперечувати їх, я взагалі не беру до уваги їхнє значення. Мене не обходить жодне належне до них твердження, навіть якщо воно цілком очевидне, я не сприймаю жодне з них, жодне не є для мене підставою допоки ми розуміємо їх так, як заведено в цих науках, тобто як істину про дійсність цього світу. Я можу прийняти якесь із них лише після того, як візьму його в дужки. Це означає: лише в модифікованій свідомості, що вимикає судження, отже, не в тому вигляді, в якому воно є твердженням в науці, тобто твердженням, що претендує на значення, яке я визнаю і використовую.
Не слід плутати обговорюване тут ποχ з тим, яке вимагає позитивізм, і на яке він сам, як ми мали переконатися, наражається. Зараз ідеться не про вимкнення всіх передсудів, які затьмарюють чисту змістовність дослідження, не про конституювання «вільної від теорій», «вільної від метафізики» науки завдяки зведенню всього обґрунтування до безпосередніх передданостей і також не про засіб досягнути такі цілі, цінність яких не викликає жодного сумніву. Ми вимагаємо геть іншого. Весь даний у природній настанові, зажитий у досвіді як справжній світ, сприйнятий цілком «вільно від теорій», таким, яким він насправді досвідчується, ясно проявлений у звязку досвіду, тепер не важить для нас нічого, його слід, не перевіряючи, але й не заперечуючи, взяти в дужки. Так само всі позитивістські або в іншій спосіб обґрунтовані теорії та науки, повязані з цим світом, мусять зазнати ту саму долю.
Другий розділ. Свідомість і природна дійсність
§ 33. Попереднє вказування на «чисту» або «трансцендентальну свідомість» як на феноменологічний залишок
Ми навчилися розуміти сенс феноменологічного ποχ, але в жодному разі не можливий результат його здійснення. Передовсім неясно, наскільки в попереднє даному обмеженні загальної сфери ποχ насправді дане обмеження його універсальності. Що може залишитися, якщо вимкнено весь світ разом з усіма cogitare?