Приїхавши в клініку, Вільчур помітив, що тут також панує збудження. Насамперед в очікуванні на приїзд співака перед воротами зібралася величезна юрба. У холі та коридорах був великий рух. Вільчур попрощався з журналістами і по дорозі до свого кабінету ще зазирнув до кімнати чергового лікаря. Він застав тут медсестру і поцікавився:
Хто сьогодні чергує?
Доктор Канська, пане професоре.
Він кивнув головою:
Це добре.
У себе в кабінеті він побачив професора Добранецького, який щось обговорював з молодим Кольським. Обидва були збуджені розмовою, але замовкли, коли увійшов Вільчур. Вони привіталися, після чого Кольський коротко й по-діловому розповів Вільчурові про стан здоровя кількох пацієнтів і закінчив так:
Пане професоре, інженера Лінґіса ви мали самі сьогодні оглянути. Пані Лясковська і пан Римський також просили, щоб пан професор їх особисто відвідав. Це все на третьому поверсі. Той бідака, якого ввечері привезли з розтрощеним тазом, зранку дістав внутрішній крововилив і перебуває в агонії. Здається, що йому вже більше нічого не допоможе.
Дякую, пане-колего, відповів Вільчур і, глянувши на годинник, додав: Спершу я повинен подивитися горло Доната. Чи маленька операційна готова?
Так, пане професоре.
Велику ви, пане-колего, займете на добрих чотири години, чи не так? Вільчур звернувся до Добранецького. Я був би радий, якби вам вдалося його врятувати.
Добранецький знизав плечима.
Цілком безнадійна справа. Один шанс на сотню.
Поки Вільчур надягав халат, під вікнами щораз голосніше лунали вигуки. Лікарі обмінялися посмішками. Вони порозумілися без слів. Але Кольський зауважив:
Усе ж люди цінують мистецтво більше, ніж здоровя. Нікому б з нас ніхто б не зробив таких овацій.
Ви забуваєте, колего, про професора Вільчура та його популярність, легенько докинув Добранецький.
Ця популярність полягає не в тому, що я лікар, а в тому, що я був пацієнтом, відповів Вільчур і вийшов з кабінету. Відразу за ним вийшов Кольський.
Добранецький важко опустився у фотель. Його зосереджене обличчя ніби застигло. За мить він натиснув дзвінок. Увійшла медсестра.
У якій палаті розмістили Доната? коротко запитав він.
У чотирнадцятій, пане професоре.
Моя операція о першій?.. Будь ласка, переконайтеся, що доктора Бернацького повідомлено. Дякую, пані.
Коли медсестра вийшла, Добранецький підвівся і подивився на годинник. Почекав півгодини, а потім пішов. На другий поверх вели широкі мармурові сходи. Палата номер чотирнадцять була біля них. Він постукав і увійшов. Медсестра допомагала перевдягатися Донатові. Побачивши Добранецького, він весело вигукнув:
О, професоре! Як мені приємно вас бачити. Будете мене сьогодні дорізати.
Добрий день, маестро. Чудово виглядаєте, Добранецький затримав руку співака у своїй, але навіщо ви використовуєте множину? Ви чітко вимагали, щоб вас оперував Вільчур. Ви втратили довіру, шановний маестро, до свого колишнього лікаря.
Я маю до вас повну довіру, пане професоре, вимушено засміявся Донат.
Дайте спокій цим справам, вільним тоном відповів Добранецький. Розкажіть мені, що з вами сталося, та не про ваші мистецькі успіхи, бо цим преса аж гуде, а про ваші приватні історії. Ви все ще так безконтрольно насолоджуєтесь своїми любовними успіхами?
Донат щиро засміявся:
Але ж цього ніколи не забагато! Його очі загорілися.
Вам слід більше берегти серця жінок у переносному значенні та, власне, і не в переносному також, пожартував Добранецький.
Це він сказав не без підстав. Донат, незважаючи на свій прекрасний вигляд, майже атлетичну будову й жвавий темперамент, з юності мав слабке серце. Його мати, користуючись тісними стосунками з Добранецьким, часто зверталася за порадою щодо сина.
Донат саме жваво розповідав про якусь свою нову пригоду, коли постукали у двері. Це була доктор Канська. Згідно з регламентом вона повинна була оглянути пацієнта перед операцією. Однак, зауваживши професора й пацієнта, вже готових до операції, вона зупинилася у дверях.
Ви мене шукаєте? спитав Добранецький. Дуже добре, що я вас бачу. Чи не будете ви так ласкаві, пані-колего, оглянути цього мого старенького. Ви знаєте, палата 62. Незабаром він йде під ніж. Кілька зміцнюючих інєкцій, якщо ви будете вважати за доцільне, можуть бути корисними. Дякую, прошу поспішити.
Лікар Люція хотіла щось запитати, але Добранецький уже звернувся до Доната зі словами:
А що далі, маестро?
Дуже красива дівчина, зацікавився Донат. Це лікарка?
Так, це наша молода лікарка-терапевт, пояснив Добранецький.
Через кілька хвилин лікар Кольський зявився з медсестрою.
Маестро, вже час в операційну.
Операція почалася вчасно. Вона не належала ні до важких, ні до складних. Однак з метою убезпечити горло пацієнта застосування місцевої анестезії було не рекомендоване, і Доната мали оперувати під загальним наркозом.
Під час операції асистували доктор Янушевський і доктор Кольський. Сильне світло прожектора відбивалося на дзеркальному диску і, збільшене, освітлювало внутрішню ділянку оперованого горла. Праворуч, окрім залози, був трохи темніший, ніж навколишня слизова, наріст у формі половини лісового горіха. Так насправді поки що це не загрожувало голосові Доната, і ніколи, як доброякісна пухлина, не могла загрожувати його здоровю, але останнім часом вона збільшувалась і її безпечніше було видалити. Принагідно треба було б видалити невеликі спайки, які залишилися від торішньої ангіни. Усе це разом, як передбачив професор Вільчур, не мала би зайняти більше двадцяти пяти тридцяти хвилин.
У тиші операційної зали електричний годинник з незмінною точністю вибивав секунди. Довша стрілка власне наближалася до одинадцятої хвилини, коли доктор Кольський, спостерігаючи за пульсом пацієнта, швидко повернувся до фельдшера за своєю спиною і нетерпляче махнув рукою.
Слів не треба було.
Вправні пальці фельдшера вже наповнили шприц, і за мить голка занурилася під шкіру пацієнта. Минуло ще дві хвилини, і процедуру треба було повторити.
На вісімнадцятій хвилині професор Вільчур змушений був перервати операцію.
Операційну наповнював тупіт швидких кроків. Візок з кисневим апаратом. Штучне дихання. Нові інєкції.
На двадцять пятій хвилині пацієнт помер.
Причина смерті не вимагала ніяких пояснень. Усім було зрозуміло: серце оперованого не витримало наркозу. Професор Вільчур зняв рукавички й маску, на його обличчі застиг якийсь камяний вираз. Йому не було чим докоряти, і все ж смерть людини в клініці під час його операції, операції настільки тривіальної, була для нього ударом.
Він іще не замислювався над тим, яку хвилю викличе цей трагічний випадок, які матиме наслідки. Для нього особисто жахливим було те, що в клініці, якою він керував, через якусь незрозумілу недбалість, чиюсь помилку чи непорядність вбито чоловіка, який іще півгодини тому з посмішкою і довірою віддав в його руки турботу про своє здоровя та життя.
У поглядах персоналу Вільчур побачив відображення власних думок. Він без жодного слова вийшов з операційної. У роздягальні повільно зняв халат, ніби був перевантажений неймовірною втомою.
Зайшовши до свого кабінету, він застав там майже весь старший склад клініки: доктора Ранцевича, доцента Бернацького, у якого зявився нервовий тик; Добранецький мовчки палив сигарету, Кольський був блідий і з похмурим обличчям; також були там Жук, доктор Люція Канська та ще декілька інших. Панувала цілковита тиша. Професор Вільчур підійшов до вікна і через деякий час, не дивлячись на лікарів, запитав:
Хто з колег-терапевтів сьогодні чергував?
Після невеликої паузи обізвалася тремтячим мяким голосом доктор Канська:
Я, пане професоре.
Пані? ніби з легким здивуванням запитав Вільчур. Ви його обстежили перед операцією?
Тепер він повернувся і з докором подивився на неї. Власне вона, до якої мав найбільшу симпатію, якій найбільше довіряв, якій, як молоденькій лікарці, передрікав найкраще майбутнє, саме вона так жахливо знехтувала
Чи ви його забули оглянути?
Доктор Люція кивнула головою:
Я не забула, пане професоре, але коли я зайшла в його палату, там застала професора Добранецького. Професор Добранецький сказав мені обстежити іншого пацієнта тому я подумала, що Доната він уже оглянув сам Так я зрозуміла, ось таке в мене склалося враження.
Очі присутніх звернулися до Добранецького, який трохи почервонів і знизав плечима.
Чи оглянув його колега? спитав Вільчур.
Гнів спалахнув у погляді Добранецького.
Я? З якої причини? Зрештою, це обовязок чергового терапевта.
Його високо піднята голова і напружені риси обличчя виражали обурення.