Мені здавалось почала доктор Люція зі сльозами в голосі, у мене склалося враження
І що з того? іронічно спитав Добранецький. Ви завжди виконуєте свої обовязки, обовязки, від яких залежить життя пацієнта, лише тоді, коли ви нічого не думаєте, якщо у вас немає якихось там вражень?..
Доктор Люція покусувала губи, щоб не розплакатися.
Тишу перервав роздратований голос доктора Кольського:
Я зустрів колегу в коридорі, і вона сказала мені, що пан професор це зробив Що професор особистий знайомий Доната
Добранецький нахмурився.
Так, я зазирнув до нього як до давнього знайомого, щоб перекинутися кількома словами. Звичайно, я б послухав його серце, якби мені прийшло в голову, що ви так легковажно поставитесь до свого обовязку.
Сльози котились по обличчю Люції. Її губи тремтіли, коли вона говорила:
Я не знехтувала Я була переконана, що я не можу присягнути, але я майже впевнена, що ви дали мені зрозуміти, що ви сам цим займетесь, бо Я ніколи
Останні слова заплуталися і розпливлись у схлипуванні.
Якщо тут і є чиясь вина, вибухнув Кольський, то в жодному разі не панни Люції!
На обличчі професора Добранецького зявився темний румянець. Він зробив крок назад і вигукнув:
То так? То це такі методи? Я бачу, що проти мене затівається якась змова! На мене хочете скинути вину! То, може, я маю нести відповідальність за відсутність дисципліни у клініці, за необовязковість деяких привілейованих співробітників?.. Можна було б обурюватись, якби це був надто очевидний абсурд. О ні, дорогі мої пані й панове! Я не боюся інтриг і брехні. Не боюся відповідальності, коли це насправді падає на мене, але тепер, коли ви змушуєте мене, я не збираюся приховувати те, що думаю. Так, скажу відверто. Скільки років я керував цим закладом, і в мене подібні випадки були цілком виключені. У мене панувала абсолютна дисципліна, у мене ніхто не користувався особливими поглядами, у мене кожен повинен був з усією відповідальністю виконувати свої чітко визначені обовязки. Може, через це мене вважали занадто суворим, вимогливим, безжальним керівником, але тоді не було можливості жартувати з людським життям!.. Отже, Донат жертва тих порядків, які зараз панують тут. Вони вбили Доната, і заради Бога, я не відповідаю за це!..
Не лише промовлені слова, але й поза, вираз обличчя та очі Добранецького ніби дихали звинуваченням, звинуваченням проти всіх.
Серед тиші пролунав голос професора Вільчура:
Я б хотів попросити колегу заспокоїтися і не виносити вироки. Ніхто проти вас не плете інтриг, ніхто не ставить під сумнів ваші заслуги, ніхто вас не звинувачує. Я відповідальний за все, що відбувається у клініці, я несу відповідальність.
Саме так. І я так думаю, відповів Добранецький з іронічною напівусмішкою, кивнув головою і вийшов з кабінету.
Після звістки про смерть Доната на операційному столі у клініці запанував гнітючий настрій. Ясно, що новина швидко розійшлася містом, і менш ніж за годину в холі клініки було повно журналістів та редакційних фотографів.
У місті тільки й було про це мови. У надзвичайних додатках наводилися лише сухі факти, але вже у самих заголовках містився вирок: «Великий співак Леон Донат помер під ножем професора Вільчура», «Перед операцією не обстежено серце», «Жертва ганебної недбалості у клініці професора Вільчура».
Варшаву трясло. Кількатисячний натовп шанувальників померлого співака зібрався перед клінікою, з людського тлуму раз-по-раз лунали вигуки на адресу професора Вільчура й лікарів узагалі. Лікар Жук, який саме виходив з клініки, мало не постраждав, а поліція з трудом змогла розігнати натовп, щоб дати дорогу кареті «швидкої допомоги», яка везла якогось пацієнта.
У самій клініці панував похоронний настрій. Лише один професор Вільчур, певно, не переривав своїх щоденних занять. Він, здавалося, не помічав виразу обличчя підлеглих чи їхню нервозність, здавалося, він не знав про нервозність, яка охопила місто, ніби й не чув галасу натовпу під вікнами.
Професор щойно закінчив вечірній обхід пацієнтів і спускався вниз, коли привезли нового пацієнта. Доктор Кольський, який асистував професорові, хотів зайнятися його прийомом, але Вільчур сам підійшов до лікаря «швидкої допомоги», щоб забрати пацієнта. З нош, з якими двоє фельдшерів прямували до приймального покою, пролунав тихий стогін, густі краплі чорної крові позначали дорогу.
Що це? запитав професор Вільчур.
Лікар «швидкої допомоги» пояснив: бійка з ножами, стан безнадійний, кілька глибоких ран грудної клітки й живота. Тільки негайна операція може допомогти. Тому він привіз його саме сюди, бо це було найближче.
Будь ласка одразу на стіл, звернувся Вільчур до Кольського.
Кольський на секунду затнувся:
Його буде оперувати доктор Ранцевич?
Ні, я сам цим займусь, відповів Вільчур.
Кольський побіг давати вказівки, потім подбав, щоб з пораненого зняли його лахміття. Це був якийсь волоцюга з давно неголеним обличчям, яке перетинала кілька свіжих неглибоких порізів, що кривавили. Він помирав у муках. Нерівномірне дихання, пронизане смородом алкоголю, майже припинилося.
Операційна була готова. Прийшла доктор Люція, бліда, як папір, з червоними від тривалого плачу очима.
Йдіть же додому, з проханням у голосі сказав Кольський. Я про все подбаю. А тут навіть немає причин слухати. Я не знаю, чи його донесуть до операційної.
Зявився професор Вільчур. Він схилився над пацієнтом і випростався, потираючи рукою очі.
Хто це? Я знаю цього чоловіка. Я точно його колись бачив.
«Швидка» лише назвала імя й прізвище, пояснив Кольський. Це Кипріян Омела.
Омела? повторив професор. Звідки я його знаю?
На порозі зявився санітар і повідомив, що все готове. Після того, як було знято тимчасові повязки, виявилося, що рани були не такі глибокі й небезпечні, як це заявляв лікар «швидкої допомоги». Лише одна була надзвичайно небезпечна. Лезо ножа досить глибоко увійшло у мязи живота і широко зачепило шлунок. Легені були неушкоджені, але дуже велика й тривала втрата крові була найсерйознішою і найнебезпечнішою загрозою.
Другий труп у цій кімнаті за один день, шепнула одна з медсестер докторові Кольському. Чому професор робить цю операцію сам?
Кольський нічого не відповів. Тим часом професор Вільчур своїми незграбними руками з дивовижною майстерністю зашивав одне поранення за іншим. Однак його думка працювала, ніби шукаючи подобу цієї людини в памяті.
«Омела, повторив він подумки. Кипріян Омела з упевненістю я його знаю».
Операція закінчилася. Хворого живим забрали зі столу. Іскорка життя, яка тліла в ньому, могла легко згаснути або знову розгорітися. Його помістили на четвертий поверх у палату для пацієнтів, які не платили, а професор Вільчур просто з операційної попрямував у канцелярію, де на нього вже чекали комісар поліції та слідчий.
Під тиском громадськості влада змушена буда ґрунтовно розслідувати справу про смерть Доната. Професора Вільчура було повідомлено, що у справі вже є свідчення усіх найважливіших осіб, які були залучені до операції, і слідчий дав зрозуміти, що тягар обвинувачення скерований на доктора Люцію Канську, яка під час розслідування не заперечувала своєї вини. Це також підтверджують свідчення професора Добранецького, але він покладає вину на погану організацію роботи в клініці.
Професор Вільчур мусив докласти чимало зусиль та аргументів, щоб переконати їх у тому, що доктор Канська не несе ніякої відповідальності, що професора Добранецького також не можна ні в чому звинуватити. Виною всьому непорозуміння й тільки непорозуміння. Ніхто не може говорити про злу волю, але непорозуміння подібного роду насправді не можуть виникати у клініці, і тут Добранецький має рацію, приписуючи провину за смерть Доната поганій організації роботи.
Я відповідаю за організацію, підсумував професор Вільчур, і я один винуватий.
Так, професоре, сказав слідчий, складаючи папери у свій портфель, тут не йдеться про якийсь кримінальний процес. Однак ви повинні бути готові до того, що сімя святої памяті Леона Доната або страхові компанії, в яких померлий був застрахований, можуть висунути серйозні фінансові претензії. Я б також порадив вам, пане професоре, заздалегідь узгодити ці питання зі своїм адвокатом.
Дякую, пане слідчий, мовив Вільчур.
Уже була десята, коли Вільчур вийшов з лікарні. Внизу він побачив Люцію, яка чекала на нього. Його зворушив її вигляд. Йому промайнуло в думці, що ця бідна дівчина у розпачі, прибита подіями, в центрі яких вона мимоволі опинилася, може здійснити якесь безумство.
Він посміхнувся і взяв її під руку:
Ну, шановна пані, більше твердості, більше твердості. Не можна так перейматися. Жодна людина не може бути абсолютно впевнена у безпомилковості всіх своїх дій. І жоден лікар. Трапилось, що трапилось, треба про це шкодувати, слід подвоїти увагу, але не можна впадати у депресію.