Петро Лущик
Галицька сага
Примара миру
Серія «Сага» заснована у 2019 році
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© П. М. Лущик, 2020
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
* * *Жителі села Перетин у квітні 1923 року1923
Пролог
Євген Петрушевич довго дивився у вікно, за яким жило таке знайоме йому і таке чуже місто, байдуже до всього, що його не стосувалося. Навіть жорстока війна, що залишила після себе розбиті долі і розвалену імперію, столицею якої місто було не одне століття, здавалося, зовсім його не зачепила. Відень жив своїм наперед визначеним життям, у якому було місце для Моцарта і Бетховена, Штрауса і Шуберта, але не знайшлося гідного місця для долі далекої звідси землі, котру ще пять років тому знали як Королівство Галіції і Лодомерії. Зараз і цієї назви немає, не кажучи вже про звичну для присутніх у цьому кабінеті на третьому поверсі Галичину.
Східна Малопольща. Так відтепер буде називатися їхня Батьківщина, за долю якої вони присягнули покласти свої життя, вступили у запеклу війну із сильним ворогом і сьогодні отримали повідомлення про капітуляцію.
Петрушевич згадав очі Симона Петлюри сумні і смертельно втомлені, коли зустрівся з Головним Отаманом два роки тому наступного дня після підписання у Ризі договору між Польщею і більшовицькою Росією. Тоді Петлюра людина, котра ніколи не довіряла галицьким діячам, не кажучи вже про якусь симпатію, говорив:
Ми програли цю війну, пане Петрушевич! Хоч як би мені хотілося сказати: ні, головна битва ще попереду, не все втрачено, факт не заперечиш. Нас використали, а потім викинули як непотріб. На жаль, ми виявилися слабими поміж сильних переможців. І ми залишилися самотні.
Головний Отаман вже неіснуючої держави довго дивився на холодні води Вісли, вид на яку відкривався з вікна його тимчасової резиденції у Варшаві, і нарешті повторив:
На жаль!
Петрушевич перевів погляд на людей, що сиділи за столом і чекали на його рішення. З кожним з них він був знайомий не один рік чи навіть десяток років. Саме він запросив їх до себе в уряд ЗУНР в екзилі. І вони повірили й довірилися йому.
Кость Левицький був з ним іще відтоді, коли тут, у Відні, засідав цісарський парламент; вони були разом, коли у Львові у жовтні 1918 року виникла Українська Національна Рада; разом керували новоствореною республікою; разом міняли тимчасові столиці Львів, Тарнопіль, Станіславів, Фастів Саме Левицького він послав до Риги, щоб перешкодити угоді поляків з більшовиками України. Саме Костю Левицькому він довірив Державний Секретаріат закордонних справ чи не найважчий та найважливіший орган уряду в екзилі.
Роман Перфецький в уряді хоч і був уповноваженим з питань внутрішніх справ, насамперед був відомий як професійний перемовник. Чи не від першого дня Листопадового Чину у Львові Перфецький вів перемовини то з поляками, то з Вищою Радою Послів Антанти, то з більшовиками. І не його у тому вина, що від першої половини 1919 року ЗУНР уже перестали сприймати як серйозного гравця.
Ярослав Селезінка спочатку мав повторити шлях свого батька й обох дідів: стати священником, але теологічні трактати не приваблювали допитливого юнака, і натомість він став правником. Можливо, за інших обставин Петрушевич і не довірив би йому Військову Канцелярію, але Дмитра Вітовського вже не було, а Селезінка все ж воював. Як виявилося, він не помилився. Завдяки старанням Селезінки з таборів для інтернованих вояків Галицької армії, розкиданих від гір Чехії до холодних вод Балтики, були врятовані тисячі галичан.
Мирону Гаврисевичу довірили фінанси далекої батьківщини, але мати справу йому довелося лише з внесками і пожертвами місцевих українців. Він пристав до Петрушевича іще 1 листопада 1918 року, але під час відступу українців зі Львова опинився в зайнятій поляками частині міста, де був змушений на деякий час залишатися. Після переїзду уряду ЗУНР до Відня його як досвідченого банківського службовця призначили спершу ревізором, а згодом директором Державної каси ЗУНР, який підпорядковувався Уповноваженому для справ фінансів, промислу і торгівлі.
Поруч Гаврисевича сидить його колега Лев Сироїчковський керівник Контролю державних розходів. Він був разом із Петрушевичем іще з рідного Станіславова, куди переїхав уряд ЗУНР після того, як у Тарнополі залишатися стало небезпечно.
Погляд Петрушевича зупинився на єдиній у кімнаті жінці. Ольга Басараб робила всю паперову роботу, якої в уряді було багато, і не поступалася своєю точністю місцевим чиновникам, які останніми місяцями, відчувши зміну вітру, що повіяв з Парижа, намагалися знайти якісь проріхи у паперах Державного Секретаріату, але Ольга не давала їм такого приводу.
Саме підписи деяких присутніх у цій кімнаті стояли під листом, котрий УНРада відправила до Ради амбасадорів 9 березня, у якому вони виступили із протестом проти польської репресивної політики у Східній Галичині та передачі цього краю Польщі. На жаль, Українську Національну Раду вже перестали сприймати серйозно.
Євген Петрушевич лише на мить подивився на свого небіжа Лева, що був керівником канцелярії, і нарешті сказав:
Панове, гадаю, ні для кого з присутніх тут не є таємницею те, що сталося вчора у Парижі. Рада амбасадорів остаточно віддала всю Галичину полякам.
Як він і передбачав, ця новина не була новиною для присутніх. Вони про неї знали, але все ж до останнього сподівалися, що це неправда. А Петрушевич продовжував:
На жаль, це так. Ще вчора увечері я отримав з Парижа телеграму від митрополита Андрея. Йому вдалося зустрітися з премєр-міністром Французької Республіки Пуанкаре, але не вдалося переконати його у нашій правоті. До того ж, також на жаль, і Святіший Отець змінив свою політику стосовно Східної Галичини і цілковито став на бік поляків. Маємо те, що Франція, Англія, Італія та Японія вирішили без нас нашу долю.
Що конкретно вирішили амбасадори? подав голос небіж Лев.
Петрушевич вийняв з теки листок.
Прочитаю головне. «У звязку з цим Конференція послів вирішила визнати польський кордон:
1) з Росією:
Лінія визначена та делімітована згідно з Договором між двома країнами на власну відповідальність від 23 листопада 1922 року» І так далі. Там кордони з Литвою. І ось знову. «Вирішила передати Польщі, яка погоджується з цим рішенням, всі права суверенітету на територіях, що знаходяться в межах вищенаведених кордонів та інших кордонів польської території згідно з умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року щодо обовязків, необхідних державам, до яких перейшла якась територія колишньої Австро-Угорської монархії».
Диктатор ЗУНР, який уже давно перестав ним бути, відірвав погляд від ненависного йому тексту:
Тому, панове державні секретарі, я вважаю за необхідне поставити питання про розпуск нашого уряду.
Він помовчав деякий час, чекаючи на заперечення, але присутні не подавали голосу. Тому Євген Петрушевич закінчив:
Ми не можемо більше виражати інтереси Галичини, бо, власне, самої Галичини вже не існує!
1
Великдень 1923 року у парафії церкви великомучениці Варвари приємно вирізнявся від цього дня останніх років. Насамперед у ту ніч, коли парафіяни несли до церкви кошики з пасками, із заволоченого темними хмарами неба повільно падали на землю сніжинки не щільно, але й не так, щоб одразу танути на одязі людей. Цьому, зрештою, і не варто було дивуватися: Пасха того року припала на восьме квітня, а сувора зима протрималася до середини березня і навіть після того, як зник останній сніг, час від часу нагадувала про себе невеликим нічним морозцем чи, як от зараз, легеньким сніжком.
Ще одна подія приємно вирізняла цю Пасху від попередніх. Після чотирьох років (а шлюб дочки Галини до уваги не береться!) поріг церкви знову переступив Василь Вовк. Зазвичай Великодня відправа у церкві починалася о дванадцятій годині і закінчувалася тоді, коли за луками сходило сонце, але коваль прийшов значно пізніше. Іще звечора він не міг вирішити, чи пересилує себе, але коли настав час, то посадив на воза свою вже велику родину жінку Орину з Богданом і Галину з Данилом й усі поїхали до церкви. Орина просто сяяла від щастя, що чоловік нарешті опамятався і відійшов від своєї упертості. Для неї самої ця Пасха була чи не найщасливішою у житті.
Символічним був той факт, що Василь підійшов до дверей заповненої прихожанами церкви саме у той момент, коли отець Петро Лісович читав слово Івана Златоустого, яке звучало тільки раз на рік:
Якщо хто з першої години працював, нехай прийме сьогодні справедливу плату. Якщо хто після третьої години прийшов, нехай святкує дякуючи. Якщо хто після шостої години встиг прийти, нехай ні в чому не сумнівається, бо нічого не втрачає. Якщо хтось аж до девятої години забарився, нехай приступить без сумніву і без остраху. Якщо хтось лише об одинадцятій годині встиг прийти, нехай не боїться затримки: адже Щедрим є Владика, Який приймає останнього, як і першого; дає спочинок тому, хто прийшов об одинадцятій годині, так само як і тому, хто від першої години трудився; і останнього милує і першому догоджає; і тому дає, і цього обдаровує; і справи приймає, і намір вітає; і дію цінує, і готовність хвалить.