В інші часи іще до війни Василь Вовк зазвичай піднімався на хори, й односельці милувалися, слухаючи його приємний голос. Тепер же коваль скромно стояв праворуч від дверей і намагався не виділятися з-поміж інших чоловіків. Дехто час від часу скошував погляд на «неофіта», але одразу ж переключався на відправу.
Тієї ночі не було у церкві Вальків, лише найстарший Гнат стояв за декілька кроків від Василя, а по тому, як він нервово пересмикує спиною, було видно, що нервує. Причина нервувати у найстаршого Валька була: ось уже другий день мучиться у пологах невістка Марта. Її другі пологи проходять значно важче, аніж перші, і всі Вальки залишилися вдома, відправивши одного лише Гната святити паску, але й він не знаходив собі місця. Від чоловіка Андрія вдома також було мало користі мати Меланка та Єва Кандиба буквально вигнали його не те що з кімнати, де мучилася Марта, але й взагалі з хати. Василь Вовк був певен, що зараз, у цю саму хвилину, Андрій Валько походжає під вікнами своєї хати й нервово курить уже невідомо який цієї ночі дзиґар. Але всі у селі сподівалися, що й цього разу обійдеться, щоправда, дехто співчутливо кивав головою і згадував, що немає вже Ганни Вовк вона-бо свою роботу знала.
Згадавши про покійну дружину, Василь посмутнів. Йому пригадалося, як її несподівана смерть «посварила» його з Богом. Зрештою, біль нікуди не відійшов і після кількох років життя з Ориною, і навіть його повернення до церкви аж ніяк не свідчило про примирення.
Але сумніви, що роїлися в голові Василя, були незнані іншим, тим більше що на службі люди здебільшого думали про службу Божу. Лише маленькі діти, попервах сонні, тепер снували поміж дорослих, чекаючи на головне для них дійство коли нарешті будуть святити паску.
Ця мить настала саме тоді, коли на сході зявився червоний окраєць сонця. Люди облаштувалися великим колом навколо церкви і чекали свого часу, коли підійде отець Петро. Уже здавна жителі окремих сіл, які і складали парафію, під час освячення пасок мали свої невідь-ким і коли визначені місця й терпляче чекали свого часу, хоч чекання у такий день ніколи не бувало обтяжливим. Коли отець Петро нарешті підійшов до того місця, де на нього чекали перетинці, сонце вже повністю піднялося над далеким обрієм, але ще не сліпило очей.
Побачивши серед прихожан Василя Вовка, отець Петро задоволено усміхнувся, вмочив кропило у кропильницю і щедро окропив коваля, а разом з ним і всіх його сусідів.
За всі роки! пояснив Лісович і пішов далі.
Саме тієї миті, коли краплі свяченої води впали на кошик Гната Валька, у його хаті нарешті стих голосний стогін невістки Марти, а натомість почувся писклявий голосок новонародженої дитини. Меланка Валько обережно поклала на груди стомленої, але щасливої положниці довгождане тільце.
Родина Вальків поповнилася дівчинкою.
Звичний перебіг святкування у родини і близьких родичів а це пів села був порушений, але ніхто на це не скаржився. Усі розуміли, що сімя поповнилася ще однією дитиною, котру на честь баби, що не дожила до цього, нарекли Анастасією, і все закінчилося добре. Після хрестин, де хресними батьками стали Олекса Мороз і Марія Панас, радісний Андрій Валько запросив на гостину чи не все село. Приїхав і Петро Лісович.
Як виявилося невдовзі, не лише для того, щоб посидіти з усіма за столом. Коли основна гостина вже перейшла ту невидиму межу, коли запрошені помалу почали забувати про її причину і розмови у сусідів знову оберталися навколо майбутніх польових робіт, отець Петро відкликав щасливого батька з-за столу, і вони вийшли за обійстя на вулицю. Біля хвіртки стояла лава. Там вони й присіли.
Що робитимеш далі, Андрію? поцікавився отець Петро.
А що тут вигадувати? Поле, корови Сімю годувати треба? Треба! відповів Валько. Слава Богу, руки здорові й навіть ростуть з потрібного місця! Не пропаду!
Але й голова на місці! уточнив Лісович.
Андрій повернув до священника здивований погляд:
Та сьи не жалів!
Лісович деякий час помовчав, затим сказав:
Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справі, Андрію.
Я вас слухаю, отче!
Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким іншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.
У відповідь Андрій лише знизав плечима, а Петро Лісович продовжував:
Ти воював, і не просто воював, як решта, але за Україну, і то тоди, коли про неї ще ніхто не чув. Не було українців, тілько русини, як на нас говорили австріяки чи москалі з поляками.
Але й голова на місці! уточнив Лісович.
Андрій повернув до священника здивований погляд:
Та сьи не жалів!
Лісович деякий час помовчав, затим сказав:
Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справі, Андрію.
Я вас слухаю, отче!
Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким іншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.
У відповідь Андрій лише знизав плечима, а Петро Лісович продовжував:
Ти воював, і не просто воював, як решта, але за Україну, і то тоди, коли про неї ще ніхто не чув. Не було українців, тілько русини, як на нас говорили австріяки чи москалі з поляками.
І ради чого було воювати? криво усміхнувся Андрій. Щоб у Перетин зайшов Павловський зі своєю осадою?
От про то я і хочу з тобою поговорити, Андрію! сказав священник. Гріха нікуди дівати: поляки зараз сильні і на їхньому боці закон. Особливо віднедавна.
Андрія пересмикнуло. Він досі не міг заспокоїтися від того дня, коли два тижні тому після відправи вони вийшли з церкви і перед нею побачили щасливі обличчя польських жандармів. Тоді селянам і було прочитано про те, що віднині вони остаточно належать до Речі Посполитої Польської і мають дотримуватися польських законів, бо судитимуть їх будуть саме за цими законами. Звістку про це люди сприйняли мовчки, похмуро, але жодної іншої реакції не було, чого, можливо, хотілося жандармам.
Настав час перестати стріляти, а боротися з поляками інакше, вів своє Лісович.
Але за ними сила! вигукнув Валько.
Зате нас більше! Так, у Павловського двіста гектарів поля, але навіть у Перетині разом у всіх вас буде триста!
Павловського підтримує як там воно сьи називає?
Звьонзек Осаднікув Войскових! нагадав Лісович. Але й ми тоже не сидимо спокійно. То про що я! Ти знаєш що таке молочарня?!
Андрій здивувався почутому.
Певно, що знаю! Забирає у нас молоко, сказав він.
Ні, ти не знаєш, що таке молочарня! Ви здаєте молоко, отримуєте гроші й раді з того.
А що іще?
Але можна зробити й більше! Зараз цілий світ збирається в кооперативу. Самому селянину тяжко справитися і не з одним тілько Павловським. Треба у нас в парафії зорганізувати спілку. Разом якщо чесно і Павловського бити легше, я вже не кажу про батька!
А до чого тут я? не зрозумів Андрій.
У Львові збираються місячні кооперативні курси навчання нових учасників нашого руху, то я хочу, щоб ти туди поїхав!
Андрій задумався. Звичайно, він був знайомий з людьми з інших сіл, де вже виникли такі спілки, і щиро заздрив їм, адже селянам уже не треба було ламати голову над тим, де подіти те саме молоко чи інший товар. Він навіть подумував про те, чи не зорганізувати це у Перетині, але Петро Лісович випередив його.
Ви сказали, що це «наш рух», подав голос Валько. А до чого тут церква?
Петро Лісович усміхнувся.
Кир Андрей розуміє, що хоч наша церква і є найбільшою на Галичині, але й найбіднішою. І тілько кооператива може спасти і її, і людей. Митрополит ще перед війною підтримував і Крайовий союз господарсько-молочарський, і «Центросоюз». Навіть купив для цього двадцять машин. Буде сильна кооператива сильною стане і наша Церква!
Андрій почухав потилицю.
Та то вірно: стріляти набагато легше, аніж сидіти за книжками! признався він.
Тому й прийшов саме до тебе, а не до когось іншого!
Андрій замислився.
Я можу подумати? запитав він.
Певно, але недовго. Кооперативні курси будуть у травні. До того часу я маю вже подати людину.
Вже у травні? перепитав Андрій.
Він, чесно кажучи, сподівався, що це буде значно пізніше, десь аж під зиму, коли в селі менше роботи.
Та чого ти боїшся? Годувати дитину ти не будеш, родина у тебе велика, пропасти не дадуть. Та й скільки там тих курсів? Місяць!
З цими словами отець Петро попрощався і, не заходячи до хати, сів на свою бричку і поїхав додому.
Лише після цього Андрій Валько вийняв дзиґарок і закурив. У такому стані його застав тепер уже кум Олекса.
Що задумався, куме? постукав його по плечу Мороз. Як прогодувати таку ораву?
Саме про то і думаю!
Олекса сів поруч.
Так, я щось пропустив. Розказуй!
І Андрій Валько чесно, нічого не приховуючи, повідав Олексі про пропозицію отця Петра. Мороз уважно його вислухав і лише наприкінці поцікавився:
Ти хоч не сказав, що не будеш?
Та я взагалі ще нічого не сказав!