Капітан про себе відзначив слушність слів Павловського.
Тобто ніяких ексцесів?
Та було якось, коли спиляли межевий стовп, але то було один-єдиний раз і якісь бахурі, то я навіть нічого не став робити. Інше погано.
Погано?
Так. Я тут один поляк. Навіть поговорити немає з ким. Лише Зося. А так хочеться посидіти в культурній компанії!
А вчитель мови? Він не заїжджає?
Пан Тадеуш живе далеко звідси, бував пару разів, але ми просто не маємо про що з ним говорити. Він вчений, я
Єжи Бонковіч-Сіттауер деякий час помовчав.
Не буду тебе даремно обнадіювати, Адаме, але справи не такі вже добрі, нарешті мовив він. Сейм збирається призупинити військове осадництво, і там уже подумують над тим, щоб дозволити купувати землю в східних кресах не тільки полякам, а й особам іншої національності, не всім, певно, але тим, які не були покарані за злочини перед польською державою.
Вражений почутим, Павловський зупинився:
І як це відібється на нас?
Ніяк! Щодо вас нічого не зміниться, можливо, матимеш сусіда-русина. Може, навіть знаєш, хто то буде!
Відповідь Павловського здивувала.
Знаю! Ось! Він показав на хутір Кандиб. Вже давно приглядається до мене!
Проти нас воював? допитувався Єжи.
Спершу так, а потім був з нами під Замостям.
Ну, то не страшно! Якщо не хочеш, щоб твоїм конкурентом (зараз у нас популярне це слово) був твій теперішній сусід, можна пригадати йому все!
Капітан мерзлякувато повів плечима.
Холодно, одначе! сказав він.
Тоді запрошую пана капітана до будинку! Зося вже зачекалася з гербатою!
І вони заспішили назад.
2
Двері купе прочинилися, і в просвіті виникла постать провідника.
Прибуваємо за півгодини! повідомив він.
Ольга здригнулася. Усі ці довгі роки вона чекала цих слів, в голові продумувала всі варіанти, коли почує їх, а коли вони нарешті були сказані, промайнула звичайна думка. «От і все! Це сталося!»
В купе Ольга Басараб від Перемишля їхала сама. Від самого Відня її супутницею була її товаришка по роботі в уряді в екзилі. З Оксаною Гаврилюк вони працювали останні два роки, а коли Євген Петрушевич розпустив уряд і в травні відбув до Берліна, вони удвох залишилися ще на два місяці треба було закрити всі фінансові справи бухгалтерії, щоб не зосталося нічого.
Останній рік вона тим і займалася, що закривала фінансові справи. Спочатку це був Гельсінгфорс, потім Стокгольм і нарешті Карлсбад, куди вона їздила у складі посольства ЗУНР. Всюди їй довелося ліквідовувати фінансову згадку про Західноукраїнську Народну Республіку. Невелика честь, але вона була і серед тих, хто ліквідував саму ЗУНР.
Останнє її «досягнення» стало надто болючим, особливо враховуючи ту обставину, що новій державі вона віддала все і не тільки від листопадового чину 1918 року. Захоплення влади першого листопада не відбулося б, якби чотири роки перед тим з таких же молодих, як і вона, хлопців не постали Українські Січові Стрільці. Ольга зітхнула. Вона вкотре згадала обличчя Дмитра, свого майбутнього чоловіка, коли йому не пощастило вступили до лав УСС. Чесно кажучи, Ольга так і не зрозуміла, яким принципом користувалися стрілецькі очільники, відбираючи з десятків тисяч добровольців тих, хто потім став січовиком: відмовляли, здавалося, найбільш підготовленим і давали «добро» тим, кому б ще належало чекати свого часу. Дмитро Басараб належав до перших. Отримавши відмову, він, звичайно, засмутився, але це, зрештою, дозволило їм одружитися. Щастя тривало недовго. Вже за тиждень прийшла повістка до армії, і вони розлучилися. Як виявилося, назавжди. Полк, до якого приписали Дмитра Басараба, півроку перекидали з одного міста в інше, шукаючи, де можна його прилаштувати, аж поки в Альпах зявився новий фронт Італійський. І треба ж було так статися, що інфантерист Дмитро Басараб зустрів свою смерть у першому ж бою!
Досі дивно, як вона тоді не збожеволіла! Добре, що тоді поруч була Стефа Савицька, подруга, з котрою перед війною у Львові ділили квартиру на вулиці Виспянського. Ольга стала одним з організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, спізналася з тодішнім депутатом австрійського парламенту Євгеном Петрушевичем. З ним вона і колесила Європою. Його, зрештою, і зрадила.
Ользі важко було виділити той проклятий тиждень і день, коли вона зрозуміла, що Диктатор втратив відчуття реальності й продовжує жити минулими ілюзіями. Навіть тоді, коли Петрушевич дізнався про захоплення поляками останнього метра Східної Галичини, він не втрачав надії, що це тимчасово і великі держави змусять Польщу виконати свої зобовязання. Ольга бачила, що опонент Диктатора Симон Петлюра попри своє взагалі-то неприязне ставлення до ЗУНР, усе ж реальніше ставиться до подій і не будує повітряні замки на пляжному піску, але навіть це не змусило її пристати до Головного Отамана його договір з Пілсудським щодо Галичини жінка пробачити не могла.
Саме тоді до неї у віденському ресторані підсів молодий елегантний чоловік, який представився референтом Начальної Команди УВО Петром Баковичем.
Про розбіжності у поглядах Петрушевича та Коновальця щодо подальших методів боротьби а тоді це дійсно були лише розбіжності Ольга Басараб знала і, хоч працювала з першим Євгеном, все ж схилялася до підтримки другого. Про це, певно, знали в оточенні Коновальця, тому жінка не здивувалася, коли колишній сотник Галицької армії запропонував їй співпрацю. Вона полягала не в інформуванні керівника УВО про уряд ЗУНР, як Ольга побоювалася, але у збиранні інформації там, куди закине її доля і воля Диктатора. Ольга Басараб чесно справлялася з покладеними на неї завданнями, тому й не здивувалася, коли перед відїздом з Відня їй повідомили, що у Львові її зустрінуть.
Інакше вона не могла. Не могла просто так кинути все, чому присвятила своє не таке вже й довге життя, й вести спокійне життя добропорядного бухгалтера, чим і займалася всі ці роки. Дивно, але після того як з подругами з Пласту при Українських Січових Стрільцях вона створила першу жіночу чоту, на відміну від подруг, Ольга так і не вдягнула військового однострою. У валізі, з якою вона поверталася додому, лежав знімок, зроблений у Відні. Стрілець Галина Дмитерко, хорунжа Софія Галечко та Ольга Басараб. Дивною виглядала ця компанія: дівчата у чоловічих одностроях і вона у модному одязі й капелюшку. Можливо, саме цей факт і став вирішальним у виборі Євгеном Коновальцем. Там, у валізі, лежав і хрест Бойової Заслуги третього класу, котрим посмертно нагородили її чоловіка Дмитра.
Вагон кілька разів штовхнуло, як зазвичай буває перед зупинкою. Найбільше Ользі хотілося почути повідомлення про прибуття поїзда українською, але натомість прозвучала звична польська фраза, котра повідомляла, що потяг Відень Львів прибув на Головний двірець. Жінка зітхнула. Хтозна, можливо, коли б далекого вісімнадцятого року січові стрільці зуміли втримати цю споруду, сьогодні було б усе інакше? На жаль, цього вже ніхто не дізнається.
Але подавлений настрій, котрий не покидав Ольгу Басараб чи не всю дорогу, вмить вивітрився, коли через вікно вона побачила на пероні дві постаті чоловіка та жінку. Вона одразу їх упізнала, хоч і не бачила декілька років. Напружено вдивляючись у вікна вагонів, на пероні нетерпляче переминалися з ноги на ногу її брат Северин та подруга Стефа Савицька.
Вмить забулися всі неприємності. Ольга помахала їм через вікно рукою, отримала у відповідь не менш гарячі помахи і заспішила до виходу.
Зустріч з братом, з яким не бачилась три роки, була щирою. Стефанія Савицька, яка раділа поверненню подруги не менше, скромно стояла збоку, не бажаючи заважати зустрічі сестри з братом. Лише коли минув перший радісний порив, Ольга підійшла до Стефи.
Ну, здрастуй, подруго! сказала вона й обняла її.
Їх повязувало багато чого: спільне навчання в ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі; після закінчення ліцею вони разом навчалися на однорічних торговельних курсах при приватній академії у Відні. Тут вони запізналися зі студентом Віденського університету Дмитром Донцовим, зустріч з яким стала для обох визначальною.
Ольга знову обернулася до брата Северина.
Мій багаж
Не переживай за свій багаж! заспокоїв той. Стефо, чекайте мене біля таксі.
Стефанія Савицька взяла Ольгу під руку і повела всередину двірця. Та відзначила, що всередині головний двірець Львова мав досить ошатний вигляд, може, й поступався внутрішнім інтерєром віденському, але поляки все ж зуміли відбудувати його ще кращим, аніж він був до війни. Щоправда, тут уже ніщо не нагадувало про те, що його побудували австрійці. Про те, що тут не залишилося нічого українського, можна було й не згадувати.
Як доїхала? допитувалася Савицька.
Найлегша дорога дорога додому! відповіла Ольга. Ми з тобою вже давно не дівчатка, але не повіриш не могла стримати сліз, коли переїхали границю Галичини!
Повірю! заспокоїла Стефа. Те саме було зі мною, коли позаминулого року також вернулася до Львова. Що робитимеш?
Та за роботу я не переживаю! Бухгалтери потрібні всюди. Інше хвилює. Де жити? До брата йти не хочу. У нього своя сімя, а те, що було пять років тому, вже давно польське
Стефанія усміхнулася.
Нашу квартиру памятаєш? запитала вона.
На Виспянського? Звичайно! Там Ольна хотіла сказати, що саме у їхній зі Стефою квартирі в будинку під номером тридцять чотири на вулиці Виспянського вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром, але натомість лише мовила: Гарні були часи!