Як доїхала? допитувалася Савицька.
Найлегша дорога дорога додому! відповіла Ольга. Ми з тобою вже давно не дівчатка, але не повіриш не могла стримати сліз, коли переїхали границю Галичини!
Повірю! заспокоїла Стефа. Те саме було зі мною, коли позаминулого року також вернулася до Львова. Що робитимеш?
Та за роботу я не переживаю! Бухгалтери потрібні всюди. Інше хвилює. Де жити? До брата йти не хочу. У нього своя сімя, а те, що було пять років тому, вже давно польське
Стефанія усміхнулася.
Нашу квартиру памятаєш? запитала вона.
На Виспянського? Звичайно! Там Ольна хотіла сказати, що саме у їхній зі Стефою квартирі в будинку під номером тридцять чотири на вулиці Виспянського вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром, але натомість лише мовила: Гарні були часи!
А Стефанія Савицька, зробивши вигляд, що не помітила переміну в настрої Ольги, продовжувала:
Так от, подруго! Я далі живу в нашій квартирі. Самій оплачувати дві кімнати дорогувато, вже хотіла навіть прийняти якусь компаньйонку, але Северин вчасно повідомив мене про твоє повернення. Я так розумію, він сказав то з певним наміром. Дійсно: куди дівати розніжену у різних посольствах віденську панянку? Не брати ж до себе!
Від таких слів Ольга засміялася. Вона оцінила дотепність Стефи, а та продовжила:
То як бути з квартирою? Виручиш колєжанку чи давати в газету обяву?
Не треба нічого давати! Згадаємо нашу молодість!
Стефанія підвела Ольгу до таксі. Та з приємністю відзначила, що автомобіль нічим не гірший від подібних у Відні, навіть шофер сидів з таким поважним виглядом, наче чекав щонайменше цісаря. Але останній австрійський імператор Карл ось уже як півтора року помер, застудившись на теплому острові Мадейра, тому таксистові довелося задовольнитися обслуговуванням цих двох поважних дам і чоловіка, який саме зявився у супроводі носія. Останній тягнув на візку три великі валізи.
Зрозумівши, що відсидітися не вийде, таксист крекчучи залишив кабіну і допоміг припасувати вантаж.
Северин Левицький розплатився з носієм і допоміг жінкам сісти у салон.
Куди? поцікавився таксист, вмикаючи двигун.
Северин запитливо подивився на сестру, але замість неї відповіла Стефа Савицькі.
На Виспянського.
Северин почекав, коли авто вирулить на дорогу, і лише потім запитав:
Як там Відень?
А що з ним станеться? знизала плечима Ольга. Стоїть байдужий до всього, що його не стосується.
Вона на мить замовкла і закінчила свою думку:
Тобто до всього!
Ольга спостерігала за таким знайомим і водночас чужим містом. У неї склалося враження, що у Львові стало менше українства, ніж його було за Австрії, хоч і тоді було годі зустріти хоч якусь вивіску рідною мовою, лише німецькі, польські й жидівські. Тепер же лишилися самі польські вивіски. Можливо, десь на бічних вуличках і зустрічаються жидівські написи, але навряд чи українські. Львів перестав бути містом для українців, як того і хотіли у Варшаві.
Вгадавши думки сестри, Северин нахилився і тихо сказав:
Завтра познайомлю тебе з однією людиною. Хотів сьогодні, але тобі треба відпочити з дороги.
Ольга зовсім не здивувалася таким словам брата, тільки кивнула головою. Зрештою, не лише для прожиття на батьківщині вона повернулася до Львова.
Людиною, яка наступного дня постукала у двері квартири на тихій тінистій вулиці, був студент правничого факультету Львівського таємного українського університету Антін Крезуб. Мало хто у Львові знав, що під цим іменем ховається колишній сотник УСС і Армії УНР, а тепер керівник відділу розвідки Начальної команди УВО Осип Думін. Перед тим як постукати у двері, молодий чоловік почекав, поки Стефанія Савицька піде на роботу, залишивши Ольгу Басараб саму. Тій поки що спішити було нікуди.
Ви до мене? запитала Ольга, побачивши у дверях незнайомого худорлявого чоловіка.
Так, пані Ольго! Наш спільний знайомий Петро Бакович наполегливо рекомендував з вами зустрітися, відповів невідомий. Я просто не міг відмовити моєму бойовому товаришеві!
Ольга зрозуміла, що це не звичайний візит ввічливості, тому пропустила гостя у квартиру. Вона провела до кімнати, котру їй відвела Стефа і де вона жила протягом трьох років.
Прошу сідати! запросила Ольга і, коли невідомий вмостився у кріслі, поцікавилася: З ким маю честь?
Називайте мене Антін Крезуб. Очолюю відділ розвідки Начальної команди.
Так, мені повідомили про вас! відповіла Басараб і, побачивши здивоване обличчя прибульця, виправилася: Ну, не про вас особисто, але про вас.
Зрозуміло! Я довго не буду вас затримувати, пані Басараб. Скажу лише, що ваша робота в амбасаді високо оцінена Головним Командантом Української Військової Організації. Природно, ми зацікавлені у тому, щоб наша співпраця тривала й надалі.
Що конкретно вас цікавить? запитала Ольга.
Вона вже була готова до нової роботи.
Розвідувальний апарат УВО зацікавлений в отриманні якнайповнішої інформації щодо польських військових сил, їх розташування на своїх та сусідніх територіях, чисельного та особового складу, військового діловодства, мобілізаційних планів, характеристики польських офіцерів у кожному полку, говорив Крезуб.
Ви гадаєте, це мені під силу? здивувалася Ольга. Я лише скромний бухгалтер!
Антін Крезуб усміхнувся.
Те, що бухгалтер, не заперечую, але аж ніяк не скромний. Завтра зранку ви вирушите до будівлі нафтової компанії, якій конче потрібен досвідчений бухгалтер. Наші люди вже стомилися відмовляти різним претендентам, але вам не відмовлять однозначно, говорив він. Таким чином ви, пані Ольго, отримаєте засоби для прожиття, а заодно матимете змогу подорожувати усією Польщею.
Ольга не могла не відзначити зручність такого розкладу.
Хто про мене знає? поцікавилася вона.
Про вас знаю я!
Мій брат Северин Він знає?
Вашому братові відомо, що я вчитель історії і маю певне відношення до Січових Стрільців та УНР. Зрештою, це відомо і польській поліції. Як бачите, жодного натяку на те, що я воював проти Речі Посполитої. Зрештою, я проти неї і не воював. Природно, я забажав з вами познайомитись. Після того як ви влаштуєтесь на роботі, ми зустрінемось із вами ще раз. Я зателефоную вам сюди і назву будь-яку годину. Наприклад, скажу, що чекаю вас о десятій годині пятнадцять хвилин. Це значить, десятого числа о третій годині дня я буду в харчовій крамниці по вулиці Генінга. Це паралельна звідси вулиця. Там ми і зустрінемось.
Антін Крезуб підвівся.
От, власне, і все! сказав він. Зараз відпочивайте, а завтра зайдіть ось за цією адресою.
Гість швидко написав на аркуші паперу два слова.
Про вас там знають!
Він подав аркуш жінці.
Не проводжайте мене! До зустрічі, пані Ольго!
Крезуб елегантно уклонився і залишив Басараб саму. Вона чула, як гримнули вхідні двері, але не спішила їх зачиняти на ключ. Ольга звикла, що у Відні вона могла сміливо забути зачинити двері і не боятися, що до квартири хтось зайде. Їй довго довелося призвичаюватися до того, що для віденців існує лише дзвінок, у який належить дзвонити. Якщо ніхто не відкриває, то цьому є два пояснення: або нікого за дверима немає, або тебе не хочуть бачити. Що ж, тепер доведеться звикати до протилежного.
І Ольга підвелася, щоб зачинити за несподіваним відвідувачем двері.
3
Якось у перших числах серпня Василеві Морозу прийшов лист. Дивно було те, що відправником був консулат Зєднаних Держав Північної Америки[2] у Варшаві. У Морозів саме зібралися всі свої: і Вальки, і Кандиби святкували обжинки. Обережно, як велику цінність відкривши конверт, здивований Василь дістав складений удвоє аркуш. Розгорнувши його, він побачив зверху розпростертого орла не такого простецького, як на польському гербі. Текст був написаний латинськими буквами, але був не польський. Щоправда, деякі слова виявилися знайомими. Присутні за столом розібрали лише «Vasyl Moroz» та «Ivan Kandyba». Першим здогадався у чому річ Семен.
Та то ж наш Іван обіцяв тобі виробити дозвіл на виїзд! вигукнув він.
Про те, що молодший брат має намір поїхати в Америку на заробітки, в родині знали, але про себе сподівалися, що нічого з цього не вийде. Ще під час перебування Івана Кандиби в Перетині Василь домовився з ним, що той спробує забрати його до себе, але відтоді минуло чотири місяці і юнак вже почав думати, що молодший Кандиба забув про нього. Тепер же зясувалося, що американський консулат надто довго вирішував, чи давати йому карту вїзду.
Тепер Василеві залишилося отримати паспорт і назбирати «157 і пів доляра на подорож та 25 долярів на кошти перших днів побуту». З цього всього саме гроші у Василя були. Їх спеціально залишив йому Іван Кандиба, дізнавшись про бажання юнака піти його дорогою. Якби справа не вигоріла, то гроші залишилися б у Семена.