Галицька сага. Примара миру - Петро Михайлович Лущик 7 стр.


Звичайно, десять тисяч дівчина не принесла, але й вкрадену тисячу також не повернула на місце, слушно припустивши, що батьки нічого не втратять, як і не помітять пропажі.

А зараз Марії просто хотілося, щоб Василь нікуди не їхав, залишився з нею, і вона згодна була жити з ним де завгодно: у батьків, тулитися і в хаті Василевого брата чи навіть у наймах у Павловського.

Але дівчина розуміла, що рішення коханого остаточне.

 Я мушу йти,  нарешті сказав юнак.  Завтра зранє треба вставати. Дядько Семко казав, що відвезе до потяга. Прийдеш?

 Прийду!  пообіцяла Марія, швидко цьомкнула Василя в щоку й побігла додому.

Вона вже не хотіла нікого бачити, але тут, як на біду, до хвіртки вийшла мати.

 На гульки пішла!  строго запила вона.  Нíчого сказати знайшла собі кавалєра!

 Мамо, не починайте знов!  огризнулася дочка.

 А я і не починала! То наша дочка почала сама! В тебе нема ніякої поваги до батька. Хіба ти забула, що через Морозів натерпівся наш тато?

 Мамо, то всьо неправда!  пробувала заперечити Марія.

 То значить, твій батько і твій брат брешуть, а твій Василь каже правду? Господи, і нашо нам таке горе у сімю? Одна дочка зрекласьи родини, а тепер друга робит так само! Один Степанко лишивсьи!

Про Степана родина не знала нічого від того дня, як його зустрів під Замостям Роман Панас. Відтоді минуло три роки; що сталося з сином, ніхто не знав, але півроку тому Тома попросив Антона Гул-лу щось дізнатися. Той, певно, нічого конкретного не повідомив, тільки обнадіяв Білецького, що відтоді, як завершилася польська війна, ніяких великих битв Радянська Росія не вела, тільки в Криму, але переконав Тому, що ніхто не буде перекидати війська з півночі на південь, якщо там є достатньо своїх. Невідомо, чи переконали такі докази Тому, але Катерина якось одразу заспокоїлася. Просто вона хотіла вірити, що з сином усе добре, тим більше що материнське серце підказувало, що так і є.

А Марії просто набридло сперечатися. Вона мовчки пройшла повз матір. Марія важко зітхнула. Їй дуже хотілося, щоб дітям було добре, але у них на те була своя думка

Серед тих, хто давав настанови майбутньому емігранту Василеві, не було Андрія Валька. Саме в ту хвилину, коли наймолодший Мороз прощався з Марією Білецькою, його шваґер заходив до склепу Гутманів. За стійкою саме стояв Моше. Появу такого нечастого відвідувача він зустрів звичною посмішкою, але з Андрієм у нього були непрості стосунки. Хоч розмова ще на початку проживання Гутмана в Перетині і була єдиною, все ж Моше не забував пересторогу, озвучену Вальком того дня.

 Давненько ви не заходили до нас, Андрію!  озвався Гутман.  Усе в трудах! Хоч не можу не похвалити вас справа, котрою ви займаєтесь, потрібна. Повірте моєму досвіду!

Моше Гутман належав до кооперативу торговців, і навіть одного разу це врятувало його від банкрутства.

 Так, роботи багато, але то потрібне діло!  згодився Андрій.

 То, може, щось хочете купити?  з готовністю запитав Гутман.

 Та ні, не нині!

 Якщо не маєте пєньонзи[3], то я можу дати в борг!

 Ні, не треба, а саме через борги я і прийшов до тебе!

 Борги?  здивувався Гутман.  Щось я не пригадую, щоб давав у борг крам[4] Валькам!

 Нам ні! Але половина Перетина купує у тебе крам у борг!

 А що поганого я роблю? Моше розуміє, що не всі зараз мають пєньонзи, а як і мають, то вже завтра вони будуть простим папером. От і віддаю крам просто так, але записую до зошета. Будуть в людей пєньонзи віддадуть, не буде що вже зробиш!

 Слухай мене, Мошку, що я тобі скажу!  мовив Андрій Валько.  Те, що ти пішов на таке, я можу тілько тебе похвалити. Але я повторю: половина перетинців є у твоєму зошиті. Так може тягнутисьи довго, але до того часу, поки буде всьо добре. Як-но станетьсьи якась буча, боюсьи, що всі твої довжники згадають про твій зошит. Ти вже забув про своє місто?

Моше Гутман спохмурнів. Він чудово памятав той погром у Кольбушові і вісьмох замордованих євреїв. Уже тут у спокійній обстановці він проаналізував те, що сталося, і дійшов неприємного висновку: більшість убитих мали так звані «боргові зошити», у яких вписували імена своїх боржників. А серед погромників були не лише польські жовніри, але й місцеві поляки із цих списків. І там дійсно ніхто не згадав би про ті зошити, якби не трапилась така «чудова» нагода.

 Ви гадаєте, що те саме можливе й у Перетині?  запитав Гутман.

 Ви гадаєте, що те саме можливе й у Перетині?  запитав Гутман.

 Коли хтось каламутить воду, догори спливає не тілько риба, але й всяке гімно,  відповів Андрій.  Риби можеш не боятисьи, а во друге

 То що мені робити?

 Я не знаю! Хочеш подаруй людям їхні борги, бо сам видиш гроші зараз ніякі; хочеш не давай більше в борг, поки не вернуть, що винні.

Андрій Валько попрямував до дверей.

 Чому ви так зі мною говорите?  зупинив його Гутман.

Андрій обернувся:

 Хочу, Мошку, щоб ти знав: хоч ти і не наш, але ти мені сьи видаєш ближчим, ніж Павловський з осади. Тим більше, кажуть, що наші апостоли тоже спочатку були не те що жидами, але й юдеями. Тому подумай на моїми словами!

Андрій Валько покинув склеп і швидкими кроками попрямував до Морозів.

Василь Мороз ще не чув його настанов перед відїздом.

4

Левко Вовк обережно відчинив двері лабораторії, готовий до того, щоб отримати нагінку за своє запізнення (у дворічної Анни-Надії лізли зубки, тому вони з дружиною цілу ніч не спали), але застиг вражений.

Замість того щоб у такий час вже працювати, у чому не переставав кожного разу наголошувати професор Франц Екснер, співробітники сиділи за столами і не відривали очей від газет, яких тут було багато. Здивований Левко вже готовий був зробити висновок, що професора сьогодні не буде як-не-як сімдесят пять років,  але тут саме з-за однієї з газет виникла голова Екснера.

 Доброго дня, Лео! Запізнюєтесь ви сьогодні! Пропустили найголовніше!  з докором сказав професор.

 Що пропустив?  не зрозумів Левко.  Хтось випередив нас?

Він мав на увазі наукові дослідження, над якими вже другий рік працювала їхня лабораторія.

 Ви не читали вранішніх газет?  здивувався Екснер, і очі всіх присутніх відірвались від свого заняття і втупилися у Вовка.

 Не маю такої поганої звички,  зізнався Левко.  Вільного часу зранку майже немає, доводиться читати, снідаючи, а останнім часом у газетах пишуть таке, що аж ніяк не сприяє спокійному перетравленню їжі.

 Отут ви маєте рацію, Лео!  згодився професор.  Сьогоднішній матеріал залишив би неперетравленим увесь ваш сніданок.

 А що сталося?

 Вчора в Мюнхені наш співвітчизник спробував здійснити державний переворот!

 Хто?  не зрозумів Левко.

 Такий собі Адольф Гітлер з Лінца.

 Мій земляк!  озвався з-за крайнього столу Ганс Керн.  Мій дід у дитинстві приятелював з батьком Гітлера Алоїсом у ті ще часи, коли вони обидва жили у Лінці і той носив прізвище своєї матері Шикльгрубер. Потім поміняв його на більш милозвучне.

 А нам чого переживати?  здивувався Вовк.

(Проблема зі зміною прізвища зачепила і його. Місцевий університет ніяк не хотів приймати на роботу Левка Вовка, тому за рекомендацією професора Екснера він став Лео Вольфом.)

 Це вам, Лео, справді нема чого переживати, а так запроторять за ґрати нашого єфрейтора за спробу державного перевороту в іншій країні, що вийде він з неї не раніше, аніж вона розвалиться від старості, пояснив професор Екслер.  Так, молоді люди, щось ми засиділися сьогодні! Дайте Лео газету, нехай швидко ознайомиться з останніми подіями, а самим за роботу.

Левко хотів було заперечити, що до перегляду преси у нього зовсім не тягне, але той-таки Ганс всунув йому в руки купу газет: мовляв, читай, начальство дозволило.

Левкові нічого не лишалося, як скористатися нагодою і якось заповнити прогалини у знаннях, що стосувалися навколишнього світу. Зазвичай його цікавили події з Польщі, але тепер він жив у Відні й, природно, не міг бути необізнаним у тих подіях, які відбувалися на півночі.

Газети, якими забезпечили українця, були здебільшого австрійські та німецькі, але трапилася й американська «Чикаго Дейлі Трибюн». Левко скромно вмостився на звільнене місце за столом і став похапцем читати. Він не знав, у який саме момент професор Франц Екслер, що мав непередбачуваний характер, відірве його від читання.

Австрійські газети, напевне, передрукували свої статті з німецьких, тому Левко не став розмінюватися на пошуки першоджерела. Із першої ж статті він дізнався, що увечері восьмого листопада, скориставшись тим, що в Мюнхені у приміщенні пивного бару «Бюргербройкелер» зібралося близько трьох тисяч людей, включно з керівництвом Баварії і місцевою бізнес-елітою, щоб почути виступ лідера баварських правих генерального комісара Баварії Густава фон Кара, шістсот членів СА оточили заклад, встановили навпроти його входу кулемет, а лідер НСДАП Адольф Гітлер, увійшовши в зал, заскочив на стіл, пострілом в стелю зупинив того, хто виступав, і проголосив: «Національна революція почалась! Баварський уряд і уряд рейху позбавлені влади». Гітлер проголосив підготовку походу на Берлін для усунення від влади президента Фрідріха Еберта, в чому його підтримали герой Першої світової війни Еріх Людендорф, командувач збройними силами Баварії генерал Отто фон Лосс і начальник баварської поліції полковник фон Зайссер. Гітлер тут же проголосив фон Кара регентом Баварії, Людендорфа головнокомандувачем німецькою армією, а самого себе імперським канцлером. Газета недвозначно натякнула на схожість цього походу з «походом на Рим», здійсненим Муссоліні рік тому. Наступного дня нацисти під знаменами зі свастикою і військовими штандартами тритисячною колоною, яку очолював Гітлер, Людендорф і Ґьорінг, попрямували до центру Мюнхена. Біля Міністерства оборони шлях їм перегородили посилені наряди поліції, чисельністю у сто чоловік. Після нетривалих перемовин почалась перестрілка, в якій загинуло шістнадцять нацистів і троє поліцейських. У Гітлера виявилася зламана ключиця (надто різко впав на бруківку при першому ж залпі спрацювала навичка, вироблена на війні, крім того його намагалися прикрити своїми тіла члени СА, але не розрахували свої сили), а Ґьорінг отримав поранення в стегно. Протягом декількох годин після придушення путчу були заарештовані всі його лідери. Їх чекав суд, про наслідки якого можна було лише здогадуватися.

Назад Дальше