Як видно, не залишаться.
Ще одна обставина допомогла Василеві: саме напередодні йому виповнився двадцять один рік мінімальний вік, коли давали дозвіл на виїзд.
Звістку про те, що Василь Мороз їде до «Гамерики», у Перетині сприйняли по-різному. Хтось розумів, що назбирати грошей на пароплав легше, аніж на декілька морґів поля, та й нічого доброго не буде від того, що два брати з родинами житимуть під одним дахом; дехто підтримував Василя, наголошуючи на тому, що їде менший Мороз не куди-небудь, а до Івана Кандиби, який, власне, і став призвідцем цього рішення; хтось згадав Катерину із сусіднього села, яка ще перед війною поїхала за океан і пропала. Вже пізніше родина дізналася, що жінка була на тому великому кораблі, який потонув дорогою до Америки. Тоді назва «Титанік» селянам ще нічого не говорила.
Увесь серпень молодший Мороз затратив на те, щоб отримати паспорт. Це виявилося не так уже й просто, як здавалося попервах, аж ось довгождана книжечка опинилася у нього в руках. Залишалося тільки вибрати вдалий час.
Він настав на початку вересня, коли запанувала тепла погода ще не осінь, але вже не літо. За той час, коли довелося поїздити до Львова і назад, Василь одразу став якимсь дорослим, уже не таким шибайголовою, але солідним, і навіть брат Олекса помітив такі зміни. Коли все було вирішено, всі комісії пройдені й навіть призначений день відїзду, Василь вирішив оглянути рідне обійстя. Йому хотілося запамятати свій дім. За цим заняттям його застав Олекса.
Усі ці дні, коли молодший брат мотався між Перетином та Львовом, він відчував провину перед Василем. Хоч самі поїздки й не були обтяжливими (у Львові Василь зупинявся у середульшого брата Федора), все ж відчуття того, що рішення поїхати за океан спричинили і його обережні розмови про життя після Василевого весілля, не могли залишити Олексу спокійним. Його роздуми вгадав і Василь. Він підійшов до Олекси й міцно обійняв за плечі.
Не картай себе, брате! заспокоїв його Василь. Я все розумію, але не думай, що тілько твої слова стали причиною. Сам видиш, що нам двом замало і батькової хати, і його морґів. А був би Хведько, то навіть не знаю, чим би то сьи кінчило. Тому я навіть хочу їхати.
А якби не Кандиба? запитав дещо заспокоєний цими словами старший брат.
Навіть не знаю, зітхнув Василь. Пішов би до Павловського. Куди б сьи дів! Уже ліпше до него, як до москвофіла тестя!
Олексі стало весело.
Чого ти смієшсьи?
Павловський тебе не возьме! впевнено сказав він.
Чого?
А як впізнає у тобі того варята, що грозив приголубити його Зосю?
Цього разу почервонів Василь:
Та коли то було! Та й Адам мене не впізнав. Говорив-то один Данько Солтис!
Не треба так легко думати про осадника, мовив Олекса. Він, гадаю, впізнав вас усіх, але нічого робити не хоче. Ну, вкаже на вас поліцаям, кинуть вас до криміналу, а він лишисьи один з нашими хлопами. Тим більше що ви поводитеся чемно.
Ага, тілько пані Зося наганьиє коней, коли їде через село, як за нею вовки женутьсьи!
Береженого й Бог береже! зробив висновок Олекса.
Він з задумою глянув на Василя.
І все ж не хочу тебе відпускати! Далеко, та й там земля тоже не медом мазана! Чув, Іван Кандиба розказував, як тьижко робив, щоб назбирати хоч якісь гроші.
Та знаю! Але ти, Олексо, не переживай. Справлюсьи! Морози ніколи ледачими не були!
Здавалося, лише тепер Олекса по-справжньому пізнав молодшого брата. На Покрови минає десять років відтоді, як він пішов служити до австрійської армії. Малому Василеві було тоді одинадцять. За ті роки він встиг двічі повоювати, побачити розвал «бабці Австрії» і недовге життя України, стати батьком двох синів і майже не бачити, як із брата-шибайголови виріс слічний парубок. Шкода, що батько не дочекався цього!
Ти там дивисьи, не перепрацьовуй! наставляв брата Олекса. Не знаю, чи всьо сказав Іван Кандибів, але не думаю, що в Америці просто за так платять гроші. Наробитисьи треба, дай Боже! І не звикай до гари, бо сам знаєш то біда!
Та я і не люблю того! заспокоїв брата Василь, на що Олекса мовив:
Ну-ну, всі так кажуть! А після тьижкої роботи рука сама сьи тягне до келішка.
Василь усміхнувся.
То мені не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америці є якийсь «сухий закон». Не можна пити.
І то добре!
Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспішив прощатися, пославшись на невідкладні справи. Хоч Олексі і хотілося довше поспілкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за ці роки вони так і не поговорили серйозно, по-чоловічому, але зрозумів, що не лише він чекає на розмову.
То мені не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америці є якийсь «сухий закон». Не можна пити.
І то добре!
Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспішив прощатися, пославшись на невідкладні справи. Хоч Олексі і хотілося довше поспілкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за ці роки вони так і не поговорили серйозно, по-чоловічому, але зрозумів, що не лише він чекає на розмову.
З-поміж численних побажань, котрими супроводжувалося чи не кожне прощання перед далекою дорогою, розмова з Марією Білецькою стала для Василя найтяжчою. Дівчина так і не змогла зрозуміти, чому її нареченому так конче потрібно їхати аж за океан, щоб заробити грошей.
Вони зустрілися біля «їхньої» верби над ставком. Василь встиг попрощатися з усіма своїми родичами, отримати необхідні у таких випадках настанови, пообіцяти, що берегтиме себе і точно через три роки повернеться. Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта вїзду до Америки, а, відповідно, і віза була чинною саме на три роки. Повністю поглинутий підготовкою до відїзду, до останнього дня Василь Мороз навіть не зміг спокійно поговорити з коханою.
Невже так конче треба туди їхати? вкотре говорила дівчина. Так далеко і так надовго?
Василь обійняв Марію і притиснув до себе.
Ну, не починай знов, Марійко! Ти ж знаєш, що їхати я мушу.
Але чому? не заспокоювалася дівчина.
Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми підемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дітьми, та й Ганя знов у тяжі. А з твоїми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Нє, до Америки ліпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми і хату поставимо, і морґів купимо!
Марія зітхнула. Вона розуміла, що рішення Василя поїхати вже не переробиш, та й гроші витрачені великі, не вернеш, але все її єство противилося тому, що їм треба було розстатися.
А ти мене не забудеш? обережно запитала вона.
Василь посміхнувся. Дівчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але відчула.
Головне, щоб ти мене дочекалася! сказав він.
А ти, значить, нє? відірвала голову від його плеча Марія. То тілько мені треба чекати, а тобі нє?
Ну про що ти кажеш? Просто у мене не лишисьи часу на різні гульки. Я туди їду не гуляти, а заробити грошей. Та й з ким мені там гуляти? З американками? Там, кажуть, багато негрів. То шо, я буду з ними гуляти?
Ці слова трохи заспокоїли дівчину.
А мене чого тоди не береш? усе ж запитала вона.
А тобі ще нема потребних років! Там беруть з двайціть одного.
Відповіді на подібні питання Марія, звичайно, знала, але щораз сподівалася, що все може змінитися у будь-яку хвилину.
А тобі не страшно їхати самому? запитала натомість.
Та чого самому? відповів Василь. Я буду не сам. Нас там багато.
Як то? Та з парафії крім тебе нікого!
Зато з цілого краю багато!
І Василь розказав, як проходитиме його подорож.
Нас зібрав Державний Уряд Посередництва Праці у Львові, говорив він. Там нас перевірили, чи маємо ми право на дорогу до Америки і хто нам його дав. От у мене був дозвіл від вуйка Івана Кандиби. То є мій далекий свояк і якби не запрошенє з заводу, де він робить, то я точно не попав би до Америки. Кого вже прийняв Уряд Посередництва, той зголосивсьи до Корабельного Товариства, через яке маємо їхати, щоби забезпечити собі місце на кораблі і піддатисьи лікарським оглядинам, чи здоровий. Тоди Товариство повідомляє, коли і де я маю прийти до перегляду до делєґата залізничного товариства, яке перевезе мене до Ґамбурга.
А то де? запитала вражена Марія.
В німцях. То є великий порт, звідки відпливають судна до Америки.
Звичайно, Василь Мороз говорив лише те, що знав сам і що довелося пройти, але його слова здалися дівчині чимось неймовірним, адже вдома розмови крутилися здебільшого навколо домашніх справ і загалом були буденними й нецікавими. Звичайно, іноді батько Тома повертався зі Львова із новинами, котрі виходили за щоденні рамки, але Марія не часто до них прислуховувалася: знаючи ставлення Василя до діяльності її тата, вона також не цікавилася тим, чим той займався. От і сьогодні тата знову немає вдома, поїхав до Львова до свого Товариства, залишивши всю хатню роботу на неї і маму. Щоправда, після кожної такої поїздки тато привозить багато грошей. Зазвичай вони з мамою тримають це все у секреті навіть від неї, Марії, але ніщо не могло сховатися від ока допитливої дівчини. Якось вона таки взяла одну купюру з чималенької купки і пішла з нею до склепу Мошка. Той повертів у руках однотисячну марку і відав назад ошелешеній дівчині. На її німе запитання Мошко відповів, що за такі гроші вона не купить нічого. Потрібно хоча б десять тисяч.