Життя в рожевому - Галина Вікторівна Горицька 4 стр.

 Люсю, та ти чого? Навіть якщо ти за місяць картоплю саджатимеш  я приїду тобі допомогти. Обіцяю,  глитнув слину присоромлений юнак.

 Гаразд. Я ж розумію, що ти просто жартуєш,  примирливо тихо відказала усміхнена дівчина, явно тріумфуючи.

 Та я залюбки заїду допомогти, тим паче, що твоя садиба з картоплею десь дорогою до мого центрального аеродрому,  розсміявся хлопець.

У квартирі по вулиці Лібкнехта і справді нікого не було, хоча Роман до останнього в цьому не був упевнений. «Ну гаразд,  думав про себе, доки вів Люсю в гості.  Якщо виявиться, що мама вдома, то будуть оглядини. Ну або просто скажу, що привів подругу послухати платівки».

Далі все розвивалося досить швидко.

 Послухай,  Люся знову з пустунки-хохотунки на мить перетворилась на серйозну дівчину.  Це зі мною вперше, і я тебе обрала, гаразд? Сама не знаю чому. Просто ось обрала і все. А тепер Ох

 Мовчи, дівчина моє мрії,  прошепотів Роман,  я все розумію.

 Та нічого ти  однак парубок не дав договорити Люсі, поцілувавши її у вуста.

За пів години по тому таки прийшла мама зі школи. Трохи втомлена і з клунком продуктів.

 Я вдома!

Діти, себто Люся і Роман, почали швидко вдягатися, але Наталя зачула якесь незвичне шарудіння й невдовзі двері кімнати розчинилися навстіж.

 Слухаєте джаз?  незворушно запитала втомлена і, вже немолода, Наталя згадала, як вони з батьком Романа робили те саме, доки сини були деінде.

 Так, джаз, мамо  промимрив Роман, приходячи до тями й зиркаючи краєм ока на Люсю, яка, як завжди, була червона й косила кудись убік, застібаючи останні ґудзики на своїй чи то блузці, чи то піджаку.

 Даремно,  стенула плечима Наталя й хмикнула.  Як то кажуть: «Сегодня ты танцуешь джаз, а завтра Родину продашь!»

 Дуже доречно, мамо, от прям дуже!  аж підскочив Роман, який, нарешті, опанував себе.  Це Люся. Чаю нам зробиш?

 Ну, чаю так чаю,  усміхнулася Наталя, звичним рухом втомлено знімаючи черевики в коридорі й вішаючи зимове пальто на вішак.  Я сьогодні отримала зарплату й відразу побігла до кондитерської на Карла Маркса[13]. Тому, власне, так пізно вдома (за цими словами Наталя зиркнула на сина). Накупляла цукерок. Отже, є «Алеко», «Тузик» і «Шоколадний ведмедик». Ви будете цукерки, Люсю?

 Залюбки,  тихо проказала дівчина й попрямувала за Наталею на кухню.  Я вам допоможу.

Побачивши кухню, дівчина не стрималась і присвиснула:

 Ух ти! Ви професорка, чи хто?

 Став чайник,  усміхнулася Наталя, не образилась.  Мій чоловік на цю квартиру накинув око, так би мовити, ще до війни. Ти розумієш, Люсю?

 Ще б пак. Справді розумію,  відказала дівчина, навіть не знітившись, запалюючи газову конфорку й наливаючи воду в чайник.  Можете не пояснювати.

 Тож Іронія долі Чоловік, звісно, не професор

 Партійний?  перебила дівчина.

 Був у партії. Якщо ти про це. Але ми давно не бачилися

Діалог перервав Роман:

 Можна чаю?

 Який ти галасний  з ніжністю подивилася Наталя на свого молодшого.

 Так,  підтвердила Люся, заварюючи чай.

 То не моя чашка,  зауважив Роман.  А ви вже, бачу порозумілися?

 Усе заради тебе, синку,  втомлено і без іронії відказала Наталя.  Як успіхи на заводі?

 Їду у відрядження. Проводитимуть випробування нового Ан-24,  відказав Роман із повним ротом печива.  Повернуся до початку травня. Випробування засекречені. Так що вам  по великому секрету.

Наталя подивилася на Люсю, мовляв, «дитина» Дівчина зрозуміла той погляд і тільки кивнула. Потім звернулася до Романа:

 Шкода. Пропустиш мій день народження наступного тижня. Я торт уже замовила. Ну, я піду?

 Стривай. Ми викличемо таксі,  сказала Наталя, а потім додала, звертаючись до сина:  Ти коли назад?

 До Дня Перемоги точно вже буду в Києві.

На внутрішньому подвірї Роман роззирнувся навсібіч, щоб пересвідчитися, що за ними ніхто не стежить, і взасос пристрасно поцілував Люсю. Та миттю почала вириватися:

 Ти чого?!

 Тобто, «чого»? Та ми щойно кохались, а тепер ти не даєш себе по дорослому поцілувати?  розсміявся юнак.

 Я так ніколи не цілувалась  зізналася дівчина.

 Тільки не кажи, що й сексом ніколи до цього не займалася,  почав жартувати Роман і розреготався, однак перехопив погляд Люсі й раптом вкляк. Потім враз посерйознішав:  Так. Усе зрозуміло. Ото я дурбецало Девятого травня біля постаменту колишнього памятника Сталіну. Я тоді вже точно повернуся з відрядження. Підемо в «Жабу» й танцюватимемо там фокстрот так, що підошви з твоїх модних туфельок повідлітають, затямила?

 До Дня Перемоги точно вже буду в Києві.

На внутрішньому подвірї Роман роззирнувся навсібіч, щоб пересвідчитися, що за ними ніхто не стежить, і взасос пристрасно поцілував Люсю. Та миттю почала вириватися:

 Ти чого?!

 Тобто, «чого»? Та ми щойно кохались, а тепер ти не даєш себе по дорослому поцілувати?  розсміявся юнак.

 Я так ніколи не цілувалась  зізналася дівчина.

 Тільки не кажи, що й сексом ніколи до цього не займалася,  почав жартувати Роман і розреготався, однак перехопив погляд Люсі й раптом вкляк. Потім враз посерйознішав:  Так. Усе зрозуміло. Ото я дурбецало Девятого травня біля постаменту колишнього памятника Сталіну. Я тоді вже точно повернуся з відрядження. Підемо в «Жабу» й танцюватимемо там фокстрот так, що підошви з твоїх модних туфельок повідлітають, затямила?

 Затямила,  ледве дихаючи відповіла дівчина.  А якщо не прийдеш?

 Значить, передумав!  таки не стримався і розсміявся юнак.

 Зрозуміла,  потупивши погляд, серйозно проказала дівчина.

 Тю!.. Люсю, ну ти чого?! Жартую я, затямила!? Жартую!  і Роман струсанув дівчину за плечі.  Тільки не починай ревіти. Все ж добре. Ти чого? Ти ж дівчина моєї мрії

Люся зовсім по-дитячому витерла шмарклі рукавом свого модного дорогого пальта пастельного відтінку і краєчком ока побачила, як у подвіря на Липках заїжджає столичне таксі із шашечками:

 Затямила,  потім уважно подивилась у вічі юнакові:  А що то за вислів такий? Сам придумав?

 Який?  не зрозумів Роман.

 Дівчина мрії. Твоєї мрії,  уточнила Люся.

 Та нє  розсміявся Роман.  То фільм так німецький називається. Нещодавно по блату опівночі на додатковому сеансі в «Жовтні» пощастило подивитися.

 А-а  протягнула Люся, сідаючи в таксі. Вона щосили намагалася приховати розчарування.

 Та постривай!  знову наздогнав Роман і нахилився над причиненим вікном.  Ось, на, тримай. Сім карбованців. З головою вистачить до твоїх «баклажанників». У суботу, девятого травня  не забудь!

Розділ другий. Життя в рожевих окулярах

Починався зимовий вечірник тільки-но народженого тисяча девятсот пятдесят девятого року. Сніг падав розмірено і тонко. Немов Дуня сипала просо із сита на дощечку, щоб потім розкачати по ній тісто і зліпити з нього пиріг. Виходила така собі прокладка між казковим і реальністю. Між сьогоденням і тим, що або вже було, або, найшвидше, існувало лишень в уяві й творах якогось казкаря-утопіста, який волів нічого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовірно, він писав про стаханівський рух, запеклість і затятість солдатів без належної зброї на передовій у перший місяць Вітчизняної. Ну тобто зовсім необовязково щось вигадував. Лише прикрашав і видозмінював, немов у кривому дзеркалі Снігової королеви. Писав здебільшого про нові шати Голого короля, і тим королем були всі «братні» народи, яких запевняли, що те вбрання їм личить.

Учора я дізналася, що Едіт Піаф на останньому своєму концерті знепритомніла на сцені «Емпайр-Рум»[14]. Дуня, здається, тоді щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухні. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрітення Господнє було вітряно і похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер і маємо всілякі біди Батько, який нерухомо сидів на потертому старому дивані, нічого не говорив. Він був таким же далеким від французької співачки, як і від нас після смерті мами.

По всіх радіостанціях після цього випадку, що трапився наприкінці лютого, миттєво прокотилася, ніби по небу кометою, її пісня La vie en rose, щоб счезнути з ефіру радіомовлення УРСР після цього назавжди. І моє тринадцятирічне життя десь таким і було  життям у рожевих окулярах. Це дослівний переклад назви цієї пісні.

Саме так. Не «дивитися на життя через рожеві окуляри», а саме життя прикидалося райдужним і безтурботним. Найшвидше, через мій юний вік. Хоча я і потім уміла примусити своє життя носити задля мене рожеві окуляри. І воно дивилося на мене через них, а я регулярно зневірювалася, істерила, вкотре йшла і поверталася до Олексія. Він був моїм наріжним каменем. Тією точкою біфуркації, від якої я відштовхувалася стільки разів, а потім, мов той мячик йо-йо на гумці, поверталася до нього  своєї відправної точки, і все починалося спочатку. Замкнене коло з мого персонального пекла. А втім, життя мені все те пробачало стільки разів