Імовірно, ті окуляри були з якогось чарівного плексигласу, що активно популяризували тоді, в «космічних» шістдесятих, як модний і надсучасний матеріал. Однак насправді ті окуляри були індульгенцією моєї мами перед розстрілом єдине, чого вона попросила в зоряних небес над собою, падаючи на сибірський незайманий сніг, аби її дитя було щасливим. Завжди. Попри все.
І я завжди щаслива, мамочко. Це щось усередині мене, і навіть коли я вкрай нещасна, то я відаю знаю, що те все скороминуче, і знову стаю щасливою. Попри все. Щось є в мені таке невмируще. Немов частинку мене зроблено з атома Фенікса. Справжньої казкової птахи, що відроджується і переживає. Дивно в українській мові дієслово «переживати» означає дві протилежні, як на мою думку, дії: нервувати, перейматися й перемогти, здолати емоційно: «пережити ворогів», жити довше за ворогів. Пережити Так, ніби перший стан для українців завжди означатиме в перспективі й другий, доконаний стан перемоги.
Так ось, я все пережила, мамочка, і все ще переживу. Все те, що ще на мене чатує. А доки я у своєму тисяча девятсот пятдесят девятому, і єдине про що я шкодую, що тебе зі мною немає.
* * *Батько, побачивши, як я піднесено наспівую весь час під ту мелодію Едіт, дістав десь її платівку, і я постійно крутила La vie еn rose. Хоча баба Дуня полюбляла «Бесаме мучо», яку написала Консуело Веласкес. Та платівка в нас уже давно була.
Батько якось попросив: «Слухай тихіше», на що я зауважила, що чула її по державному радіо. Батько хмикнув, мовляв, помилка зовнішньої розвідки. «А як же «Бесаме мучо»? Вона ж також іноземна?» не вгамовувалась я. «То мексиканська співачка», піднявши пальця догори уточнив батько. Я не стала перепитувати його, що він мав на увазі, але після цього довго про це думала. І справді, звідки взявся цей французький шансон на наших теренах? Та ще й всього на один день? Так, ніби радянські спецслужби дізналися про кончину Едіт швидше за самого Бога й дозволили собі таку індульгенцію популяризувати серед радянських громадян буржуазну занепадницьку музику, бо ж все одно незабаром помре, то який від неї негативний зиск? Так, я не помилилася, саме зиск. Коліщатка радянської влади, маленькі нишпорки та людоїди в законі радянські спецслужби, всюди шукали зиск. Це нам, сірій масі, втовкмачували про стаханівський рух, зорану цілину, самовіддану і, головне майже неоплачувану роботу на шахтах і заводах А верхівка все робила за чітким, раціональним планом. Іноді дещо уособлено егоістичному якогось із вождів, однак в жодному разі не позбавленому раціо. Трохи більше раціо, панове (себто товариші)! Трохи менше безглуздих, нікому непотрібних емоцій. Вони доречні лишень у ліжку. Із законною дружиною або панянкою фертильного віку, яка неодмінно після статевого акту має привести в цей світ здорову і роботящу одиницю радянського суспільства маленьку червону людину, щоб та гарувала на заводах, шахтах, учрєждєніях, товариші. Ну прямо тобі якась ортодоксальна релігія. Мормони, чи що?
Усе має бути виваженим. Навіщо зайвий раз займатись акробатикою в ліжку? Збережіть сили для законної праці! Вранці почнете, після того сміховинного дриґання під ранкову фізкультуру по радіо. Ймовірно саме тому професійного спорту в Радянському Союзі не існувало. Зайве витрачання енергії мязів. Краще їдьте на якийсь там БАМ, чи що, і збудуйте, ну збудуйте вже щось корисне!
І трохи менше сліз, ми вас просимо, трохи менше. Згадайте видатних співвітчизників, що поклали за вас голови в бою. Героїчність віталася в усіх проявах. Бажання виділятися й хотіти більше, ніж у сусіда, так само засуджувалося. Хоча це якось не стосувалося радянської верхівки. Ті були іншою кастою.
А ось звичайним громадянам зась
У пятдесят сьомому на екрани виходить муві «Летять журавлі». Надзвичайно пронизливе. В кінотеатрах на нього аншлаги. Люди плачуть, переглядаючи цей фільм, і навіть дотепна іронія, такий собі глум над системою пробачається. Закривають очі.
А мы вчера брата провожали и мама так плакала
А Вы?
Я тоже.
От профкома или по-домашнему?
Не вирізає цей діалог цензура, ні. Йде певна Відлига. Або певний натяк на відлигу. Зворушливий обман, коли громадян ніби підштовхують відкриватися індивідуально, ставати особистостями, а потім знову хвилею починають карати за їхню ж індивідуальність. А потім із полегкістю обтесують їхню вдачу та інакшість мовляв, слава Богові, виявили вчасно. Заздалегідь. Доки цей сучок недотесаний не натворив ділов.
А Вы?
Я тоже.
От профкома или по-домашнему?
Не вирізає цей діалог цензура, ні. Йде певна Відлига. Або певний натяк на відлигу. Зворушливий обман, коли громадян ніби підштовхують відкриватися індивідуально, ставати особистостями, а потім знову хвилею починають карати за їхню ж індивідуальність. А потім із полегкістю обтесують їхню вдачу та інакшість мовляв, слава Богові, виявили вчасно. Заздалегідь. Доки цей сучок недотесаний не натворив ділов.
* * *Наступного року після премєри цей фільм здобуває Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Після такого тріумфу Тетяну Самойлову, яка зіграла головну роль у цьому муві, запрошують до Голлівуду. Їй пропонують роль Анни Кареніної, де партнером акторки мав стати Жерар Філіп. І що ви думаєте? Вітчизна пишається нею і напучує: «Звичайно їдь, квітко. Це ж такий успіх, такий шанс»? Звісно ні, вітчизна вкотре поводиться, як ревнива мачуха. Де юре керівники Держкіно (а де факто спецслужби) не дають їй згоди на участь у голлівудському фільмі. Вона ще зіграє одну-дві ролі в кіно за все своє життя. Талановита Самойлова з таким пломенистим поглядом, що й справді мачусі страшно а якщо не повернеться до своєї батьківщини? До заводів-фабрик-шахт-лагерів? Адже можуть і звабити буржуазним добробутом. Та й кому то всьо потрібно? Хутра, шампань, пальми, що втикаються своїми столітніми гривами в синє небо Каліфорнії? Фу. Таке доступне лишень міфічним гіперборейцям із ЦК. І то на якихось ялтинських дачах, що тільки віддалено нагадують американську мрію. А товариш Самойлова вона ж проста актрисулька з ленінградської родини акторів, то куди їй до небожителів?
Кастова система Радянського Союзу не дозволяла перескакувань. То тільки в книжках, кіно й інших жанрах фікшену.
Казка мала бути реальнішою. Адже діти ще той матеріал. Нестабільний. Як ртуть. З ним не варто жартувати. Краще про сироту, що замерзає в лісі, шукаючи проліски для королеви. (Трактувати слід було так, я гадаю: якщо владі заманеться щось таке, що звичайним розумом пересічного громадянина не зрозуміти, роби. Бо влада краще знається на цьому.) Краще про бездарний і майже самовбивчий героїзм Мальчиша-Кібальчиша. Не зовсім казка, (хоча за задумом автора Гайдара то казка, звісно), однак віковий контингент той самий[15].
Ми саме ставили в школі «Дванадцять місяців» Маршака, і я мала грати юну королеву. Мої емоції й хейтерів навколо мене (діти вміють ненавидіти й робити боляче, як ніхто; кристально чисті у своєму абсолюті емоцій, допоки не пізнають власний біль) докорінно різнились. Я, власне, пишалася, що вчителька російської літератури й словесності мені довірила цю роль. Адже на мені буде вилискувати справжнісінька маленька корона з фольги, і моя сукня буде найкращою з усіх убрань акторів! Памятаю, як Дуня побивалася, з чого б її пошити і, врешті-решт, порізала на неї тюль фіранок і ще десь дістала якісь куці залишки темно-синього, як ніч, оксамиту. Тоді цей дивний матеріал, що приємно пестив мою дитячу долоню густим ворсом, я бачила вперше. Гадаю, Дуня його випросила в нашої сусідки дружини генерала і за сумісництвом директорки сусідньої школи Віри Ігнатівни. Директорка та була незлобливою і навіть (о, диво!) не дуже зверхньою, досить приємною, і нашій зубожілій родині симпатизувала.
Я саме вчила роль. «По-ми-ло-вать Каз-нить Лучше напишу казнить» это короче»[16]. Коли почула по радіо про Едіт Піаф.
* * *Якась дикторка повчально зазначила, що в популярної співачки була єдина дитина дочка Марсель, яка в тридцять четвертому занедужала на «іспанку» і померла. І тоді я почала уявляти себе нею Цією дівчинкою. Думала про Едіт Піаф, як про свою маму. Бо тебе я не пізнала. А та, хоч і далека, майже до казковості співачка, була ближчою мені за тебе, мамочко. Уявляла, що б ми робили з нею в Парижі, або деінде. Та де завгодно
Тітка Дуня не могла мені замінити маму, а батько весь час був такий відчужений у моєму ранньому дитинстві, що я чимдуж потерпала від браку простого людського тепла, що називається «любовю». Дуня давила мене своїм піклуванням й іноді, дуже зрідка казками та небилицями, якимись історіями про себе й батька, коли вони ще були малими. Однак тоді в моєму уявленні існував інший концепт батьківської любові. І я почала уявляти себе все більше і більше дочкою Едіт.