Життя в рожевому - Галина Вікторівна Горицька 6 стр.

Пізніше я довго думала, чи покохала б тебе, якби в мене була повноцінна родина? Якби в дитинстві я отримала вдосталь уваги й тепла, турботи й любові? Звісно мені нема на що нарікати. В мене була двоюрідна бабуся  тітка батька Дуня і, власне, сам тато. Однак Гадаю, я б уже давно полишила цей ментальний звязок, розірвала його і пішла своєю дорогою далі, якби в мене була мама.

Або Зворотний бік місяця

Коли ти дивишся на мене, в мені ніби вибухає воднева бомба. Й досі вибухає. Я так і не змогла перебороти тебе. Чи я старалася чимдуж? Важко сказати Коли в сімдесят другому ти, немов чорт із табакерки, якимось чином опинився в Берліні незадовго після того, як я потрапила сюди, я повірила у фатум. Усе має своє значення в цьому світі. І ми не владні, не здатні, та просто не спроможні щось змінити. Навіть коли нам здається, що ми керуємо своєю долею. Щось вище за нас вирішує, кому з ким і на яких умовах, іноді досить непаритетних, бути. Тому сенс до спротиву втрачається. Він мінімальний. Хіба що для заспокоєння своєї совісті  мовляв, я ж старався. А вийшло як завжди

Однак я все памятаю. Досі все памятаю. Кожне твоє слово, кожен погляд і порух твоєї душі назустріч до мене. Мені здається, я навіть перебільшую. Хм, звісно що так. Гіпертрофую своє значення для тебе шляхом перебільшення всього того сказаного і зробленого між нами.

Жінки взагалі завжди все перебільшують. А чоловіки применшують.

Так природою склалося, і в наші не такі вже й патріархальні сімдесяті, коли жінки чого тільки не робили. І асфальт закатували, і на шахтах ми гарували пліч-о-пліч із «сильною статтю». Та й на каторжних роботах по таборах Горіли, «фітилили», мов ті свічки. Радянські одиниці  не люди. Без гендерних ознак. Усе вимірювалося знайомствами й благонадійністю.

Що ж

Однак психологічно ми були такі самі, як і решта чоловіків і жінок до нас і після нас, у цій країні й інших по всьому світу. Бо природу-матінку не обманеш ніякими каторжними роботами. Ми так само народжували (це я про жінок), а в наших чоловіків так само, як і в інших, було завдання прогодувати й забезпечити родину.

Рік промайнув, немов один день, і вже стоїть лютий холод місяця лютого року шістдесятого. Нове десятиріччя.

Дивно. Мені тоді заледве виповнилось чотирнадцять, а я вже встигла пожити в буремних війною сорокових, потім якихось непевних, немов лишень натяк на нормальне життя  пятдесятих, і ось  на тобі  починалося нове десятиріччя. І я майже фізично відчула якісь зміни. Щось суттєво нове в нашому становищі  пішачків своєї великої, багатонаціональної країни.

Ну, по-перше, мешканців нашого пятиповерхового цегляного будинку, наполовину збудованого ще полоненими німцями, нарешті, розселили. Це відбувалось якось поступово, потроху, майже непомітно аж до сьогодні, коли родина Габзовських отримала другу кімнату в комуналці. Святкували цю подію всім подвірям, бо інакше просто не могло бути  радісні виклики Галини Григорівни чули всі. Про такий голос тоді казали «і мертвого з могили підніме».

Падав темно-сизий вельон надвечіря. Корка тонкого льоду, що вкривав білий сніг, ніби віддзеркалювала потойбічну синяву неба і далеких зірок. Посеред двору була розвішена чиясь постільна, трохи сірувата від віку, білизна. Вона колихалася, немов прибулець із космосу, від легкого вітру. Всі вже чекали з нетерпінням весни, першої трави, пролісків (або хоча б їх зображення на листівках із великою червоною вісімкою, адже Восьме березня ось-ось, якихось два тижні, як має нагрянути). А сніг лежав незворушно. Ввечері брав такий морозець, ніби хрещенські морози. Це було дуже наразі. Адже хлопці саме збиралися грати посеред двору в хокей і чухали макітри, радячись, що робити з тими простирадлами посеред імпровізованого хокейного поля.

Аж ось вийшла Галина Григорівна і, лаючись, що ті зашкарубли від морозів, замість того, щоб висохнути, почала їх знімати з мотузок. Простирадла ламались і ніяк не піддавалися під дебелими руками жінки. Вона хмурила свої брови і несамовито робила свою справу. Її було не спинити. Вже весь двір знав: якщо Галина Григорівна береться за якусь справу, то ніколи не зупиниться, доки не закінчить. І заважати їй  то табу. Раптом, коли молода жінка вже майже закінчила, вибіг Микола Ахтимонович. Розхристаний, без шапки-ушанки, що була частиною його військової форми звязківця, але ще в мундирі: «Гальо-Гальо! Нам другу кімнату дали!» Білявка зойкнула і на мить полишила ті простирадла. Потім розсердилася на свою миттєву слабкість: «Ай, Миколо, а йди мені допомагати! Скільки можна стовбичити ото?!» Молодий стрункий капітан підбіг до дружини, обійняв її і почав кружляти подвірям. Білизна, немов індіанські вігвами, стовбичила на товстому білосніжному покривалі снігу. «Миколо, таки дали!? Та як же це?  не вірила жінка і заливчасто сміялася в обіймах чоловіка.  А яку, Миколо? Це ж мені треба буде з роботи знов звільнятись? А далеко?» Чоловік також заливчасто розсміявся: «Гальо, цю й дали, що лишили сусіди. А може, й всіх розселять найближчим часом».

Цю сцену спостерігав увесь двір. Було далеко за сьому вечора, і всі сусіди вже повернулися з роботи. Я разом із «хокеїстами» спостерігала, як Віра Ігнатівна, та сама директорка школи і за сумісництвом  найкраща подруга Галини Григорівни, від якої мені дісталися кусники оксамиту, звісила з четвертого поверху свої чималі перса в не по-зимовому тонкій ситцевій блузці й прокричала: «Галино Григорівно, вітаю! Тепер із роботи повернеться Василь Павлович, і ви йдіть до нас! З цукерками!»

«Ага!  відповіла директорка дитячого садка й почала квапити свого чоловіка. «Хутчіше, Миколо, та збирай ти вже ці кляті простирадла!» «Добре, а як?  огризнувся Микола Ахтимонович, явно відчуваючи свою важливість після розширення житлоплощі й воліючи це продемонструвати дружині.  Вони ж не складаються, а ламаються». «Та ну його!  не слухала запальна жінка.  Якось уже збирай це все до купи! В кімнаті розкладемо!»

«Ет, Гальо! Нічого ти не розумієш! У якій кімнаті? Сусіди то виїхали, а речі свої в найкращому разі за тиждень заберуть!»

Хлопці стояли непорушно. Ніхто не смів перечити голосистій директорці дитячого садка номер двісті шістдесят сім, що розташовувався прямісінько всередині нашого подвіря по вулиці Іваново-Вознесенська пять[17]. А коли, нарешті, хокейне поле було звільнено від вігвамів білизни, якось неохоче приступили до гри. Старший, Максим, у лижній шапці свого брата-спортсмена навіть крізь зуби процідив: «А нам ще навесні квартиру віддали. Жиріємо, пацани. Двір стає заможним». І, скориставшись секундним зволіканням, доки інші думали, що йому на це відказати, закинув шайбу в пусті ворота.

Я взагалі вийшла з гри. Подивилася на зорі, що, ніби в рамці даху нашого будинку, сяяли над нами. Сніг блискотів. Каркаючи, пролетіли кілька ворон. Чомусь згадалася «Снігова королева» Андерсена і його вчений ворон. Доки хлопці знічевя все ж таки почали гру, я вперіщилась у вікна підїзду, у якому проживала родина Бугаєнків, себто Віра Ігнатівна з чоловіком і малим сином  Борею.

Галина Григорівна і Микола Ахтимонович швидко підіймалися сходами на третій поверх. На четвертому рух зупинився, і їх поглинуло світло квартири друзів. Я зітхнула. В нас із тіткою Дунею і батьком була своя, хоча й маленька, квартирка в цьому самому будинку на околиці Києва із самого початку забудови Соцміста. Однак ані тітка, ані розжалуваний батько, який після війни був позбавлений усіх нагород, не дуже раділи власній житлоплощі й особливо Дуня, що постійно згадувала квартиру в центрі столиці УРСР. Іноді зітхала, іноді прицмокувала. Мовляв, там, на Карла Лібкнехта, ох не так нам би жилося, ох не так Батько був завжди мовчазний і нічого не відказував їй. А я іноді думала: «Хоч би мама була жива. Можна було б де завгодно жити», але вголос цього ніколи не промовляла.

По-друге, жити стало краще. Я до кінця цього не відчувала, але в телевізорі вічно повторювали, що СРСР переживає період розквіту, і рівень життя захмарно підвищився. Мені навіть іноді ставало соромно: якщо той рівень нашого життя аж такий високий, то чого ж я цього не відчуваю? Я запитально дивилася навсібіч, намагаючись знайти тому підтвердження, але знаходила тільки поодинокі випадки, як то тридцять четверта квартира Габзовських, у якій, нарешті, і друга кімната відійшла до них, і Галина Григорівна все мріяла про третю, щоб у цій квартирі жила тільки її родина.

Що лишилося поза моєю обізнаністю та навіть інших сусідів (незважаючи на її голосистість), так це те, що Галина Григорівна ходила «вибивати» житлоплощу в райвиконком заледве не щотижня ще з далекого пятдесят сьомого, коли її хворобливій дочці виповнилося два роки, а її молодша сестра втекла від мачухи з Павелок і переїхала до Києва  тож Галина Григорівна могла не хвилюватися за Наталю. Залишала її на Марусю і йшла «стукатися у двері». Вона це так називала чоловікові. І вона це достобісу вміла робити: що фігурально, що буквально.

Спочатку в неї нічого не виходило. Але жінка була не з тих, хто здається. Вже за два роки вона товаришувала і з Іваніцею  начальником квартирного відділу в райвиконкомі, і з Митрофановим  своїм безпосереднім шефом  начальником районного відділу освіти. Ті бідкалися, що нічого зробити не можуть, однак у кімнаті Габзовських у квартирі номер тридцять чотири регулярно залюбки чаювали. Аж ось сусідня кімната звільнилась, і Іваніца, якого вже потроху починало дратувати, як настирно Галина Гигорівна вибиває собі зайві метри, їй натякнув: «Захоплюйте житлоплощу самовільно. Так легше буде щось придумати».