Через Євгена Ольга почала багато читати і писати. Він студент Віденського університету, завжди був у курсі подій у світі. Випросила в батька дозволу передплатити два німецькі журнали один про політику, інший про мистецтво. Батько спочатку не хотів, посилався на брак грошей, але коли за неї вступився Юліан, котрий на той час вже сам учителював, тато змяк і навіть сам організував усе через пошту.
З письмом було важче здивувати Євгена хорошим словом ніяк не вдавалося. Він завжди казав, що її вірші та короткі есеї ніщо більше, як наслідування німецьких письменників. Ольга злилась, ображалась, але не відступала.
Ота юнацька любов до Євгена йшла з нею через усі роки, їхала спочатку до Димки, потім до Чернівців, і була в її серці теплим, наївним спогадом навіть тоді, коли поруч стояв Маковей.
Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти, повторював Осип.
А яка? сама здивувалася ноткам кокетства у своєму голосі.
Ти Ти унікальна. Діамант. Мені часом здається, що осягнути твою глибину неможливо.
Ольга нахмурилася. Щось неприємне зашкребло під серцем. А яких слів вона чекала замість цих? Захоплення її красою? Зізнання у коханні? Зрештою, що за дурні думки? Хіба не через це вона намагається переступити своїми творами і постійним навчанням? Хіба не хоче, щоб жінок цінували не за вроду?
Ти перебільшуєш, Осипе. Думаю, ти бачиш мене такою тільки тому, що щось заступає тобі очі, всміхнулася грайливо і повернулась обличчям. Щось, що не дає тобі побачити в мені не надто талановиту писаку, котра рветься в світ літератури.
Смішна.
Маковей опустив очі й поклав руку Ользі на плече. Вона, певне, мала б зараз ту руку скинути або пожартувати з цього приводу гостро, але захотіла трохи посмакувати цією миттю. Майже фізично відчувала, як її середина наповнюється теплим світлом. Подумати тільки їй добре навіть від такого цнотливого дотику.
Ольга пересилила себе, взяла долоню Осипа своєю рукою і обережно, наче щось дуже крихке, зняла зі свого плеча. «Чари» чоловічого дотику трохи відпустили, і можна було знову перетворюватися на звичну всім сильну жінку.
Може, ти мене просто любиш? випалила ні з того, ні з сього і взялася краєм ока спостерігати за реакцією чоловіка.
Маковей почервонів і довго не міг спромогтися на відповідь. Побачив у кімнаті стілець, розвернув його поближче до столу, але спинкою до стіни і втомлено сів.
Часом твої жарти важко зрозуміти. Навіть якби й любив думаєш, я б утішився від того, що мене викрили? Чи потребував би отаких розмов для зізнання?
Звідки мені знати, я ж ніколи не Почала Кобилянська, але раптом змовкла. Слухай, а хочеш кулеші зі шкварками? Мамі привезли відмінної бринзи скуштуй.
Кулеші? Навіть не знаю. Якось не личить.
Моєму товаришеві не личить зі мною пообідати? Що за маячня! Зрештою, дозволь мені таку незвичайну приємність погодувати тебе.
Осип мовчки підвівся, що означало згоду. Кобилянська вийшла з кімнати і покликала його за собою:
Вдома нікого нема. Батько працює, мати пішла за якоюсь городиною до знайомих, із нею і молодші діти. То ми сьогодні тут хазяї.
Тісна кімнатка, що слугувала одночасно і кухнею, і їдальнею, вразила своєю чистотою.
«Так затишно і гарно, здається, буває лише в бідних хатах», зловив себе на думці Осип. Прості меблі, мінімум посуду, скромні бавовняні білі серветки для прикрас. Так трепетно до інтерєру ставляться виключно ті господині, які не можуть претендувати на те, щоб прикрасити його за теперішньою модою.
Кулешу готувала я, Ольга накладала страву в миски. У нас, на Буковині, кукурудзяну кашу для неї варять по-особливому. Потім вона вдається пухка і приємна на смак. Малою я любила заливати кулешу узваром, а зараз добре смакує зі шкварками чи бринзою. Запиватимемо кислим молоком?
Я не проти, від розповіді про страву в Маковея був повен рот слини. Накинувся на їжу, тільки-но миска опинилася перед ним. Кулеша була справді смачною. Лише за кілька хвилин помітив, що Ольга не їсть, а мовчки за ним спостерігає.
Все добре? перепитав із повним ротом їжі.
Чудово. Краще не буває. Знаєш, є в тому щось сакральне дивитися на чоловіка, який їсть.
Осип їв швидко і захланно, наче хтось за ним гнався. Спостерігати за ним було цікаво: їжу він майже не пережовував, запивав великими ковтками кислого молока, сліди від якого залишались у кутиках губ. Ольга боролася з бажанням обережно їх витерти, як би матір витерла малій дитині. Очі він майже не підводив. Та й узагалі нечасто дививсь їй у вічі.
За вікном сутеніло. В кімнаті швидко стало темно. Ольга встала з-за столу і засвітила лампу. Мяке світло розлилося приміщенням нерівномірними хвилями.
А ти вже бачив електричні ліхтарі?
О, я рідко маю прогулянки ввечері. Знаєш, Олю, я не з тих, хто по роботі годинами ходить містом. Або працюю в газеті, або маю якісь зустрічі, або пишу. Та й з тобою зараз ми багато часу проводимо.
Осип доїв кулешу і відставив посуд убік. Ольга тим часом розпалила грубу, поклала казан із водою грітись і заходилася мити миски.
А давай підемо сьогодні дивитися на ліхтарі? Кажуть, то зараз чи не головна атракція для чернівецької молоді.
Якщо хочеш ходімо. Хоча мені й трохи дивні такі прогулянки. Але хіба можна було б очікувати іншого від тебе з твоєю душею, повною романтики?
Романтики? Ольга витерла руки ганчіркою і стала перед Маковеєм. До чого тут романтика? Це наше майбутнє. Сучасність. Ти читав, що один учений винайшов промені, якими можна просвітити людське тіло і подивитися на наші кістки? Хоч уявляєш, що це дасть для медицини? Знаєш, Ольга говорила схвильовано і терла долоні одну до одної, знаєш, у мене часом завмирає серце, коли читаю такі новини. Лише уяви, в який вік ми живемо!
У вік пафосу? Здається, наш уряд запевняв, що електрика в Чернівцях буде раніше, ніж у Львові. А що маємо?
Та хіба це важливо? Раніше, пізніше головне, що ми маємо можливість бачити, як у місті починається нова епоха. Ще трохи і нам не треба буде світити гасові лампи в хатах. Не треба буде ходити по воду до криниць і водовозів. Все це буде в кожного вдома, як вже є у багатьох великих містах.
Думаєш, від цього буде краще? Осип і собі встав і опинився перед самим обличчям Ольги. Хіба не ти в своїх оповіданнях так захопливо оспівуєш село та природу?
Село та природу? То ти вважаєш, що мої твори про це? Ольга округлила очі й пильно дивилася на Осипа. Той узяв її за плечі, ніби хотів заспокоїти.
Олю, припини. Бракувало ще посваритися через дурне. Збирайся, підемо на прогулянку. Подивимося на твої ліхтарі.
Кобилянська хотіла щось відповісти, але в якусь мить її запал спав. Пішла до кімнати, одягла чи не найкращу сукню з цупкої тканини, що закривала тіло від щиколоток і аж по шию хоч вже і заповідалося на літо, але вечори були ще холодні, зручне взуття, бо ходити доведеться багато. Трохи завагалася з вибором капелюшка, але зупинилася на невеличкому, що мав у комплекті чудові рукавички. Погляд упав на спідню сорочку, оздоблену ніжним мереживом по краю. Подарунок Августи. Ольга всміхнулася сама до себе: чи матиме вона колись нагоду одягти такий аксесуар? Оглянулася, чи Осип не увійшов, дістала сорочку зі скрині. Провела долонею по приємній на дотик тканині кольору слонової кістки. Крім винаходів та електричної революції, в життя її однолітків вривалася мода на вишукану білизну. Їй така розкіш була не по кишені, і спочатку вона навіть не хотіла приймати дорогий подарунок від подруги, але коли побачила цю красу не втрималася. Сорочка була до біса гарною, і Ольга лише раз приміряла її, а одягнути надовше не наважувалася.
Слідкувати за модою то була ще одна її зовсім жіноча слабкість. Разом із науковими журналами вона з однаковою цікавістю гортала і свіжі випуски «Dziennik Mod Paryzkich». Грошей на модне вбрання не було, але мама Ольги непогано шила і з великою насолодою втілювала в життя її скромні бажання.
Навіть коли вона вже йшла з Осипом попід руку головною вулицею міста, здавалося: все ще відчуває шкірою тонку тканину спідньої сорочки, яку тримала в руках удома.
Відколи у місті встановили електричні ліхтарі, тих, хто бажав провести вечір під ними, з кожним днем ставало все більше. А надто у пору, коли літо майже вступило в свої права, але ще не мучило спекою.
Знаєш, а було щось особливо романтичне у тому, як кожен вечір міські освітлювачі запалювали один за одним гасові вуличні ліхтарі, озвався Маковей. Вони мені завжди були схожі на героїв якоїсь дивної казки. Хіба не такі картини ти любиш?
Люблю, але потреби в русі вперед не заперечую. Я б і сама пішла десь навчатися, хоча б на вчительку, щоб хоч якось пришвидшувати майбутнє. Але то все гроші. А я людина небагата, ти ж знаєш.