Августа глянула на великий годинник у кутку кімнати. До початку занять мала ще добрі дві години. Одягла буденну сукню, зробила сяку-таку зачіску, приладнала на голову капелюшок і вийшла на вулицю.
По-осінньму прохолодний ранок війнув свіжістю. Августа зупинилася, щоб на повні груди вдихнути запах прохолодного сонного міста. Десь недалеко чувся цокіт копит коней чиєїсь брички.
Пригадалися коні в Кимпулунзі, яких так любила Ольга. Там голови їм прикрашали кольоровими китицями, і коли кінь ішов дорогою, ті китиці поважно похитувались, мов яскравий маятник.
Тут, у Відні, коні на вулицях зустрічалися все рідше. Частіше самохідні автомобілі, що гуділи на кілька вулиць. Але, здається, цокіт копит по камяних дорогах у місті залишиться назавжди, хоч скільки б віків минуло.
Августа попрямувала до єдиної кавярні в її районі, що працювала так рано. Модна звичка починати ранок із популярного напою так і не вкорінилася за рік у її життя, але сьогодні відчувала, що має подумати над тим, що робити далі. А для цього потрібен був ясний мозок.
Худий офіціант із заспаним обличчям приніс горнятко кави і двоє мигдальних тістечок справжню розкіш для Августиного шлунка. Дозволити собі таке могла не часто, тому спочатку злегка змочила губи у напої, далі набрала трохи кави в рот і перекóчувала рідину язиком, поки та остаточно не втратила смак. Так само робила і з наступним ковтком.
Їхати зараз додому Августа не могла до вакацій було далеко, та й чим би вона зарадила Ользі в її новому коханні? Хіба б роздратувала. Після того, як Ольжину «Людину» надрукував журнал «Зоря», її добре приймали в поважних товариствах. А їй, Августі, до того треба було ще вчитись і вчитись. Проста малярка з Кимпулунгу не цікавила нікого. Хіба тих дівчат із Товариства руських жінок, що збиралися в Українському громадському домі й говорили про те, що вона має право бути знаменитою.
У будинку навпроти кавярні розчинился вікно. З нього виглянула молода дівчина, трохи старша за саму Августу. Дівчина кілька хвилин вдивлялась у кінець вулиці, ніби когось виглядала. І тільки коли десь із глибини кімнати прозвучав грубий чоловічий голос «Wo bist du lieb? Ich warte auf das Frühstück»[1], Августа зрозуміла, що ті кілька хвилин були для дівчини єдиним шансом на те, щоб побути на самоті й нахабно вхопити вранці красу порожньої вулиці.
Коли вже Августа доїдала печиво, з будинку вийшов добре вдягнутий чоловік зі стосом паперів під пахвою і стрімко рушив вулицею в напрямку центру міста. Йому вслід через вікно дивилася змучена дівчина з дитиною на руках. Чим більше віддалявся чоловік від дому, тим бадьорішою і легшою ставала його хода. Тим часом дівчина заходилася зачиняти вікно і, трохи вагаючись, вочевидь зі страху простудити дитину, залишила невелику шпарину в рамі. Через скло Августі здалося, що дівчина стала навіть меншою, ніж була. Чи видавалася вона щасливою в цьому майже ідилічному ранку? Навряд. Августа заплющила очі й уявила, як чоловік, котрий щойно вийшов із дверей будинку, з радістю заходить до якоїсь редакції чи аудиторії університету, де викладає, а його дружина повертається до пелюшок і хатнього гармидеру. Мине кілька годин і вона виглядатиме чоловіка у цьому ж вікні з надією, що той принесе їй якусь звістку із зовнішнього світу. Тим часом готуватиме їсти, бавитиме дитину, наводитиме лад удома робитиме все те, чого ніколи не видно. Чим не обслуга для мужчини? Однакові дні змінюватимуть один одного, жінка старітиме, а одного дня помре і не залишить по собі нічого, ніби й не жила.
Августа уявила, що цим чоловіком може бути сам Маковей, а його втомленою дружиною її Ольга. Вона, з її дурною романтичною натурою, може з радістю відмовитися від своїх літературних успіхів на догоду мужчині. Народити йому дітей, готувати їсти, отак от зустрічати з роботи. Від цієї картини стало млосно. Августа залпом проковтнула рештки кави, дістала з кишені кілька гелерів і поклала на стіл. Тепер вона точно знала, що не віддасть Ольгу Маковею просто так.
Люди поволі виходили зі своїх будинків і розповзалися Віднем у справах. Починався день.
Чернівці, 1896
Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти Осип підійшов до неї ззаду, поки дивилась у вікно. Він був настільки близько, що подих теплою хвилею торкався Ольжиної шиї.
На письмовому столі лежав свіжий номер «Буковини» з опублікованою «Царівною» Кобилянської.
Чернівці, 1896
Олю, ти навіть сама не розумієш, яка ти Осип підійшов до неї ззаду, поки дивилась у вікно. Він був настільки близько, що подих теплою хвилею торкався Ольжиної шиї.
На письмовому столі лежав свіжий номер «Буковини» з опублікованою «Царівною» Кобилянської.
Ти навіть не уявляєш, скільки людей мені вже переказували захоплення твоїм письмом. Я й сам не очікував такої слави. Так, звісно, після того, як у «Зорі» вийшла твоя «Людина», ти в нас письменниця знана, очікувана у найвищих мистецьких колах. Але ти знову перевершила сама себе!
Ольга стояла обличчям до вікна, заплющивши очі. Голос Маковея розливавсь її тілом чимось густим і солодким. Навіть якби зараз він сварив її чи критикував щось написане, їй було б однаково приємно.
Успіх її «Людини» був не таким вже й однозначним. Щоб твір побачили читачі, довелося його переписувати кілька разів. Доповнювати, правити. Вислуховувати критику Франка. Десятки разів хотіла махнути на все рукою і спалити ту повість назавжди. Почувалася повною бездарністю.
Тільки ти, Наталю, а ще Софія і жінки, що вас оточують, хвалять моє письмо, жалілася своїй подрузі Кобринській у хвилини відчаю. Тільки вам це цікаво.
Кобринська ніколи не піддавалася на такі провокації. Замість по-дружньому погладити по голові, тисла на найболючіше:
А ти, Ольго, хотіла б, аби було легко? Праця. Тільки праця над собою робить нас кращими. Ну що зміниться від того, що ти кинеш писати? Чи буде тобі краще? Не сміши. Якщо ти з самого початку не налаштована виграти, то нема чого й починати гру. Твоя поразка означатиме, що всі ми помилилися.
Наталя, з дому Озаркевич, хоч на той час вже і була заміжня, але палко відстоювала права жінок. З Ольгою вони зналися ще з юності. Зустрічались у Кимпулунзі за цікавими розмовами, разом прогулювались околицями. Наталя теж пробувала писати, тому з нею було цікаво. Коли в ній почалась ота боротьба за рівність із чоловіками? Десь, мабуть, у той час, коли вперше дізналася, що існує інший світ той, де не мати, як у них, головна в родині, де жінку дозволено ображати і з нею не рахуються. Десь у той час уперше заговорили між собою про несправедливість у ставленні до жіноцтва щодо важливих професій і здобуття освіти. Видавалось абсурдом, що їм, розумним дівчатам, спраглим до знань, була закрита дорога до поважних вузів.
Ну і дурна ти, Ольго, сварила Наталія подругу, коли та з усіх сил намагалася сподобатись Геньові, її брату. Дурна, бо то не ти маєш просити його уваги, а він сам вимолювати право бути коло тебе.
Ольга ніколи не питала, чи саме так у неї було з її чоловіком, Кобринським, але ці розмови з подругою додавали віри в себе.
Потім разом із Наталею вже в Чернівцях доєдналася до Товариства жінок на Буковині.
Ольга не хотіла розписуватись у своїй поразці. Тому знову і знову перебирала повість по словечку, враховувала зауваження і писала по-новому. І коли «Людина» нарешті вийшла, то Кобилянській важко було впізнати у цьому тексті своє первісне оповідання. Часом здавалося, що через чужі зауваження та зміни перед нею був не зовсім її твір. Подія, що мала б додати впевненості, посіяла ще більші сумніви.
І от тепер, коли про її нову повість «Царівна» було стільки позитивних відгуків, Ольга відчула себе такою, що твердо стоїть на ногах у сучасній літературі. Тепер її мали б оцінити всі, навіть Озаркевич.
Геньо Від спогадів про нього в Кобилянської приємно стискалося серце. Вони ніколи не були разом і навіть не цілувались, але скільки всього хорошого залишив цей хлопець у її житті. Так багато, як із ним, вона не розмовляла ще з жодним чоловіком. Спочатку в гурті з Наталкою, Софією, Юліаном і Максиміліаном, а потім і наодинці. Особливо памяталися кінні прогулянки. Ольга обирала найноровливішого жеребця, чіпляла червоні китиці йому на голову, сідлала і за якусь хвилину вже була верхи. Євген їздити не вмів, то ж завжди ішов поруч. Так і гуляли Ольга на коні, Геньо пішки. А коли між ними, як зазвичай буває у молодих, розпалювалася суперечка, Кобилянська щосили втискала важкі чоботи в боки коневі і мчала геть галопом. Озаркевич залишався розгубленим посеред лісу. За кілька хвилин Ольга поверталась. Її розпирало від забороненого щастя швидкої їзди. Геньо терпляче чекав. У такі хвилини почувалася вищою, більшою, сильнішою за нього. І нащо те їй було треба? Отой дитячий бунтарський дух не давав спокою.
Через Євгена Ольга почала багато читати і писати. Він студент Віденського університету, завжди був у курсі подій у світі. Випросила в батька дозволу передплатити два німецькі журнали один про політику, інший про мистецтво. Батько спочатку не хотів, посилався на брак грошей, але коли за неї вступився Юліан, котрий на той час вже сам учителював, тато змяк і навіть сам організував усе через пошту.