До Августиного тата часто сходилася місцева інтелігенція. Тут багато розмовляли українською, обговорювали книги, ділилися новинами. Ольга завжди просилася з татом на такі вечори. Нібито щоб побалакати з подружкою, а насправді щоб послухати, про що говоритимуть старші. Августа її в тому підтримувала, часом навіть сама видумувала нові й нові сховки, де вдвох із Олею сиділи годинами та прислухалися до голосів у вітальні. Вже далеко не діти, вони зі сміхом потайки залазили до великих дубових шаф і сиділи там мовчки, втираючи одна одній піт із обличчя, аж поки батькові гості не розходилися. Тоді так само непомітно вислизали зі сховку і, ніби так і мало бути, виходили десь із кухні чи іншої кімнати.
Августо, а йди-но, щось тобі покажу. Ось, лише ти це можеш читати, розчервоніла Ольга простягнула подружці дрібно списаний зошит.
Августа сіла на широку тахту і жестом запросила Ольгу сісти поруч. Її очі швиденько бігали за рядками зошита.
Вона любила, коли Ольга приїздила в гості. Завжди чекала її з нетерпінням. Помагала мамі готувати смачне до вечері, виставляла на видне місце картини, намальовані за цей час, аби похизуватись. А під покривало на постелі ховала дві-три книжки, які непомітно брала для Олі в татовій бібліотеці. Дуже вже та любила читати і повсякчас неймовірно тішилася таким несподіванкам. Ольга завжди розповідала щось нове та цікаве і вмовляла на незвичайні витівки. Від природи вперта і норовлива Августа слухалася подругу, як зачарована. Було в ній щось незбагненно-світле та приємне.
Найбільше Августа полюбляла підслухані розмови татових гостей. Коли вони разом із Олею опинялись у тісній і паркій шафі й ледве стримувалися, щоб не зареготати, то було чудово. Їхні ноги перепліталися від нестачі місця, і кожен рух відкликався приємним лоскотом. Шкіра Ольги завжди пахла лавандою. Казали, що її мама додавала квітів до води, якою донька вмивалася. Так, чи інакше, а Августа щоразу намагалася вловити цей аромат і прихилялася носом до щоки подружки близько-близько. В такі хвилини її огортало приємне тепло, думки плутались. Якщо треба було щось сказати, то Ольга притулялася губами до її вуха і ледь чутно шепотіла. Її подих обпікав шкіру, хотілося сміятися ще більше.
Ось це все, про що ти пишеш, це було насправді? Августа здивовано глянула на подругу.
Ольга ствердно махнула головою.
Так. Усе, до останку. Нема в мене ближчої подруги, як ти, тому і ділюся.
Бідолашна моя дівчинка Августа не знала, як поводитись, і несміливо притягнула голову подружки на свої груди. Від її близькості стало лоскотно десь усередині. А батько знає?
Про що? Ольга перелякано округлила очі.
Про Івана, про ваше кохання. Про те, що твій наречений загинув, тебе захищаючи.
Ольга виборсалася з обіймів подруги й озирнулася, чи ніхто не чув:
Ні, ти що, я лише тобі. Нікому більше. Це наша таємниця.
Обличчя Августи пашіло від хвилювання:
Слухай, а розкажи мені більше. Ви ж із ним ну той цілувалися?
Ну так, звісно, Ольга опустила очі. Сама не знала, нащо збрехала. І в «щоденнику», і тут, зараз.
Щастить тобі.
Августа прислухалася до власних відчуттів: щось неприємне кольнуло під грудьми. Може, заздрість? Бо ж у неї не те, що поцілунків, навіть натяків на романтику не було. Читала далі, а коли завершила, підвела очі на подругу:
Олю, знаєш, а ти гарно пишеш. У тебе талант. Може, напишеш вірша чи оповідку?
Подруга розсміялася:
Таке скажеш, і хто то читатиме? Куди мені до літераторів, вказала головою на полиці з книгами у бібліотеці.
А ти спробуй руською. По-нашому зараз пишуть мало. Августа гладила долонею рівно списані сторінки зошита й роздивлялася чорнило, яке залишало слід на її руках:
Бачиш, чорнило як і мої фарби. Ти теж малюєш картини, тільки словами.
У передпокої почулися голоси. Гості розходились. Ольга похапцем вирвала зошит із рук подруги:
Тільки ж ти про ось це нікóму.
Сховала «щоденник» до голого тіла, під блузу і притисла лівою рукою до живота.
«Бач, а вона повірила. Не мала жодного сумніву. Варто було тільки запевнити, що то справжній щоденник. Як то цікаво!» думала, поки чекала на батька біля дверей. Майже фізично відчувала, як виросла в очах подруги: тепер вона не просто дівчисько, а та, яка мала трагічне кохання і навіть знає, що таке поцілунок. Виявляється, щоб люди думали про тебе так, як ти хочеш, треба зовсім небагато.
«Щоденники і листи можуть бути найбільшою брехнею в світі» зробила для себе висновок.
Йти на гору придумала Ольга. Вперлася, що хоче освятити свою з Августою дружбу з якогось там джерела. А хлопців та Ядвігу, сестру Августи, взяли про всяк випадок, «рап- том що».
Оля рухалася від каменя до каменя по-чоловічому легко. Тільки брудний поділ сукні сковував. Час від часу подавала руку худорлявій Августі. Та дерлася вгору, зціпивши зуби. Олесь і Юлько йшли без особливої охоти: давно втомились, але залишити дівчат самих не могли.
Стійте, це тут! Ольга зупинилася, витерла чоло рукавом і завмерла. Десь близько чулося дзюрчання джерела. Дівчина роздивилася навколо і пішла трохи вправо. Юлько, Олесь і Августа попрямували за нею.
Ставай на коліна тут, скомандувала Ольга подрузі, й та беззаперечно послухалась. А тепер пий.
Обидві, як за командю, нахилилися над широким джерелом і зачерпнули долонями воду. Зробили по кілька ковтків, холодні струмочки потекли по шиї за пазуху.
Тепер наша дружба буде вічною, Ольга всміхалася широко, обійняла Августу і поцілувала десь біля вуха.
Для того не треба було ніякої води, але якщо ти вже так хотіла, то хай буде, дівчата обнялись і з реготом лягли на нагріте каміння поруч.
Олесь, Юлько і Ядвіга мовчки сиділи біля них і без особливого ентузіазму вдивлялися в дно струмка.
Августа тримала Ольгу за руку й тішилася від краси цього моменту. Тверда долоня подруги надійно ховала її тонкі пальці під собою.
Не може цього бути! Ольга рвучко сіла. Далі зняла взуття і босоніж перейшла на інший бік струмка. Там опустилася на коліна, а за кілька хвилин повернулась із букетом тендітних квітів у руках. Едельвейси! Ви бачили, це ж едельвейси!
Усі четверо із цікавістю обступили Ольгу. І справді, вона тримала в руках букет біло-жовтих едельвейсів.
Тепер мені в коханні пощастить, усміхалася на всі зуби Ольга.
Кажуть, якщо подаруєш квітку комусь, то та людина тебе і полюбить, Юлько простягнув руку, щоб узяти квіти. Віддай мені, ти ж не хлопець, що квіти комусь дарувати.
Ще чого! Ольга відсмикнула руку. Де воно сказано, що то чоловік має дарувати?
Августа переминалася з ноги на ногу:
Олю, а подаруй їх мені, ледве наважилася промовити.
Дурна, чи що? розсміялася їй в обличчя подруга. То ж для коханого.
А дочекаються? Юлько спробував силою відібрати букет. Мені потрібніше.
Не підходь. Я ці квіти засушу і чекатимуть скільки треба.
Додому поверталися втомлені.
Слухай, Августо, ти як думаєш, то правда? біля самих воріт власного будинку Ольга раптом зупинилася.
Що саме?
Ну, що той, кому я подарую квітку, мене покохає?
А мені як знати. Може. А що, є кому?
Ну, може, і є. Не хочу про це говорити.
Ольга поцілувала подружку в щоку і побігла додому.
Августа ще кілька хвилин постояла біля воріт, а потім пішла. Душу розривало від почуттів: щастя від чудового дня і незрозумілої тривоги. Вдома сіла за малювання. Лише це заспокоювало.
Чернівці, 1895
Ольга йшла вулицею, притримуючи однією рукою поділ довгої незручної сукні, а іншою притискала стос паперів під рукою.
Бруківка під ногами після дощу була слизькою і потребувала особливої уваги. Осінь.
Ольга не любила ні мокрі вулиці, ні ось цей холодний вітер, що поривався зняти її капелюшка та насмішити всю вулицю, коли б вона за ним побігла. Та й чи побігла б? Певне, що просто провела б поглядом і пішла далі. Хоча така втрата була б помітною в її теперішньому матеріальному становищі.
Підвода з коричневим і лискучим конем проїхала зовсім поруч, у ніздрі вдарив неприємний запах, і жінка майже відчула, як колесо прокотилося так близько від подолу її сукні, що ще трохи і зачепило б. Раптом зупинилася й оглянулася навколо. Наче від сну прокинулася. Вона на вулиці Панській. Куди йде? Навіть не відразу знайшлась із відповіддю. Але згадала: в редакцію «Буковини», до Осипа.
Десь там зараз, поміж дубовими столами, у кімнаті, де пахне чорнилом і папером, він її чекає. Її Осип. Красивий, ставний. Може, навіть дивиться у вікно чи прислухається до стукоту коней по дорозі бо ж не знає, що вона йде пішки.
Ольга струсонула головою: і що це з нею робиться? Нема, щоб просто йти до «Буковини» то думається дурне.
З Осипом познайомилася тільки минулого тижня. До того він писав їй іще зі Львова. Ольга перечитувала ті листи і десь усередині навіть трохи насміхалась: як роками вона шукала, де б надрукувати нею написане, то всі відводили очі. А коли її почали видавати німецькі журнали якось враз і наші заметушилися.