Ольга струсонула головою: і що це з нею робиться? Нема, щоб просто йти до «Буковини» то думається дурне.
З Осипом познайомилася тільки минулого тижня. До того він писав їй іще зі Львова. Ольга перечитувала ті листи і десь усередині навіть трохи насміхалась: як роками вона шукала, де б надрукувати нею написане, то всі відводили очі. А коли її почали видавати німецькі журнали якось враз і наші заметушилися.
Осінні черевики від незвички натерли ноги, і жінка мусила зупинитися біля якогось будинку, прихилитися до його стіни і трохи постояти.
А ще вчора було літо, вікно будинку відчинилось і з нього виглянула стара простоволоса жінка. Ольга від несподіванки відсахнулась, але не відповіла нічого. Кажу, літо ще вчора було, малі мої босими ходили, голосніше озвалася жінка, ніби подумала, що її погано чують. Може, вам, пані, поміч яка треба?
Ні, знайшлась Ольга, все добре, вдячна, відповіла холодно і зробила кілька кроків далі.
Пані, може, ви часом прислугу чи куховарку собі шукаєте? крикнула вслід жіночка. Бо моя донька має двох дітей годувати, а роботи нема. Скоро жебрати треба буде йти, бачу.
Ольга зупинилась і роздратовано потерла скроню. Чи то від погоди, чи від голосу дивної жінки починала боліти голова.
Не шукаю, різко кинула через плече, підхопила поділ сукні й швидко пішла далі. Мокра бруківка виляскувала під підборами.
Та й не пані я ніяка, то вже сама до себе.
Якось Осип написав їй листа. Мовляв, переїздить до Чернівців і просить милості зустрітись особисто. Ольга перечитала ті рядки кілька разів. Було в них щось незвичайне. Якась упевненість. Сила. Прихований зміст.
Навіть не відповівши йому, вона сіла писати Августі до Відня. Розказувала про те, як мало навіть серед інтелігенції в немалому місті чоловіків, які б її зацікавили. Щоб і розумний, і сильний, і красивий. Хіба надія, що Осип, новий редактор «Буковини», відомий іще зі Львова, буде таким, як треба.
І Ольга погодилася на зустріч. Про точну дату вони не домовлялися, то в трепетному чеканні минув цілий тиждень. Коли почула, як біля дверей будинку зупинилася підвода, серце ледь не вилетіло з грудей.
Далі був його голос приємний баритон, вязкий, наче добрий кисіль, що готує мама.
Встала з-за столу, щоб його зустріти. Тільки-но двері в кімнату прочинились, як Ольга перша по-чоловічому простягла руку Осипу:
Кобилянська, будьмо знайомі.
Чоловік зніяковів від несподіванки, але майже не подав знаку: прийняв простягнуту руку, злегка стиснув її у привітанні й відрекомендувався:
Осип Маковей, ваш палкий прихильник.
В очах Ольги заграли бісики:
Ви мали сказати, прихильник мого письма? Бо до мене самої чоловіки не надто уважні.
Осип не відразу знайшовся з відповіддю. Пройшовся повільно від стола до вікна і назад, аж потім підвів на жінку очі:
Якщо ви таким чином, як властиво жінкам, випрошуєте похвалу, то я Вас розчарую: я не з тих чоловіків, котрі вміють сказати гарно. Хіба написати, коли не бачиш людини, то так.
То ви, пане Осипе, соромязливий? Ольга відверто розсміялась. Але майже відразу про це пошкодувала. І що на неї найшло? Жінка відчувала: всередині прокидається мале чортеня, як у дитинстві, і це дратувало.
Осип стиснув губи і потупив погляд у підлогу. За дверима почувся галас мама командувала Ольжиними братами, поки ті заносили до кухні мішок із якимись крупами.
Гість скористався паузою, щоб роздивитися кімнату: невеличке прохідне приміщення, скромно обставлене, фарба на підлозі протерлася від часу. На столі хаотично складений папір і чорнило, дверцята шафи прочинені, схоже, через старі та провислі завіси. Було трохи соромно за те, що він побачив, але вже як є.
Шум за дверима стих, і довелося продовжувати розмову.
І в таких умовах ви працюєте? чоловік схопився за соломинку, щоб перевести тему.
Так, доводиться. Ольга почервоніла. Думали, письменниці живуть у розкоші? в голосі почулися холодні нотки злості.
Перепрошую, якщо образив. Осип підійшов ближче і, не підводячи очей, торкнувся руки жінки трохи вище запястя.
Від несподіванки Ольга стрепенулась. Але такий незвичний жест у ту ж мить зняв усе її напруження. Ольга почувалася страшенно втомленою.
Давайте сядемо, запропонувала гостю і, не чекаючи його відповіді, просто знесилено впала на стілець. Чоловік кілька разів переступив з ноги на ногу і сів на стілець по інший бік стола. Ви ж до мене у справі?
І так, і ні. Спершу я, звісно, хочу просити у вас дозволу бачити ваші нові тексти руською. Якщо все буде добре, то друкуватимемо. Але є й друге, Осип опустив очі, не таке важливе. Я хотів на власні очі побачити жінку, письмом якої захоплююся.
Ольга рвучко встала. Від різкого руху стіл похитнувсь і, якби жінка не відреагувала вчасно, то чорнильниця б перевернулась і залила все, що було близько. Інцидент звів градус розмови на нуль, й обличчям обох пролетіли посмішки.
І як? Я не розчарувала? Ольга підійшла до вікна й удала, що дивиться на вулицю.
Розчарували. Ви надто молода для світила літератури.
Жінка відчула, що Осип теж устав і підійшов до неї. Спина вкрилася гусячою шкірою. Він говорив, а Ольга відчувала його подих десь між своєю шиєю та потилицею. Обличчя і постава добре відбивалась у склі. Можна було пильно його роздивитися, чого не зробиш відкрито. Блакитні глибокі очі, високе чоло, золотаве, ледь хвилясте волосся. Воно так дисонувало з її власним, чорним, стягнутим у пучечок. Ольга відчула себе як ніколи худою і гострою ніс, вилиці, навіть худющі довжелезні від гри на фортепіано пальці все це було таким бридким на тлі мяких рис обличчя та форм тіла мужчини поруч.
Я читав ваші твори, і переконаний, що вони мають виходити руською для нашого читача. В них стільки живого, того, що є в кожного з нас. Ніби ви от так просто підглянули в наші села та будинки. То зовсім інша література, ніж була до цього. Така, яку схочуть люди, від інтелігента до селянина. Я впевнений.
Кожне слово відбивалося в свідомості Ольги, як удар у великий бубон, і приємно резонувало. Потім вона навіть не могла добре пригадати, що ще казав Осип. Хіба що пообіцяла вже днями прийти до нього зі своїми творами в газету і на прощання чомусь не подала йому звично руки, а просто ледь помітно помахала.
Тільки-но Осип пішов, як Ольга сіла писати Августі. Руки зрадливо тремтіли, і літери виходили кривими, ніби розбігалися по сторінці: «Августо, рідненька моя, то він. То нарешті він. Той чоловік, за яким я буду почуватися щасливо. З яким мені буде цікаво і добре».
І ось, зараз, вона йде до нього у редакцію вулицею, яку знає, як свої пять пальців, але чомусь усе навколо здається їй новим. Але найдивніше навіть не у тому всьому, що вона бачить, а десь усередині тепле і трохи колюче відчуття, що наповнює всю аж до кінчиків волосся.
І що такого особливого в цьому чоловікові? Важко сказати, чи він красивий. Симпатичний та ставний так. А чи є в ньому якась особлива краса? Хто знає
Ольга притисла стос паперів під рукою, щоб узятися двома долонями за масивну ручку дверей редакції і всім тілом навалилася на них, аби відчинити. Двері піддалися. В ніздрі вдарив задушливий запах чорнила, фарби та газет.
До Осипа треба було підніматися на другий поверх. Ольга йшла рипучими деревяними сходами і роззиралася навколо. Цокіт друкарських машинок спочатку дратував, але вже за кілька хвилин до нього звиклося. Поки піднімалася нагору повз неї проходили люди. Лише дехто з них на кілька хвилин затримував погляд на обличчі Ольги, ніби пригадуючи, звідки її знає, але здебільшого всі дивилися повз неї, наче її не було тут узагалі.
Осип стояв біля вікна свого невеличкого кабінету з паперами в руках, повернутий боком до вхідних дверей. Було б дурницею зайти відразу і не скористатися шансом розгледіти його, поки не помічає. Чоловік не дивився у написане, а розглядав щось за склом. Світло падало саме на його обличчя, й Ользі здавалося, що вона бачить кожну складку біля його очей. Раптом Осип наче відчув її погляд і якось смішно, навіть по-дитячому потер долонею око під окулярами саме там, де вона щойно дивилася.
Зараз він повернеться й її буде викрито чекати більше не можна. Ольга несміливо постукала.
Це Ви, Олю? голос Осипа звучав розгублено, так, наче вона застала його за якоюсь таємною справою. Його очі бігали, а пальці стиснули папір у руках так сильно, що той зімявся.
Перепрошую, що без попередження, знітилася гостя.
Що ви, що ви, навіть не думайте вибачатись! Я чекав на вас із тієї самої хвилини, коли вийшов з вашого дому. Чоловік поклав папери на стіл і відсунув стілець для гості. Сідайте. Я маю добрий чай, якщо ваша ласка буде його скуштувати, то я пошлю когось у сусідній будинок за гарячою водою. Ви не проти?
Можна? Жінка оглянула кабінет Осипа, знайшла, куди покласти стос своїх записів і сіла на стілець. Осип на кілька хвилин вийшов, аби розпорядитися стосовно чаю. Ольга погладила вказівним пальцем клавіші на друкарській машинці, що стояла на краю стола. Гладенькі та приємні на дотик вони, здавалося, зберігали тепло рук господаря. Поряд лежало письмове приладдя навіть у редакції такої знаної газети багато чого писалося від руки. Ольга пройшлася пальцем по випуклому візерунку чорнильниці, зробленої з якогось металу.