Можна? Жінка оглянула кабінет Осипа, знайшла, куди покласти стос своїх записів і сіла на стілець. Осип на кілька хвилин вийшов, аби розпорядитися стосовно чаю. Ольга погладила вказівним пальцем клавіші на друкарській машинці, що стояла на краю стола. Гладенькі та приємні на дотик вони, здавалося, зберігали тепло рук господаря. Поряд лежало письмове приладдя навіть у редакції такої знаної газети багато чого писалося від руки. Ольга пройшлася пальцем по випуклому візерунку чорнильниці, зробленої з якогось металу.
То здебільшого для листів. Осип стояв за її спиною і, схоже, вже давненько.
Перепрошую. Мені завжди цікаве письмове приладдя. Вважаю такі речі дуже особистими.
І то правда. Не тільки для письменників. Знаєте, кожна наша думка то всього лише хмарка, що літає десь над головою. А коли за неї береться перо тоді та думка і народжується по-справжньому.
Знаю, що ви, Осипе, теж пишете, і непогано.
Не смішіть мене, чоловік закинув голову назад і закрутив у різні боки. Мені з вами не зрівнятися.
Та навіщо комусь із кимось рівнятись? Ольга підвелась і підійшла до вікна. Ви самі по собі, і я сама по собі. Чула про вас у літературному товаристві, говорять досить хороше. Сама, зізнаюся, ще не читала нема часу за письмом. Жінка кинула погляд на стос паперів, що їх тримала в руках. Я вам свою повість принесла. Якщо зацікавить буду рада почути думку.
О, чудово, я навіть не сподівався на такі новини! Чоловік схопив зі стола рукопис і жадібно впився в нього очима. Серце Ольги вилітало з грудей. Вона навчилася терпляче ставитися до критики, але зараз чомусь хотіла чути лише хороше. Та Маковей із компліментами не поспішав. Він відклав папери і вийшов із кабінету. Повернувся з двома великими горнятами в руках. Пахло травами.
Чай ледь не охолов. Я просив нас не турбувати, то ніхто й не наважився нагадати мені про напій. Я не часто чаюю в кабінеті. То ще львівська звичка. Тут до такого не привчені. Маковей відчинив шафку в кутку кімнати і витягнув звідти якийсь клунок. Поставив на стіл і розгорнув із повощеного паперу кілька невеличких пиріжків. У кімнаті запахло їжею, і від цього запаху в Ольги чомусь знову почала боліти голова. Пригощайтеся, жінка, в якої я квартирую, пече відмінно. Сьогодні з вяленими сливами. Скуштуйте.
Ольга залишалася стояти біля вікна. Вона почувалася невдовленою через те, що чоловік не сказав жодного слова про її рукопис. Звісно, він не встиг його прочитати, але ж міг хоч би словечком обмовитися. На душі неприємно зашкребло.
Знаєте, Олю, вам треба більше відпочивати.
Від цього «Олю» жінку пересмикнуло. Ніхто її так не називав тепер, а надто не очікувала такого від цього майже незнайомого чоловіка.
Маковей підійшов зовсім близько і поклав руку на її плече. Такий жест був дуже недоречний для людей, що майже не знають одне одного, і Ольга відверто розгубилася. Тепло долоні Осипа відчувалося навіть через цупку тканину сукні. Щось приємне і незвичне розлилось її тілом.
Те, що я про вас чув, дозволяє зробити висновок про вашу неабияку силу духу, але в першу чергу ви жінка. Хай навіть і дуже талановита. Ви маєте втомлений вигляд, і мені, як і будь-якому чоловікові, думається лише про те, як було б добре, коли б замість блідості на ваших щоках красувався здоровий румянець. Може, вам варто поїхати в село на якийсь час? Я за вас хвилююся.
В село? То ви з тих, хто б відправив жінку до корів, дітей і поля?
Ні в якому разі! Не хотів вас образити. Ви, звісно, гідні того, щоб бути на одному рівні з інтелігентними мужами сучасності. Але мені хочеться потурбуватися про вас, як про малу дитину. Самого дивують такі думки. Забудьте про них, благаю.
Ольга слухала його голос і майже фізично відчувала, як розсипається на піщинки. Ще вчора вона б плюнула чоловікові межи очі за натяк на її фізичну слабкість, але тут і зараз їй хотілось піддатися силі цього чоловіка, прийняти його турботу, бути просто жінкою, без регалій і заявок на популярність. Чомусь пригадалося нічне жахіття, яке в дитинстві снилося кілька разів поспіль. Начебто вона лежить на постелі, а до неї наближається вбивця і хоче її задушити. Ольга пробує поворухнутися чи закричати, але тіло не слухається, голос пропав. Її загибель неминуча. Зараз почувається, як у тому сні дивна слабкість забирає здатність пручатися.
Мені треба йти, почаюємо в інший день, різко повернулася до дверей жінка і, залишивши здивованого Маковея в кабінеті, вийшла геть. До цієї слабкості ще треба звикнути.
Мені треба йти, почаюємо в інший день, різко повернулася до дверей жінка і, залишивши здивованого Маковея в кабінеті, вийшла геть. До цієї слабкості ще треба звикнути.
На вулиці в Ольги запаморочилося в голові, до горла підступила нудота. Голова починала боліти дужче і дужче. Кожен крок відгукувався новою хвилею болю. Коли до її будинку на Рошівській залишалося кількасот метрів, стало зовсім зле. Довелося сісти просто на ґанок якоїсь старої хати і перечекати кілька хвилин. Аж коли повернулася додому, побачила натерті до крові черевиками ноги та відчула неприродну втому.
«Хіба може хтось із тутешніх стати мені кращою партією, ніж Осип, думалося перед сном. Він досконалий. Схоже, пройде трохи часу і я закохаюсь у цього чоловіка, як дурна сільська дівка. І нікуди від того не дітися».
Тієї ночі Ользі снилися гори. Ніби вона дереться на вершину, а та все віддаляється. Каміння зривається з-під ніг і з гуркотом летить униз. Ользі страшно. Вона тримається за невеличкий виступ скелі і шукає поглядом вершину.
* * *Осип дивився на двоє повних горнят із чаєм, що давно охолов. Дивна жінка ця Кобилянська. Він не такою її уявляв. Коли вперше трапив до рук її твір вчитувавсь у кожне слово, аж дух перехоплювало. Ніколи не думав, що жінка може так писати. Ні, він не з тих, хто вважає чоловіків розумнішими і вищими. Ні в якому разі. Але була в текстах Кобилянської якась невловима сила, якась чоловічість, рішучість, стійкість.
Ще коли тільки прийняв пропозицію переїхати до Чернівців, вирішив неодмінно її побачити, познайомитися. Нащо йому те було потрібно? Хотів би сказати самому собі, що тільки заради того, щоб краще пізнати її творчість, але ні. Було цікаво, звідки ж іде ця мужність і впевненість, якою світяться Ольжині тексти. Може, тому, що йому самому бракувало отих чоловічих рис. Мало не щодня картав себе за якусь надмірну мякість.
Надкусив уже трохи підвітрений пиріг зі сливами і запив холодним чаєм.
Згадалось, як щоранку в Яворові тато збирав його до школи. Хоч сам працював від світання, але коли Осип мав виходити з дому, майже завжди проводжав за ворота. Осипу те не подобалося, та й хлопці насміхались. Але терпів, не вмів батькові перечити. Намагався вийти з дому якнайраніше, щоб уникнути цих незвичайних проводів. Якось не заведено було в їхніх колах аж так опікувати дітей. Батьки мусили працювати, малі вчитися або допомагати по господарству. Але в його родині все було інакше.
Тато був кушніром і тяжко працював на землі. Він, Осип, теж любив землю і, може, з більшою охотою б порпався з насінням, ніж сидів у школі, але батько навіть думати про таке заборонив. І з раннього дитинства Осип поніс на плечах нелегкий вантаж став надією всієї родини на краще життя.
Однолітки його не любили. Може, якби тоді, в дитинстві, він прямо сказав татові, що не потребує науки чи оцих щоденних проводів то все було б інакше. Але хіба на таке наважишся?
Перші свої вірші він довго ховав від людей. За них навіть було соромно. Не тому, що погані, а тому що не знав, чи личить хлопцеві писати поезію. Вже у Львові, в гімназії, де його оточували такі ж, як він, спраглі до знань (а жага ця зявилася раптово і росла кожен день), зізнався сам собі, що буде літератором.
Перший надрукований вірш зі студентської газети став для батька знаком його дитина пішла вірним шляхом. Тато плакав і поклав ту газету до скрині, щоб далі по кілька разів на рік додавати до неї нові й нові публікації.
Родина їхня жила незаможно. Мама, розумна жінка, що вільно читала німецькою, не цуралася ніякої роботи по господарству. Поки росли молодші брати, тато мусив усе тягнути сам, а далі дочекався сякої-такої помочі.
Мама на свята пекла пухкі пироги з ягодами. Коли Осип уперше приїхав зі Львова на канікули додому, зачув запах тих пирогів іще з сусідньої вулиці. Їв і не міг наїстися. Мама стояла поруч і гладила по голові. Питала, як живеться у гімназії, чи ніхто не ображає. Як малу дитину питала. А тато не зводив очей, дивився, як на ікону. І стільки гордості було в тому погляді.
І в ту мить так огидно йому стало від своєї слабкості, аж стряс плечима. Жодного слова не сказав про те, скільки разів плакав від голоду на твердих гімназійних ліжках і згадував оці її пироги, як найбільше щастя. Не сказав, скільки разів хотів кинути все і пішки йти до Яворова, до мами з татом, сіяти зерно, вирощувати городину й їсти, їсти, їсти
До Львова після тих канікул повернувся іншим: мусив покладатися лише на себе. Передусім заходився шукати підробіток. Міщан, які хотіли своїм дітям кращої долі та прагнули дати їм освіту, на той час у Львові вистачало. Тому репетитором улаштувався легко. Щоправда, через вік і недосвідченість йому платили вкрай мало доводилося брати стільки занять, скільки міг витримати. І поміж тим знаходити час на власне навчання.