Молода графиня стрімко вийшла з будинку.
Вийшла назустріч своєму коханню.
Над маєтком графа Смотрицького «Пивогорське» криваво-червоним полумям горівся захід сонця й невидимим вкривалом опускався теплий літній вечір, котрий помякшував спеку цього наближеного до півдня краю. Владислава невільно замилувалася красою маєтку в заході сонця маєтку, котрому вона була тепер господинею, й зупинилася на ґанку, посміхнувшись.
Й саме в ту мить на дворище влетівся вершник на баскому коні.
Владислава поглянула вдивовано й затримала погляд свій на широкоплечій, могутній чоловічій постаті вершника того, що був одягнений у чорний оксамитовий сюртук. Чорний же капелюх приховував його волосся, а сонце, сідаючись, мов червоним золотом, вмивало його лице, й він стрімко наближався, й Владислава з тим наближенням його почала відчувати щось дивне незрозуміле хвилювання торкнулося серця від погляду на незнайомця, котрий зупинив коня свого баского зовсім поряд ґанку, й копита тварини ледь не торкнулися широкої спідниці її синьої сукні. В червонуватому світлі вечора побачила вона перед собою гарне чоловіче лице й погляд захоплений веселих синіх очей. Й щось здригнулося, завмерлося в серці її від того погляду, й вона навіть подих затамувала, вдивляючись пильно й пожадібно в лице незнайомця, котрий гарцював перед нею на коні своїм, і собі уважно вдивляючись у її молоде та свіже вродливе личко, котре чи від погляду того, чи від хвилювання незнаного геть зачервонілося, й відчула вона себе так, як ще ніколи в житті не відчувала Дивилася й не могла надивитися на лице чоловіка округле з правильними рисами, прямим носом і вустами гарного, чіткого малюнку, та найбільш приваблювали графиню очі незнайомця сині та глибокі, погляд котрих горівся та вигравав, мов те сонце. Й видавалося, що цілий світ, весь цей прийом на честь її власного весілля, усе це панське зібрання, геть не потрібне їй і таке ж гордовите, як і сестра її Мариля, все то мов зниклося кудись, зоставляючи лиш одного цього чоловіка, лиш погляд очей його синіх та пронизливих. Мов у сні примарливому, дивилася на те, як скидає він перед нею капелюха, й бачила, що волосся він має світле, майже золотаве, подібне до її власного, й це відкриття чомусь наповнило її відчуттям незнайомого щастя. Чомусь ця незначна з ним схожість наповнила радістю, витнула на вуста усміх, котрий зробив її ще більш чарівною, й вона бачила в очах його захоплення вродою її, чарівністю, й це пянило навіть сильніше від того вишуканого вина, котрого закуштувала вона на весіллі.
Незнайомець усміхнувся у відповідь.
Панночко моє шанування. Коли б відав я, що на цім весіллі будете присутні ви, я б не барився так у Полтаві, не одного коня б змінив, але примчав би ще вдень.
Владислава мило посміхнулася.
Ви не надто багато втратили зараз почнеться бал.
Синьоокий красень легко зіскочив з коня.
Бал то добре, але за умови, коли всі ваші танці, моя чарівна незнайомко, будуть належні мені.
Владислава радісно, сріблясто засміялася, з задоволенням, котре торкалося самого її серця, роздивляючись високу та мужню його постать, широку в плечах й вузьку в стегнах, і здригнулася, мов зненацька зі сну пробуджена, коли за спиною в неї, від вхідних дверей будинку, пролунався жіночий голос.
Альошо, любий мій, ти повернувся?
Сині очі полишили увагою Владиславу, полинули поглядом їй за спину, до тієї, котра озвалася мелодійним голосом, і Владислава відчула гостру й несподівану ненависть до тої незнайомки, котра кликала його любим своїм. Стрімко і роздратовано озирнулася й дещо розгублено закліпалася гарними блакитними очима, взрівши перед собою пані вже досить поважного віку, одягнену в розкішну шовкову сукню брунатного кольору, з медяно-золотавим волоссям, що було розділено на проділ й вкладено в мудру зачіску з двома товстими косами, й очі Вражали особливо очі.
Сині й гарні очі, подібні до очей незнайомця.
Мамо!
Пані велично зійшлася сходинками з ґанку, простягнула руки вперед, майже відразу потонувши в обіймах незнайомця, й Владислава від полегшення навіть задихала нерівно.
Ця пані є його матірю.
Матірю!
Пані тим часом обернулася до неї з усмішкою.
Бачу, Альошо, ти вже познайомився з графинею.
В синіх очах промайнулася розгубленість, і вони поглянулися на Владиславу так, що вона вперше за цей день пожалкувала об тім, що є тепер графинею Смотрицькою.
Пані тим часом обернулася до неї з усмішкою.
Бачу, Альошо, ти вже познайомився з графинею.
В синіх очах промайнулася розгубленість, і вони поглянулися на Владиславу так, що вона вперше за цей день пожалкувала об тім, що є тепер графинею Смотрицькою.
Пані засміялася.
Альошо, синку, в тебе такий здивований вигляд
Він кинув на матір короткий погляд.
Я я просто порахував, що переді мною панночка
Так, я ж відписувала тобі, що наречена Смотрицького дуже є юна, майже ще дитя Обійнявши сина, пані поглянула на Владиславу, що ніяк не могла пригадати ймення цієї жінки, котра породила такого дивного сина. Ростислав знайомив їх, але ж вона відверто пропускала повз вуха ймення присутніх на весіллі гостей, надто переповнена радістю від того, що нарешті виповнила свою мрію. Та й мети не мала тісно товаришуватися з тими панами та паніями гордовитими, але ця паня була геть іншою справою тепер Вибачте вже нас, ваша світлість, але мій син іноді буває справжнім диваком, та запевняю вас, що він не хотів образити, порахувавши вас за вільну панночку. Дозвольте мені вас познайомити Вона знову поглянула на сина. Альошо, мій любий, перед тобою пані Владислава Любомирівна, графиня Смотрицька, щаслива молода дружина нашого любого Ростислава Марковича Графине, а це мій син Олексій Павлович Забродін, що тільки повернувся з Полтави
Владислава посміхнулася й відчула, як усміх той задрижав непевно на її повновидих вустах, коли Забродін, випустивши з обіймів струнку постать матері, обернув до неї своє лице й зробив декілька кроків, аби взяти для поцілунку її тонку ручку.
Помітила, як затремтіли від його дотику пальці.
Сині очі поглянулися гостро, незрозуміло.
Графине
Висилувала з себе усмішку, котра в ту мить чомусь далася важко.
Пане Забродін
Дозвольте висловити свою думку Я вважаю, що Ростиславу Марковичу надзвичайно поталанило мати таку дружину, як ви
Голос графа за спиною Владислави пролунав так близько, й вона вся напружилася, коли руки чоловіка владно обійняли її за стан тонкий і притулили до теплого тіла.
Цілком з вами згоден, Олексію Павловичу.
Владислава помітила, який погляд Забродін кинув на ті руки, що обійняли її так владно, і ледь стрималася була, аби не відштовхнути мужа свого геть, а потім таки вивільнилася з його рук, зі сміхом кинулася до будинку, до бальної зали, почуваючись так уже дивно, як ще ніколи в житті. Й кожною клітиною своєю відчувала вона на собі погляд очей тих синіх і, навіть не озираючись, знала, що зайшов він до будинку слідкома за нею разом із Ростиславом та матірю своєю. Бажала зараз же, в ту ж саму мить пурхнути у його обійми й танцювати, танцювати лише з ним одним, кружлятися разом з ним до тих пір, поки втома не візьме вже над нею гору й не впадеться вона безсилою до рук його сильних до тих рук, в єдині котрі бажала тепер линути. А мала ж спершу танцювати з чоловіком, видавати щастя що від танку того, що від близькості його, та очі воровкувато нишпорили залою бальною, шукали високу та ставну постать пана Олексія Забродіна, шукали погляд тих незрівнянних синіх очей.
Він запросив її на третій танець.
Йшла з ним крізь натовп гостей, мов то крізь туман густий поранковий осінній геть нічого й нікого довкруж себе не вбачала, лишень його близькість володіла почуттями, й дотик його руки відчувала торканням наче самого вогню. А як танцювала вона з ним пташиною легко пурхала в танку, й тільки погляд синіх очей один й існував для неї в цілім світі, й, коли скінчився той танок й Забродін повертав її до Ростислава, вона раптом дотямила того, що він не промовив до неї жодного слова, й зупинилася посеред зали, геть не звернувши уваги на зацікавлені погляди присутніх.
Я образила вас чимось, пане Забродін?
Він повільно обернувся, слабко всміхнувся.
Ні, що ви!
Тоді чому чому ви так образливо мовчали?
В синіх очах промайнув дивний вираз.
Вибачте, але я не знаю, про що маю балакати із заміжніми графинями, промовив він досить напружено, й Владислава від подиву та образи навіть не знайшлася, що йому відказати, дозволила відвести себе до Ростислава, а потім безпомічно й дещо розгублено спостерігала за тим, як Забродін іде геть, більш навіть не поглянувши на неї. Й уся вона серцем та єством жіночим, так і рвонулася за ним, і певне, що таки подалася б слідкома, коли б рука Ростислава не тримала її руку. Він щось шепотів ніжно їй на маленьке рожеве вушко, але Владислава майже не чула слів чоловіка й напружено спостерігала за тим, як Забродін підійшов спочатку до матері, а за декілька хвилин уже запрошував на танець темноволосу панночку в сукні рожевого кольору. Й погляду не звела з них, поки танцювали вони, геть забувши про все про цю перемогу свою над бідністю та сестрою-графинею й про погрози того впитого Власовича