Геть непослушливі, замерзлі пальці сотворили хресне знамення.
Господи, спаси та сохрани!
Занімілі вуста шепотіли незвичні слова молитви, а босі, брудні ноги норовливо тупотілися на місці, робили то один непевний, куценький крок, потім інший Шарудіння долиналося тепер ближче, і геть перестрашеній Солосі вже видавалося, що з диких порічок попереду на неї хижо дивиться той, хто несе з собою смерть, вовк.
Але йшла вперед.
Зробила ще декілька кроків і побачила біля стежини, наче білілося щось при сріблястім світлі місяця на темному оксамиті землі
Чомусь спиною пройшовся мороз, умить заробилося муторно.
Солоха нерухомо застиглася, чутливо дослухаючись до того шарудіння клятого, й здригнулася, сіпнулася назад, коли з тих порічок зявився винуватець клятого та лячного такого в цю нічну годину шарудіння невеличка рудава лисиця, гострий писок котрої чутливо донюхувався до того, що білілося ото там у траві, попереду Солохи.
Відчувши, як відпускає страх, Солоха перевела подих.
А щоби ж тобі та короста писка вхопила! Щиро вилаявшись, вона нахилилася, навпомацки надибала край стежини каменюку, яку й пожбурила в бік лисиці Не влучила, звичайно ж, руда тявкнула наче перестрашено й в одну мить кинулася в ті порічки, з котрих і зявилася була.
Солоха шпурнула слідкома ще якусь гілляку.
Пішла геть, проклята.
Далі рухалася вже більш певно, бо слух обігрівало шарудіння лисиці в порічках, котра віддалялася геть. Тільки те біле, що все ще лежало на стежині воно непокоїло, викликало муторний страх, і Солоха знову зупинилася, дослухалася до тиші ліску, в котрому тепер лише далеким відлунням долиналося шарудіння втікаючої лисиці. Чула від пліткуватих сусідок, що новий гарнізон солдатів зупинився під Градизьком і то були такі вже вояки, що нехай Господь милує нас грішних. Грубі, постійно геть упиті, вони такий жах наводили на містечко, що із заходом сонця ніхто навіть вулицями не швендявся. Краї їхні з приходом тих солдатів заробилися геть уже небезпечними, а її оце нелегка понесла в таку годину позбуватися дитяти від москалівського ж солдата.
Та бодай би ти був вкис, клятий кацапе!
Плюнувши собі під ноги й призабувши якось страх свій, Солоха досить моторно рушила далі, та змогла зробити лише декілька куценьких кроків сріблясте й бездушливе світло місяця десь високо в небесах висвітлило те біле, що лежало попереду біля стежини, яка велася до села
Солоха відчула себе так, мов то хто вгатив її під дихало, й зупинилася так різко, що ледь не впалася й карі очі її перестрашено та зневірливо вдивлялися в
В тіло молодої темноволосої дівчини.
Одягнена лиш в одну білу сорочку, котра ото так і білілася відверто в темній гущавині трави, дівчина якось делікатно й мов несміливо примостилася на краю стежини, і темне волосся її, розплетене з кіс, чорними зміями було пущене на груди, на білу тканину сорочки, котра ще й маками червоними була вишита Дивуючись, чого б ото дівка поснула посеред нічного лісу, Солоха нахилилася, аби роздивитися нерозумну, гукнула голосно:
Гей, дівчино, підіймайся!
Руку простягнула, торкнувшись пальцями тих маків червоних, що пишно так розквітлися на сорочці білій дівчини, й здригнулася Солоха, відчувши вологу від тих маків, і, нахилившись ближче, взріла вона в місячнім світлі, що очі дівчини відкриті й дивляться вони невидючим, застиглим поглядом у темне небо, на котрому так ото світився місяць майже у повні. Й до свідомості Солохи почало доходити врешті, що є неживою та дівчина, котра лежить при дорозі й маки на сорочці її білій то й не маки зовсім то ж Солоха, закамянівши, якусь мить просто не дихала, а потім збагнула, що пальці її, котрими торкалася вона маків вони ж були вологими. Підняла повільно руку, поглянула на пальці свої, забарвлені в червоне, відчула запах крові, котрий чувся завжди, коли на дворищі свекра кололи свиню Ще з якусь мить Солоха Раденчиха стояла нерухомо, дотямлюючи побачене, а потім, мов прокинувшись від важкого сну та марення, закричала. Закричала голосно, муторно та пронизливо, й понеслася до села ліском темним, геть уже не звертаючи уваги на шурхіт нічного лісу. Й з криком тим вбіглася до села, схарапудивши собак по господах та не одну хату пробудивши від сну міцного та солодкого.
За годину мертву дівчину віднесли до села.
То була Харитина Довженківна єдина донька матері-удовиці, панської молочниці Горпини Довженчихи.
Жорстоко, по-звірячому зарізана юнка.
Перша жертва невідомого вбивці.
1.
Крики та плачі Уляни Ярина зачула, ще коли тільки підходила до воріт батьківського дворища. Жалібний зойк молодшої сестри гострими лезами, кинджалами впявся у свідомість, проникся до серця, спричиняючи біль, і вона кинула звязку дров, котрих назбирала в ліску біля Пивихи, не розгледівши й куди, та гайнула мерщій до хати, перечепившись та ледь не впавши, коли трапився під ноги песик А Уляна все плакалася, й голос гнівливий матері линув з хати, мов ті громи, що траплялися в негоду, примушуючи молоде, вродливе личко Ярини хмуритися від страху за сестру, та непокоєння все ж за неї
Велика хата родини Раденків стоялася на дворищі, всадженому похиленими, старкуватими вже вербами, котрі наче в обіймах ховали та пестили велику ту хату-мазанку під стріхою з очерету та з чорним уже димарем, а трішки вбік, за клунею та напіввсохлою яблунею, виднілася зовсім невелика та нова хата то батько відбудував для старшого брата Ярини Миколи з дружиною його Солохою. Хатина та була наче кістка поперек горла молодшого сина Раденка Василя, котрий мав уже четверо діток, а хати, окремої від батьківської, й не отримав. Але ж для того, аби відділити Миколу з Солохою, у Терентія Раденка була поважлива обставина невістка Солоха та господиня Раденкова, гнівлива, неспокійна та гомінка Маруся, геть не давали спокою родині, влаштовуючи сварки поміж собою чи не кожної Божої днини. А як сварилися вони затято Соромно й людям промовити. Й піря, й курява, та й глечики з рогачами хатою сновигали під час тих сварок, мов очманілі, й син Василя від тих сварок та сутичок зростався трішки заїкуватим. І зрештою терпець Терентію увірвався відбудував для старшого сина з невісткою бездітних, потім уже вдосита наслухавшись нарікань Василя, та на всі нарікання сина відповідаючи рівно та спокійно:
Не журися, синку, буде й тобі колись хатинка. Та тепер же маємо ми спокій а то багато чого вартує.
Та стосовно спокою Раденко вже злукавив, не інакше. Сам тихий, мирний норовом та навіть лагідний чоловік пятдесяти років, з дещо втомленим, обвітреним лицем, котре зорали надто ранні зморшки, мав він геть неспокійну дружину. Досить вродлива та темноока й румяна лицем Марія Климівна мала немирний норов, хоча чоловіка за молодих літ і кохала, й заради очей його гарних зелених від волі, подарованої батьком-козаком, відмовилася, добровільно пішла в кріпачки, повінчавшись із Раденком. За майже тридцять років подружнього життя обродилася діточками, котрих Господь їм поблагословив вісім душ, і якось розгубила велике кохання своє, й усе частіш хатою, котру Раденко збудував великою на щасливе, довге життя, луналися гнівливі зойки та крики господині. За що лишень не дорікали нещасному Терентію й за втрату волі, й за любов до нього, котра перетворила її вільну козачку на безталанну кріпачку, й дітей її заробила належними не волі, а графу Смотрицькому, котрий є владним над життям їхнім та смертю. Терентій, сильно кохаючи Марусю свою, усе більш відмовчувався в той час, коли траплялися в дружини напади гніву та невдовольства, й при хаті завжди панувалася відносна злагода.
Й продовжувалося то до того часу, поки не зявилася при господі Раденків жвава, моторна й гостра на язика Солоха Микола одружився рано, коли ледь минулося йому вісімнадцять літ, і привів до батьківської хати дуже вродливу дівку з сусіднього села, про матір котрої базікали, що надто вже ласою була вона до чоловічого товариства й дітей мужу геть усіх байстрят надбала. Й сама Солоха була дівкою що вродою вдалою в матір непутящу, а що до любощів ласою. Маруся Раденчиха як провідалася про те, так і зненавиділа невістку майбутню, й Миколу відмовляла слізно від шлюбу того, та син її улюблений старший таки затявся надто вже кріпко вчепила його краса темноокої спокусливої дівки. Удовольнився лише після того, як переконався, що дівкою чесною взяв Солоху, та мати його ніяк не заспокоювалася.
Гризлися вони з Солохою від першого дня по весіллю, й чого лишень не вироблювали ті баби оглашенні й за чуби водилися, глечиками жбурлялися, а то й рогачами товклися. А після того, як Микола з Солохою відселилися, в хаті хоча й заробилося тихіше, та не набагацько ж Маруся вже геть зіпсувалася характером, усе тепер гримала на молодшу невістку, котру привів до хати Василь. А Василина та Гарбузенківна, напівсирота з їхнього ж села, котра ще від народження втратила матір і зазнавала все життя своє кривди від недоброзичливої мачухи, вона була геть відмінною від гонорової та язикатої Солохи. Й коли нагримаєш на неї, то вона тобі в коси під очіпком вчіплятися не стане, й за рогача не вхопиться, й глечиком не пожбуриться. Ні, звична до образ мачухи напівсирота тільки здригнеться, пополотніє личком миловидним своїм й оченята опустить блакитні, змовчить і вся застигнеться. А Марусі й нецікаво зробилося гризтися з молодшою невісткою, але гримати все одно гримала, гризла бідолашну, допоки Василь не втручався та не захищав дружину від неспокійного язика матері.