Останнім же часом потерпалася від матері Уляна.
Серед вісьмох дітей Раденків малося в родині лише три доньки старша й народжена після Василя Ярина, четверта Уляна й найменша дитина в родині трирічна Марійка. Марійка ще геть дитям була, а ось старші сестри відрізнялися, мов і нерідні. Ярина вродилася характером більш у матір, ніколи, від колиски самої, не скорялася повно перед нею, а ось зовні більш вдалася в батька з великими зеленими очима та темним волоссям, заплетеним у дві товсті косиці. Уляна ж схожою була більш на матір, тільки норову геть не материнського. Тиха, лагідна та несмілива, вона була дуже привязаною до старшої сестри, й Ярині першій, в кінці зими, коли прибігла додому від хрещеної, зізналась у тім, що неподалік хати зустріла гарного солдата.
Марусі в хаті не було пішла до сусідки, бабуся дрімала, а Ярина поралася біля печі, лаштуючи обід, коли з вулиці, румяна личком з морозу, до хати впурхнула Уляна, та така вона видавалася збуджена і незвична, неуважна й замислена, що й дверей у сіни не причинила, щедро напускаючи холоду до світлиці, й тільки слабко, дивно якось посміхнулася, коли Ярина зауважила їй на те, підійшла повільно до печі, подивилася з хвилину, як Ярина кришила цибулю на засмажку, а тоді промовила й боязко, й збуджено одночасно:
Ой сестричко, я такого красеня щойно зустріла.
Ярина дещо спохмурніла.
Якого ще красеня
Уляна помовчала, а тоді швидко заговорила:
Солдата чи гусара, не знаю, як уже вони там звуться. Та не те головне Головне інше Чи ж повіриш ти мені, сестричко йду я собі вулицею від хрещеної, а воно так слизько, й біля дворища діда Коваля так раптом послизнулася, що й заверещала від страху, й гадала вже, що геть упадуся коли ж підхопили мене руки сильні й говір москалівський пролунався над вухом самісіньким:
Астарожно, красавіца!
Я так і здригнулася, мало що втямивши собі з того, бо дуже збентежив мене дотик той недозволенний чоловічий обернулася швидко, а слова так і застиглися в мені непромовленими бо прямо перед собою зустріла я погляд очей, що кольором своїм були наче те небо яснеє та чистеє, й дивилися вони на мене й весело, й пильно, й якось уже так Чи ж повіриш, сестро, що я в очі ті тільки поглянула, так наче й перевернувся для мене весь світ, зробилося і хороше, і незнайомо, що жарами лице обпекло. Поглянула потім а на нім же хворма москалівська та солдатська
Ярина швидко перехрестилася.
Улянко, сестро, бережи тебе Господь від тих москалівських солдатів!
Ясне, омріяне личко Уляни дещо спохмурнілося.
Так, начулися ми про покриток, але ж цей пан Солодов, як він себе назвав, видався мені за досить щиру людину
Ярина важко зітхнула.
Всі вони спочатку видаються надзвичайно щирими, а потім кидають дівчат наших, зоставляють їх покритками
Уляна перемінилася лицем.
Я певна, що пан Солодов не такий.
Як уже не вмовляла Ярина сестру, та ніщо не допомогло й Уляна таки кинулася в палке вогнище свого першого кохання з усією бурхливістю молодих літ, і ніякі умовляння сестри не могли вже подіятися на дівчину, та ще той москаль Солодов виявився на продиво наполегливим з настанням тепла та весни почав вештатися до села з Градизька чи ж не кожної Божої днини, визирав Уляну в ліску за селом, й вона летілася до нього, забувши геть про все на світі, й навіть на лайку матері вже геть уваги не звертала. Й коли селом заворушилися плітки об тім, що молодша Раденківна впалася в любощі з москалем, і мати почала не тільки лаяти, а вже й бити, й тоді Уляна не поступилася, не відмовилася від почуття свого, виявивши схожості з матірю набагато більше, ніж гадалося, й завжди така тиха, сумирна та покірлива, вона з несподіваною впертістю та твердістю відстоювала свої стосунки з москалем Солодовим і на отруйні слова матері об тім, що полишиться врешті покриткою, відповідалася впевнено та навіть ще якось погордливо:
А не дочекаєтеся, мамо Альоша забере мене до Москви, де в нього мається квартира з гарними меблями і я панею справжньою буду великим містом гулятися, а не буду вам більш наймичкою.
Раденчиха плювалася собі під ноги.
Тьху, теж паня мені вишукалася Та покине тебе твій Альоша, ось побачиш, що покине, а я ж байстряти твого не візьму. Й коли забрюхатієш, то краще одразу ж простуй за Пивиху до Дніпра, а з пузом додому не повертайся.
А не дочекаєтеся, мамо Альоша забере мене до Москви, де в нього мається квартира з гарними меблями і я панею справжньою буду великим містом гулятися, а не буду вам більш наймичкою.
Раденчиха плювалася собі під ноги.
Тьху, теж паня мені вишукалася Та покине тебе твій Альоша, ось побачиш, що покине, а я ж байстряти твого не візьму. Й коли забрюхатієш, то краще одразу ж простуй за Пивиху до Дніпра, а з пузом додому не повертайся.
Уляна пополотніла.
Мамо
Маруся тільки відштовхнула від себе тоді доньку й пішла геть на жаль, Раденчиха ласкавою та ніжною для дітей своїх не була, в житті ніколи не приголубила нікого з тих вісьмох, котрими так щедро поблагословив її Господь, і навіть у той час, коли вигодовувала молоком своїм, і тоді не бавила пестощами.
Й усе трапилося так, як і проказала Раденчиха.
Солодов літом пішов із Градизька пішов він також і з життя Уляни, наостанок проказавши, що не кохає більш дівчини. А вона й не повірилася йому, чомусь не повірилася й хоч як не страждала, а все запевняла Ярину, що неправду ж Альоша сказав і повернеться він ще неодмінно. А Ярина слухалася й тільки зітхала. Потім почала Уляна непритомніти час від часу, зранку нудилася, й темні очі Марусі загорілися недобрим вогнищем.
Таки забрюхатіла
Уляна пополотніла, вхопилася за свій ще плаский живіт.
Мамо
Раденчиха продовжувала пропікати доньку тим недобрим поглядом.
Я вже казала, що не візьму до хати твого байстряти.
Темні очі Уляни наповнилися слізьми.
Мамо
Мовчи, покритко клята! Й де ж ти вродилася на мою голівоньку такою оце повією То Солоха може з солдатами вештатися, та з неї ж і дива немає, у такої матері, як та Тараниха, чи могло вродитися щось інше Та й Солоха хитра лисиця своїх походеньок на людські очі не виставляє, а ти
Уляна тихо заплакала.
Мамо, Альоша повернеться, й ми підемо від вас, повінчаємося, й дитя народиться в законнім шлюбі
Раденчиха нахмурилася.
Та чи збожеволіла ти чи що?
А Уляна, мов і не чувши слів матері, усе свого править про повернення Альоші, викликаючи у Ярини все більше страху того, що коли б сестра й справді була не пошкодилася розумом. А мати лютує й усе труїть Уляну, аби йшла до Стежихи, поки ще не вийшов час, й позбулася сорому, поки ще не пізно. Та Уляна з непритаманною їй упертістю затялася й дитя від коханого москаля свого зібралася полишити будь-що, й ніякі крики та погрози матері на неї не діяли, й хата їхня знову аж гуділася, мов той стривожений вулик від крику та лементу господині.
Й ось зараз нова сварка, тільки серце Ярини цього разу зачуло щось недобре.
Вбігла в хату й застиглася вражено на порозі світлиці мати, наче геть збожеволіла, тицяла рогачем Уляну, котра лежала на долівці біля печі й плакалася, затуляючи своє ще пласке черево руками від материнської руки з важким рогачем, що коршуном тицявся в її тільце
Брешеш, вража дочко, я все одно позбавлюся твого байстрюка!
Мамо
Рука з рогачем знову піднялася, аби вдарити худеньке, беззахисне дівоче тіло, що зіщулилося на соломі долівки, й Ярина у ту ж саму мить кинулася стрімко до геть оскаженілої матері.
Мамо!
Раденчиха кинула на старшу доньку злий погляд.
Не втручайся, Ярино.
Та чи ж вам розум геть відібрало! вигукнула Ярина й схопилася за того рогача, та куди там досить огрядна Раденчиха легко відштовхнула більш тендітну доньку, й наступної миті плече Ярини впік ярий біль мати, геть не жалкуючи, вперіщила її рогачем так сильно, що дівчина застогнала від болю.
А не смій матері на заваді поставатися, просичала Раденчиха й знову налетіла на меншу доньку, мов хто її зурочив чи поглянув оком недобрим.
Але Ярина знову кинулася до матері.
Мамо, досить уже вам!
І знову її вперіщили по руці тим рогачем клятим.
Геть!
Невідомо, чого б ще вчинила та оскаженіла Раденчиха, коли б до хати не увійшов Василь та не вихопив у матері рогача триклятого. Ярина відразу ж кинулася до Уляни, котра тільки слабко стогнала, завмерши на долівці й обхопивши себе худими руками, що дрібно-дрібно й якось жалібно дрижали Схлипнувши, мов те дитя мале, Уляна притулилася до Ярини й завмерла так, тихенько постогнуючи від болю, й бліді, закусані до крові вуста шепотілися ледь чутно:
Дитя, Яринко Я не хочу втрачати дитя Альоші, Яринко