Сам Ростислав Маркович був досить привабливим чоловіком, сорока років, високий на зріст, мав вузьке, довгасте лице, не полишене певної вроди, з дещо різкими рисами та поглядом пронизливим темно-карих, майже чорних і гарних очей. До каштанового кольору його волосся дещо зарано додалося сріблястого павутиння сивини, але сивина та й пасувала графу, додаючи йому таки чарівливості. Хоча представниці жіноцтва й без тої сивини знаходили Смотрицького надзвичайно привабливим одинак у свої сорок років, граф та господар трьох маєтків, що мав у власності декілька тисяч душ кріпацького люду. Було від чого затріпотітися жіночому серцю й навіть удовиць, а не лиш юних панянок граф мав вік, котрий дозволяв йому брати за дружину як діву, так і овдовілу, але ще досить-таки принадну молодицю.
Але вже впродовж декількох років він уперто уникав жіноцтва.
Різного балакали про те небажання графа одружуватися, та мало хто памятав, що він ще в досить молодих літах утратив наречену, котру кохав безмежно й палко. Княжну Софію Микитівну Назарову йому висватали родичі з Москви. Й у першу зустріч молодий спадкоємець графа Марка Платоновича закохався в сірооку красуню з такою силою, що вже на другий день зявився освідчуватися й просити ручки чарівної княжни у її батечка. Після Другої Пречистої їх заручили, а весілля мали вже справляти навесні, після Великодня. Ростислава в той час було просто неможливо заманити назад до маєтку під Пивихою, з Москви й не виїздив, жив у тітки й з самого ранку все линув до княжого палацу, аби бачитися з незрівнянною Сонечкою. Кохав сильно так, що й надихатися нею не міг, і тим жахливішим видається випадок, що обірвав молоде життя так гаряче коханої княжни.
Софія загинула від руки самого Ростислава.
Жахлива й геть безглузда смерть.
На Покрову святкували іменини княгині Назарової. Матінка Софії Варвара Семенівна лицем ще надзвичайно молода красуня, вроду котрої повною мірою вспадкувала й донька, святкувала сорок років свого життя. Гуляння ті були надзвичайно гучними та пишними й розтягнулися не на один день, а на третій день влаштували лови на звіра. Ростислав у той час був особливо щасливий напередодні Соня після танцю з ним, коли відійшли вони перепочинути до вікна, червоніючи й ніяковіючи торкнулася рукава його святкового фрака дещо непевною ручкою, затягнутою в тісну білу рукавичку.
Ростиславе Марковичу
Смотрицький обернув до неї погляд сяючих темних очей був чудовий вечір досить теплого та сонячного жовтня, й Варвара Семенівна давала вже другий бал на честь своїх іменин, на котрому були присутні й батьки Ростислава.
Так, моє щастя.
Княжна дещо ніяково посміхнулася.
Весь цей час я стільки разів чула від вас зізнання в коханні, в почутті вашім, а сама ж мовчала. Не подумайте, що я вчиняла так від відсутності в мене почуття взаємного. Просто просто мені якось ніяково казати про це зрозумійте мене
Ростислав схилив голову, поцілував тонкі пальчики, що задрижали ледь помітно, тільки торкнувся він їх рукою.
Я розумію.
Дякую.
Люба моя
Але я хочу, аби ви таки знали Я люблю вас, Ростиславе.
Смотрицький відчув себе так, мов то був до раю потрапив.
Щастя моє, серце моє Кохана
Й вони танцювали знову, й Ростислав відчував себе щасливим настільки, що просто боявся не витримати того.
А потім ті кляті лови.
Геть спянілий від щастя, він полював разом із князем Назаровим і гоновив дикого кабана В гущавині лісу, загнавши звіра, вони з князем відволіклися, заточили розмову, зі сміхом пожалкувавши об тім, що звір таки драменув з лабетів смерті Аж раптом кущі попереду заворушилися, й князь закричав не своїм голосом:
Стріляй, синку, стріляй у нього!
Й Ростислав вистрелив і не один раз.
І роками потім бажав, аби всохлася була йому та рука, що стріляла.
За кущами почувся тонкий зойк, а потім стогін і перестрашені мисливці кинулися туди
Крик Ростислава жахливою луною полинув лісом.
Закотивши очі й болісно застогнавши, встрелена ним Соня впалася з коня в його вбивчі руки, й кров з рани її торкнулася рук Ростислава, пропікаючи, наче вогнем. Він упався разом із нею на землю, обережно притуливши до себе струнке ніжне тіло, котре ще вчора так легко кружлялося з ним у танку. Сльози його, збігаючись лицем, крапали на бліде личко коханої, й волання страшне тнулося з грудей його, але він таки стримував себе. Й Соня мов благословенням останнім та прокляттям усього його подальшого життя раптом відкрила оченята свої вгасаючі, поглянула ніжно й сумно, прошепотіла:
Люблю люблю вас
І змовкла. Навіки вже змовкла.
І Ростислав заволав-таки страшно завив диким звіром на весь ліс, перестрашивши не одну душу живу, й кричав, допоки не відтягнули його від нерухомого тіла Соні.
Життя молодого Смотрицького з того дня перетворилося на пекло.
Мов у тім тумані перебуваючи, поховав він Соню й навіть не здригнувся, коли геть убита горем княгиня Назарова, напівбожевільна від утрати доньки, зі страшними очима, прокляла його за смерть єдиної дитини.
Поглянув так, що навіть і княгиня здригнулася, й промовив з гіркотою, котра так жорстоко краяла його серце:
Візьміть ножа та вбийте мене вже, мамо.
Княгиня змішалася:
Я я
Заплакала гірко й притулила до себе мов і неживого Ростислава. А він же після похорону того не раз намагався вкоротити собі життя, та мати таки пильно стерегла його. Потім же взагалі зачинили його в одному з монастирів Києва.
За рік з лишком він повернувся додому.
Святі чернечі молитви та материнські сльози відтрутили Ростислава від того богопротивного намірення вкоротити собі віку, та до звичного життя він уже не повернувся. Зачинився в маєтку й слухати не бажав об тім, щоб повязати себе шлюбом, і як уже не вмовляла його мати, а він від свого не відступився.
Поглянув на неї твердо й уперто.
Я, мамо, ніколи не одружуся.
Надія Іванівна було заплакала.
Синку, наш рід має продовжуватися
Ростислав хитнув головою на молодшу сестру:
Анастасія його продовжить.
Все більше тої розмови ні граф, ні графиня не торкалися.
Подальші майже двадцять років життя для молодого спадкоємця графа Марка Смотрицького проминулися, наче один безрадісний день. Він проживав кожну днину, яка була геть схожою на попередню, зовсім не радіючи тому життю своєму. Поховав матір, котра була так побивалася за ним, потім батька, котрий ще пожив після дружини. Анастасія, що мала стати спадкоємицею всього статку Смотрицьких, два роки тому побралася з геть непідходящою людиною була б живою графиня, то ніколи б не допустила того шлюбу, та Надія Іванівна померла, а Марк Платонович, хворіючи, мало вже чим переймався. Скинув усі справи на Ростислава, котрому геть байдуже було й до життя, й до майбутнього їхнього роду. Й коли Анастасія, вся така сяюча, сповістила брата, що познайомилася у приятельки в Кременчуці з надзвичайно цікавим паничем, то він спитався лише:
Кохаєш його?
Анастасія схвильовано зітхнула:
Кохаю.
Тоді я не стануся на заваді твого щастя.
Ростику, любий, дякую!
Треба сказати, що панночка Анастасія Марківна Смотрицька мала вже тридцять два роки віку та славу посеред сусідів панського товариства не іншу, як старої діви. Зовнішність та панночка вспадкувала зовсім не страшну, хоча й особливою вродою не вирізнялася. Так миловидне, викохане й випещене створіння, котре з дівоцтва мріяло об великім коханні, та кохання те вперто оминало її балуване серденько. Мріяла до вінця постатися з тим, кого полюбить так, щоб аж серце завмиралося в грудях від одного лиш погляду на того, кого назве мужем своїм. Та на жаль Навіть у столиці на балах, де мов риби у воді водилося вельможних паничів, не могла відшукати вона того, хто б схвилював її та заволодів її серцем. А роки ж миналися, то так і дісталася слави старої діви, та надто вже з того не переймалася, покинула якось надії дочекатися жаданого кохання й тихо жила поряд батька та брата, час від часу наїздила до Кременчука, де мала багато приятельок. Але майже весь час просиджувала в маєтку, ледь не помирала від нудьги й гоновила її тим, що приохотилася до смаколиків, гладшаючи від ліні та чомусь звертаючи все більше уваги на молодих кріпаків та стайничих.
Потім узагалі втнула повне дивацтво.
Покохала одруженого стайничого Миколу Раденка.
Що було найшлося на неї, Анастасія Марківна й сама того не розуміла, а тільки ж як поглянула якось, прогулюючись, у зелені очі кріпака, так наче й розум утратила. Наказала йому закладати бричку відкриту, а сама стояла поряд і спостерігала, як запрягає Микола коляску, й дивувалася з того, як вона раніше не помічала краси його, як не бачила в нім мужчину настільки ясно й як побачила оце раптом, мов прозрівши. Невідомо вже було, що ж то за запаморочення найшлося на панну Смотрицьку, тільки через зелені очі Миколи вона й геть розуму полишилася. Почала виїздити на прогулянки чи не кожної днини й усе наказувала, аби возив її один лиш Микола. Спочатку змовчувала, не наважувалася з ним заговорити, гадала чомусь, що Микола першим почне заводити розмови, але ж ні, він переважно відмовчувався, згорбившись на своїм місці візниці, й видавався Анастасії таким уже образливо байдужим до неї, що вона почала злувати на нього за ту байдужість його. Й те злування, як не дивно, додало їй таки сміливості, й вона кинула якось у ту згорблену спину: