Дитя, Яринко Я не хочу втрачати дитя Альоші, Яринко
Важко, як невимовно важко заробилося жити в хаті Раденків після того побиття. Раденчиха чи не кожного дня починала лементувати й за рогача була б залюбки вхопилася знову, та остерігалася чоловіка, котрий чи не вперше за весь час їхнього подружнього життя погрожувався побити дружину, коли не облишить та труїти доньку.
А загалом життя котилося собі неквапливо. Ходили на панщину, поралися біля худобини та на городі, прокидалися вдосвіта й покладалися спати тоді, вже як геть затемніє за вікном. Микола, щоправда, турбувався за дружину після того випадку, як втрапила Солоха на зарізану невідомо й ким Харитину Довженківну, так наче й розумом вона була пошкодилася, й Микола як не намагався, так і не зміг добути від дружини оповідки об тім, що загубила вона в ліску, якого дідька вешталася поночі до Пивихи. Тільки почне він ото розпитувати в неї, так і заходиться Солоха стогнати, хапатися за голову й розхитуватися з боку в бік, щось лопотіти про маки, котрі розквітлися на білій сорочці, а вона ж торкнулася їх та вмочила пальці в кров.
Микола не втримувався, плював собі під ноги.
Тьху, здурілася баба!
А Солоха лиш оком на нього косувалася й знову лопотіла все про оті маки червоні. Селом же почали ширятися птахами полохливими чутки про вбивцю невідомого, що вишукався біля Пивихи. Багато хто погрішував саме на солдатів ото як новий гарнізон зупинився під Градизьком, так і зарізав хтось нещасну Харитину.
За три ж дні знову залуналися селом крики несамовиті.
Ярина саме на панщину ранком з Уляною збиралася, й хоча Уляна виглядала слабкою та блідою, а все ж мала йти, бо вже Морозенко, панський наглядач, носився селом, мов та сила нечиста на коні своїм, зганяючи всіх. Жінки та дівчата мовчки виходили з дворів чоловіки вже були в полі. Й ось у ту хвилину в ранковому прохолодному тумані залунали раптом несамовиті крики, котрі перекричали й роздратовані вигуки завжди злуватого Морозенка. Ярина здригнулася й завмерла біля воріт, зачувши крик той їй згадалася ніч та, коли пробудила всю хату Солоха. Крізь сон міцний у свідомість натомленої Ярини увірвалися крики ті, що луналися все ближче й ближче, допоки не залунали геть поряд, і Ярина знехотя виринула зі сну, розплющила очі й з лежанки, котру поділювала разом із Уляною, побачила, як батько засвічує каганця й мати, щось сердито бурмочучи собі під носа, з неприбраним темним волоссям вовком позиркує на Солоху, котра внеслася до хати, геть не вгаваючи, з лицем, білішим від святкової сорочки її, та страшними темними очима, котрі були вирячені так, що Ярина відразу ж подумала про те, чи не збожеволіла було невістка.
Батько вхопив Солоху за плечі, легенько зворушив.
Солохо, голубонько що таке?..
Солоха захлинулася власним криком, тицьнула в бік дверей.
Там там
Раденко погладив її.
Що ж там, моя дитино?
Дівчина лежить і маки на сорочці То я гадала, що маки, а руки в кров вмочила. Ось Якось жалібно схлипнувши, Солоха простягнула вперед руки свої повновиді, й Ярина при світлі каганця досить непевнім побачила, що пальці Солохи й справді були вмоченими в щось червоне, схоже на кров.
Батько нахмурився.
Дитинко
Вона там лежить, на стежині в ліску якось безбарвно промовила Солоха й, обхопивши себе руками, почала розгойдуватися з боку в бік.
Так віднайшли Харитину Довженківну.
Й зараз хтось кричав так само, як кричала ото вночі Солоха.
Морозенко, зупинивши коня свого неподалік від Раденків, нахмурився й підозріло зіщулився, дивлячись у напрямку тому, звідки долинався крик, і видавалося, що село ціле завмерлося, дослухаючись до крику того, й тільки собаки наполохано брехалися по дворищах
Голосила стара Мотря Титариха.
Неслася, мов та дівка молодая, з боку ліска й голосила, наче божевільна.
Морозенко вилаявся й знехотя спішився.
Якого дідька волаєш, дурна бабо?
Його могутні та сильні руки, не призвичаєні геть до роботи й такі, що нічого важкішого від нагая зроду не тримали, вони в одну мить ухопили Титариху, й баба так і захлинулася криком власним, змовкла так різко й залупала водянистими сірими очима, перестрашено вирячившись на Морозенка.
Так там же там пробурмотіла Титариха, розмахуючи руками й вказуючи на лісок зовсім уже так, як то робила Солоха.
Морозенко поморщився.
Так там же там пробурмотіла Титариха, розмахуючи руками й вказуючи на лісок зовсім уже так, як то робила Солоха.
Морозенко поморщився.
Й що там?
Дівчина.
Яка ще в дідька дівчина?
Титариха гикнула, залупала, а потім знову заголосила:
Так мертва ж Ой лишенько ж, ой горе ж гірке та полином напоєне Наталка ж Кудрівна, ясне сонечко Лежить, пане мій, у ліску так, наче подрімати приляглася, чисто що той янгол. А я ж кізочку йшла припнути й як погляну, що вона ото спить, так і пішла до неї пробудити дитя нерозумне А ближче підійшла мамо й память ваша свята! Вбита дівка, чисто вбита, як і Довженківна-небіжчиця, й сорочка вся в крові Ой лишенько, ой людоньки горе, горе селу нашому, прокляття страшне!
Вихопившись із рук враженого Морозенка, Титариха понеслася далі вулицею, вигукуючи несамовито:
Людоньки, прокляття на наше село!
Морозенко нахмурився й мовчки стояв деякий час біля коня свого, незрозумілим поглядом вдивляючись у лісок, берези та ясені котрого було видко від дворища Раденків. Ярина теж не рухалася з місця, надто вражена словами Титарихи.
Господи, помилуй. Що ж воно таке діється в селі?
Вилаявшись, Морозенко промовив невдоволено:
Друга смерть за три дні Й перед самим весіллям нашого пана.
Ярина швидко поглянула в той бік, де за селом, посеред гарного парку, височівся панський будинок. Так, зовсім уже скоро пан їхній граф Ростислав Смотрицький мав одружитися.
Одружитися з полькою за походженням.
Ярина, така ж допитлива й вцікавлена, як й інші дівчата на селі, разом з подругами декілька днів тому ходила до парку панського, аби ж, заховавшись посеред дерев, піддивитися на панну ту, наречену пана свого, котра всього лиш за декілька днів мала заробитися його дружиною, а відтак і панею для них. Фрося Стороженківна, старша сестра котрої була дворовою дівкою, упевнено промовлялася, що панна та поляцька полюбляє виходити прогулятися під вечір до озерця, котрим плавалися повагом такі любі графу білі лебеді. Й не помилилася Фрося. Панна таки зявилася біля озерця, та й не одна, а в супроводженні високого священника, котрий був католицького віросповідання, й Фрося казала, що кличеться він панотцем Якобом і є особистим духовником панни. А разом з ним до маєтку графа Смотрицького прибулося ще декілька мовчазних ченців у довгих чорних зодяганнях з каптурами, підперезані простими мотузками. Усе та ж надто обізнана Фрося з важливим лицем переповідала, що панна є надто побожлива, тільки що віри ляхівської.
А ще паня їхня майбутня надзвичайно вродливою була.
Ярина якесь дивне й незрозуміле для себе передчуття мала в ту мить, як на стежині, що велася до озерця того з великими білими птахами, зринула струнка постать полячки, одягнена в сукню шовкову й багату блакитного кольору. Панна була хоча й стрункою, але досить-таки високою зростом, а що гарною дуже то вже безперечно. Навіть з відстані Ярина могла роздивитися вродливе округле лице та ще волосся, що золотаво сяялося на сонці, й чарівність пані майбутньої своєї. Ось тільки ж, слухаючи, як поряд захоплено зітхають дівчата, сама Ярина не могла зрозуміти того, чому вигляд панни цієї викликав у неї не захоплення, а радше страх. Неясні передчуття закопошилися побіля серця, вартувало було тільки взріти те волосся золотаве та личко вродливе щось замелькотілося у свідомості, й не відразу дотямила вона, що панна-полячка свариться зі священником своїм, щось голосно промовляючи незнайомою мовою й розмахуючи тонкими білими ручками, уквітчаними перстенями.
Зрештою щось роздратовано просичавши, майбутня паня Смотрицька пішла геть від озерця, й той католик її полишився стояти один, схиливши голову до води й заховавшись тим від допитливих дівочих оченят.
Галя Галушківна пирхнула в руку.
Ну й паня буде в нас гоноровита!
Ярина промовчала. Передчуття недоброго, що повіялося від полячки-красуні, усе ще продовжувало непокоїти її серце.
Передчувала вона, що закуштує лиха від графині.
* * *Граф Ростислав Смотрицький одружувався.
У маєток графа, що знаходився неподалік містечка Градизьк, під горою Пивихою, поряд згорілого монастиря, ще за два дні до вінчання почали прибувати поважні гості панського походження, й зазвичай досить тихий, мов поринутий до сну, будинок наповнювався голосами, вигуками та сміхом, оживаючи разом із господарем.