Хтось нашепотів йому про спадок панни, про брата, котрий не хотів одружуватися, повідав про знатне походження спадкоємиці, котра була донькою заможного графа, а не котрогось там купця, й Власович, увімкнувши всю свою чарівність, настільки зчарував Анастасію, що вона відразу ж закохалася. Хоча, можливо, це й було те саме кохання, котрого вона чекала всі ці роки, бо ж чи перший Власович зчаровував спадкоємицю Смотрицьких та ніяк ні, бо й до нього траплялося красенів, котрі ласими були до чужих статків. І як вони були не намагалися зчарувати панночку Анастасію, та полишали її прикро байдужою.
А у Власовича вона закохалася відразу ж і назавжди.
Й за декілька місяців заробилася щасливою панею Власович.
За наполяганням Анастасії оселилося подружжя молоде у маєтку Смотрицьких будинок графа був розкішним, і до стін його панночка звиклася від самого свого народження й дуже любила. Власович не мав нічого проти великий палац Смотрицьких, побудований з білого мармуру, йому сподобався з першого ж погляду, до того ж гріла сокровенна думка про те, що одного дня він сам заробиться господарем цього розкішного дива.
А потім Ростислав утнув геть неможливу річ
Привіз зі Львова наречену-польку.
Власовича ледь був серцевий напад не прихопив, коли завжди похмурий, наче й не живець, брат дружини повернувся з тої подорожі триклятої. Й спершу ледь не за незнайомця порахував графа, коли увійшов той до будинку. Мало впізнаваний, зі щасливим сяючим лицем, тримав він під ручку справжню красуню з золотавим волоссям і на здивований погляд сестри посміхнувся так незвично для себе й гордовито промовив:
Настасю, Олексію Познайомтеся з моєю нареченою панночкою Владиславою Любомирівною Пашинською
Блакитні очі нареченої графа досить байдужливо поглянули на Анастасію, а потім зупинилися на лиці Олексія Власовича, і він побачив у них суміш перемоги та насмішки й відчув дивне до майбутньої графині Смотрицької щось між суто чоловічим захопленням її безперечною красою та ненависть до неї як до крадійки його майбутнього великого графського спадку.
А панна Пашинська, мов була зрозуміла ті його думки, посміхнулася.
Прибула вона до маєтку Смотрицьких «Пивогорського» не сама. З нею разом приїхала тітка, котра виховала її після ранньої смерті батьків, також кузен з кузиною та ще зграя католицьких ченців на чолі з панотцем Якобом високим та ставним чоловіком середнього віку, котрого всі надзвичайно поважали. Темна сутана з каптуром приховувала темноволосу його голову, але суворе, з пронизливим поглядом темних очей лице того ченця Власовичу не сподобалося відразу ж. Та вся родина панни Пашинської, включно з Ростиславом Смотрицьким, ледь не благоговіла перед величним тим і похмурим отцем Якобом.
Стара Климиха, що поралася на кухні, тільки взріла була тих ченців католицьких, так і пророкувала зловісно:
Все, тепер будуть нас обертати у віру ляхівську.
Хтось цикнув на неї невдоволено:
Не каркали б ви, бабо, та не будили лиха, поки воно тихе.
Климиха позиркнула поважно.
Правду я кажу, й ви ще пригадаєте мої слова Закуштуємо ми лишенька з новою панею, ой закуштуємо.
Панна ж Пашинська геть не зважала на сторожкі й сповнені недовіри погляди своїх майбутніх кріпаків і ставилася до них надзвичайно зневажливо, у перший же день свого прибуття до маєтку вдаривши боляче палицею одну з дівок-покоївок лиш за те, що та не так розпакувала її сукню.
Незграбо, геть із очей моїх!
Ледь не відразу по приїзді своїм граф наказав готуватися до весілля, котре обіцялося бути надзвичайно пишним.
Маєток Смотрицьких «Пивогорське» готувався отримати нову господиню, поява котрої була такою несподіваною. Але челядь графа незлюбила її відразу ж, і той удар палицею досить добродушливої Дуняші Тесленківни він був лише першим з тих ударів, котрими майбутня паня графиня ще почастує, й не раз, своїх кріпаків. Багато гулялося балачок про вроду її надзвичайну й волосся розкішне, котре сяялося золотавим на сонці, та дівчата-покоївки дружньо визнавали, що краса та була холодною й бездушливою, і вчилися, бідолашні, потрапивши на очі панни, навіть і не дихати, аби ж не накликати на себе невдоволення Владислави Любомирівни. Й щурами шурхали по кутках чутки, котрі розносили все ті ж дівки-покоївки, що панна та поляцька не інакше як відьмою є й пана їхнього причаклувала до себе. Бо скільки ж років він заповзято уникав жіночого товариства, заприсягнувшись ніколи не одружуватися після смерті своєї нареченої княжни, котру так уже кохав за молодих літ, і твердо тримався свого слова ніколи не повязувати себе шлюбом. А зустрів цю поляцьку дівку й ураз забувся про всі свої обітниці та заприсягання.
А Владислава Пашинська на всі ті невдоволення та чутки челяді відповідалася звичною панською байдужливістю та пихою. Що було для неї невдоволення якихось там злиденних кріпаків безправних, коли чекала на неї така удача, мало так поталанити в житті заробитися графинею. Заможною графинею.
Пята дитина в родині збіднілого польського шляхтича, Владислава від самого народження свого не зазнала особливого щастя. Пан Любомир Пашинський мав уже дуже поважний вік, коли дружина його пані Казимира, дещо молодша літами, у пятдесят літ народила свою останню дитину доньку Владиславу. Пологи виявилися для вже не надто молодої пані заважкими, й вона розумом наче пошкодилася після народження Владислави, хоча казали, що то в пані Казимири прокинулося родинне божевілля бо ж і матір, і бабу пані мала таких, котрі не надто товаришувалися з розумом.
Владислава була в родині Пашинських геть небажаною дитиною.
Пан Любомир узагалі не вирізнявся чадолюбством, а з роками, коли хвороби почали дошкулятися його не надто вже міцному тілу, й узагалі заробився людиною із геть зіпсованим норовом. Новонароджена донька не викликала в нього ніяких ніжних почуттів, і він лише зітхнув би полегшено, коли б вона була померла від якоїсь з дитячих хворобин, та ж не помирала, а зростала на диво міцним дитям, незважаючи навіть на те, що мати рідна, усе більш божеволіючи, узагалі відмовлялася визнавати дівчинку за свою доньку. Й Владиславі виповнилося лише два рочки, коли Казимира покінчила життя самогубством, геть збожеволівши й спаливши себе разом зі служницею.
Через рік помер і пан Любомир.
Владислава полишилася повною сиротою. Мала трьох старших братів і сестру, котра за віком могла стати для неї матірю, та ніхто з Пашинських-старших не виявив бажання взяти в свою родину осиротілу дитину, й особливу нелюбов до неї виявила чомусь саме сестра. Жінка, котра могла б замінити померлу матір, найудаліша й найщасливіша з дітей Любомира Пашинського пані Мариля, графиня Гармаш-Войтовська, була для маленької Владислави чужою, геть чужою. Досить вдало влаштована як для доньки збіднілого шляхтича, вона отримала від життя все. Дружина заможного графа, котрий просто обожнював гарненьку дружину, вона проживала щасливе й безтурботливе життя, купаючись у розкошах й наче забувши про свій збіднілий рід. Коли помер пан Пашинський, вона приїхала ховати батька в чорній сукні, розшитій такою кількістю коштовного каміння, наче то на великосвітський прийом прибулася, й поводилася велично та пихато, ледь не вороже споглядаючи на чарівне маленьке створіння з блискучим золотавим волоссячком. І коли Януш Пашинський, старший з братів Владислави, котрий і мав успадкувати від батька досить скромний його маєток, заговорив про те, що непогано було б Марилі забрати сироту до Варшави, до дочок своїх, котрі були майже однолітками дівчинки, графиня Гармаш-Войтовська поглянула на нього надзвичайно холодко й зцідила крізь міцно затиснуті вуста:
Мені ця дівка не потрібна.
Не потрібною дівчинка виявилася й братам з родинами й зрештою опинилася у материної сестри, помандрувавши до Львова, де вдова тітка Магда мала скромний будинок і такий же скромний статок, полишений чоловіком з міщан. Зростала панна Владислава, ніколи особливо не розкошуючи, й ледь не кожної днини в домі тітки до обіду подавали бігос, котрий сама Владислава ненавиділа з дитинства. Досить бідненько одягнена, не викохана ласкою та батьківською любовю сердечною, зросталася вона такою собі бурянинкою, котру дражнив старший кузен і відверто не полюбляла кузина, однакового з нею віку. Катажина зненавиділа кузину-сироту за золотаві її коси, й з роками тепла в серці молодої панночки аж ніяк не додалося. Владислава зростала на диво гарною паняночкою, вродою своєю перевершивши навіть старшу сестру, й це враховуючи те, що графиня Гармаш-Войтовська славилася чи не найвродливішою жінкою Польщі, й досить напружені стосунки двох кузин заробилися ще більш напруженими, й усе частіш будинком можна було почути, як лунаються сварки двох дівчат, котрі ніколи не були близькими.
Владиславі минулося сімнадцять, коли при будинку вдовиці Войнич зявився панотець Якоб Стронга.
Тітка Магда не відкривала таємниці свого знайомства з тим похмурим, суворим ченцем, і як уже Катажина та сама Владислава не приставалися до неї з розпитуваннями, усе ж уперто відмовчувалася. Взагалі мовчазна то була й дещо дивна жінка молодша сестра покійної пані Казимири, і Владиславі особливо не до вподоби була звичка тітки ледь не годинами просиджувати нерухомо на одному місці, вирячившись перед собою застиглими й мов неживими очима. А одного дня тітка просто привела до невеличкого свого будинку того панотця, а з ним купку мовчазних ченців, котрі належали невідомо й до якого ордену.