Владиславі минулося сімнадцять, коли при будинку вдовиці Войнич зявився панотець Якоб Стронга.
Тітка Магда не відкривала таємниці свого знайомства з тим похмурим, суворим ченцем, і як уже Катажина та сама Владислава не приставалися до неї з розпитуваннями, усе ж уперто відмовчувалася. Взагалі мовчазна то була й дещо дивна жінка молодша сестра покійної пані Казимири, і Владиславі особливо не до вподоби була звичка тітки ледь не годинами просиджувати нерухомо на одному місці, вирячившись перед собою застиглими й мов неживими очима. А одного дня тітка просто привела до невеличкого свого будинку того панотця, а з ним купку мовчазних ченців, котрі належали невідомо й до якого ордену.
Катажина перша виказала невдоволення:
Мамо, навіщо ви привели до нашого дому цих волоцюг?
Пані Магда спалахнула гнівливим поглядом.
Цить, нечестивко! Грішно так промовляти про служителів Бога.
Катажина поморщилася.
Вони ж схожі більш на харцизів з великого шляху, аніж на служителів Бога. Чи ж ви, мамо, буває не всліпли?
Ні, я маю очі. Й хочу запевнити тебе, дитино моя, що в цих людях для нас є порятунок Порятунок від бідності.
Катажина, вислухавши матір, упевнилася в тім, що та вже геть пошкодилася розумом. А ось Владислава, випадково визирнувши з кімнати однієї ночі, зрозуміла справжню причину того, чому тітка прихистила в себе панотця Якоба.
Побачене змусило її застигнути вражено.
Тітка й чернець були коханцями.
Не маючи віри власним очам, дивилася вона на те, як на порозі найбільшої кімнати в будинку, котру тітка колись поділяла з покійним паном Войничем, панотець Якоб цілує та обіймає її вдову тітку й та воркоче та сміється так, як ніколи того не робила на памяті Владислави, й білі та повновиді руки її пестять густе й темне волосся ченця.
Вражена, Владислава причинила двері своєї кімнати.
Але не сказала нікому про побачене жодного слова.
Боялася, справедливо боялася того, що тітка розгнівається на неї й просто вижене геть. А вона ж не мала куди йти. Але відчувала, що ченцю незрозумілим чином відомо було про викриття нею гріховного його звязку з тіткою, та він усе ж мовчав, тільки спостерігав за нею уважно темними та пильними очима своїми й іноді дивився так, що Владиславі робилося від погляду його геть не по собі.
За рік вони всією родиною помандрували до Варшави.
На похорон графа Гармаш-Войтовського.
Й Владислава ледь була не померла від заздрощів.
Заздрощів, котрі відчула до рідної сестри.
Ніколи за життя свого досить нетривалого, котре й миналося переважно в стінах скромного будинку тітки, ще не потрапляла Владислава до такого розкішного приміщення, яким виявився палац графа Гармаш-Войтовського. Тільки ступилася була на поріг того палацу, так і відчула, як пронизує серце щось гостре й могутнє й заполоняє його темне почуття, несподівана ненависть до стрункої жінки, котра велично й гордовито сходилася до них широкими східцями з білого, з темним прожиллям мармуру, зодягнена в розкішну оксамитову сукню, вся вквітчана коштовностями. Й у Владислави аж подих перехопило, коли жінка та зупинилася перед бідними своїми родичами. Погляд блакитних, дуже схожих до очей Владислави очиць зупинився на ній, сковзнувшись байдужливо по тітці Магді, Катажині та Маркосу. Біляве волосся її сестри-графині було приховане чорною мереживною мантильєю, але Владислава бачила, що кольором воно подібне до її власного. Бачила вона також і те, що має надзвичайну схожість з сестрою, але Врода самої Владислави була юною і такою ще свіжою, а врода її сестри вже, на жаль, почала вянути, поступаючись невблаганному впливу часу. Схоже, графиня Мариля то також помітила, й погляд її холодних очей заробився просто крижаним, вони ледь помітно зіщулилися, й графиня, замість того аби обійняти молодшу сестру, простягнула тій свою випещену, тонку ручку, внизану перснями, мов то не сестра рідна стоялася перед нею, а лише проста служниця.
Бачу, ти зросла, Владиславо.
Дівчина проігнорувала ту образливо виставлену до неї руку й поглянула поглядом не менш холодним, ніж сестрин.
Час не стоїться на місці, сестро.
Графиня поморщилася й відразу ж відвела погляд, мов то було для неї заробилося нестерпно неприємно дивитися на рідну сестру, й вона поглянула на тітку Магду надзвичайно невдоволено.
Вам необовязково було приїздити.
Магда Войнич всміхнулася дещо непевно.
Вам необовязково було приїздити.
Магда Войнич всміхнулася дещо непевно.
Я гадала, що дівчаткам цікаво буде побачити Варшаву
То зайве, різкувато обірвала її графиня. Та коли ви вже приїхали, я накажу приготувати для вас кімнати.
Й, мов намагаючись геть уже образити, наказала оселити їх у кімнатах на першому поверсі, поряд кухні.
Пихата, клята багатійка.
Владислава поверталася з Варшави до Львова, маючи у серці своїм два сильні, нестерпні почуття. То були глибока й всепоглинаюча ненависть до тої старіючої й гонорової графині, котра була їй рідна й, маючи надзвичайно великі статки, відмовилася забрати собі осиротілу сестру, відмовилася поділитися з нею своїм розкішним життям й зрікла тим на жалюгідне існування в похмурому будинку геть збідінілої тітки Іншим почуттям було не менш полумяне, не менш глибоке бажання й собі доскочити того, що мала зараз її бундючна сестра.
Вона бажала стати графинею.
Заможною графинею.
Скромний будинок тітки після палацу сестри видався ледь не похмурим склепінням, й Владислава декілька днів перебувалася у такому кепському настрої, була такою злою, що навіть і тітка Магда остерігалася до неї підступитися, тільки дивилася мовчки на те, як Владислава сидить нерухомо, занурившись у свої думки. А думала вона після повернення з Варшави лиш об однім де знайти собі такого ж графа, як покійний Гармаш-Войтовський, як потрапити до того світу, до котрого була належною її така щаслива сестра.
На третій день після повернення з Варшави до невеликої вітальної кімнати, в котрій нерухомо сиділа похмура Владислава, увійшов панотець Якоб. І Владислава, котра була занурена глибоко у власні думки, відразу ж напружилася, забачивши на порозі високу постать ченця. Невідомо чому, але він викликав у ній невільний страх, і зрілося в ньому щось небезпечне, а особливо ж в очах, тих темних та пронизливих, котрі дивилися на неї зараз так, мов то відомі йому були повністю й думки її, й потаємні порухи серця, та глибинна ненависть і заздрість до сестри, що отруювали її серце. Він підійшов близько, настільки близько, що його темна сутана торкнулася крісла, в котрому сиділа Владислава, й вона, діючи наче супроти власної волі, закинула голову, аби бачити його
Й невідривно дивитися в його очі.
Завжди похмурого лиця панотця Якоба торкнулася така незвична для нього, непритаманна йому усмішка.
Все ще бажаєш заробитися графинею?
Владислава відчула, як гучно застукалося її серце.
Так, відповілася тихо.
Темні очі вдивилися в неї більш пильно.
Й на все згодна заради цього?
Блакитні очі зустрілися поглядом з темними очима.
Так.
Панотець Якоб знову посміхнувся й простягнув до Владислави сильну свою, в грубих мозолях долоню.
2.
Сьогодні я стану графинею Смотрицькою!
Посміхнувшись власному відображенню у великому дзеркалі, що стоялося біля ліжка в її покоях, Владислава торкнулася тонкими пальчиками діамантової тіари, що була подарована нареченим і притримувала білу мереживну мантилью. Вона милувалася собою, відверто й захоплено милувалася власною вродою, знову й знову вдивляючись у дзеркало, котре відображало просто неймовірну красуню, одягнену в білу сукню з важкого дамаського шовку, котра була щедро поцяткована дрібними коштовними камінчиками, й діамантів тих було настільки багато, що й Мариля, певне б, здивувалася подібній розкоші. Але вона, Владислава, розкоші цієї заслугувала. За всі роки життя в бідності, того жалюгідного існування в бідному домі тітки, вона заслугувала нарешті того, аби жити так, як її пихата сестра, й це був день її перемоги над тією гордовитою графинею. Вона навіть надіслала Марилі запрошення на весілля, котре та погордливо відхилила, але Владислава свого все ж доскочила. Вона сповістила ненависну сестру об тім, що повінчається з графом, і то мало таки ж вразити Марилю.
Тепер вона є рівня своїй пихатій сестрі.
Байдужлива поверхня дзеркала відбила те, як за спиною її нечутно відчинилися двері й до покоїв увійшов панотець Якоб. Владислава мовчки спостерігала за тим, як його похмура та висока постать наближається, він підходить зовсім близько й зупиняється за спиною її, й вона навіть крізь шовк власної весільної сукні та грубу тканину його сутани відчувала жар його тіла. Перед очима промайнула згадка про два тіла на вузькому ліжку, сплетені в пристрасних обіймах, і вона здригнулася.