Дмитро Воронський
Самійло Кошич козак-легенда
© Воронський Д. О., 2020
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2020
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2020
* * *Передмова
Вітаю, шановні читачі. Пропоную вашій увазі мій другий історичний роман про козацьку добу України.
Ще працюючи над першим романом «Козак Байда, або Хортицька Січ», я задумав написати твір, у якому б ішлося про життя та діяльність видатного очільника дніпровського козацтва Самійла Кошича (Кішки).
На жаль, у сучасній Україні письменники й частина істориків чомусь обходять тему дніпровського козацтва XVI ст., ігнорують та навіть замовчують факт існування Кошича, хоч він є історичною особою.
Відома така думка, що в радянський період існувала негласна заборона щодо написання художніх творів про раннє козацтво та його ватажків, комуністам украй не подобалися історичні факти про те, що цими організаторами були князі й шляхта. Особливо за радянських часів применшували роль князя Дмитра Вишневецького (Байди) та Самійла Кішки у творенні козацького стану. Діяльність Байди та інших керманичів козацтва вщент руйнувала теорію Маркса про класову боротьбу, згідно з якою люди із різних соціальних верств повинні ворогувати між собою.
Отож роман «Самійло Кошич» можна назвати одним із перших творів в українській літературі, в якому зроблено спробу змалювати остаточну консолідацію дніпровського козацтва у військово-суспільну організацію Військо Запорозьке, описати заснування Томаківської Січі, показати життя та діяльність напівзабутого Самійла Кішки.
Прикрий факт, але від XVIXVII ст. залишилося не так багато письмових документів з історії запорозького козацтва, проте, на превелике щастя, уцілів героїчний епос українського народу, через який золотою ниткою проходить память про козацтво. Деякі дослідники, на жаль, ігнорують усну народну творчість про минулі часи, хоча багато видатних учених-істориків, як-от Робін Коллінґвуд, Марк Блок, Джон Тош, Люсьєн Февр, вважали, що усна народна творчість також є джерелом історичної інформації.
Відомий український учений-філолог Григорій Нудьга писав, що героїчний епос це «творче обличчя народу, вияв духовності та зрілості його духовного життя, ознака того важливого етапу розвитку, який називають самосвідомістю, розумінням свого місця в світовій історії»
Створюючи цей роман, я спробував звести в єдине ціле найновіші наукові відомості з історії українського козацтва та героїчний епос нашого народу а отже, оживити історичний дух XVI ст. У книжці я використовував думи й пісні, як наприклад: «Козак Голота», «Невольницький плач», «Отаман Матяш Старий», «Самійло Кішка» та деякі інші.
А людям, які чомусь уважають, що українців не існувало в минулому, і повторюють ахінею певних російських «дослідників» про те, буцімто українці та українська мова були штучно вигадані в кінці XІХ чи на початку ХХ ст., хочу дещо нагадати. Славетні історики й філологи, як-от Михайло Грушевський, Євген Наконечний, Григорій Півторак, Леонід Залізняк, обґрунтовано доводять, що український етнос уже в першому тисячолітті нашої ери виокремлюється з масиву словянських племен і в XIІ XIII ст. українці формуються як самобутній народ із власною мовою, менталітетом, культурою та етнічною територією.
Найдревніші епізодичні написи українською мовою були зроблені в ХІ ХІІІ ст. Наприклад, «Коваль Людота» напис на мечі ХІ ст., знайденому поблизу Миргорода Полтавської області. Також зберігся напис на стіні Софійського Собору в Києві (ХІ ХІІІ ст.): «Господи поможи рабу своєму Петрові». «Четья-Мінея» (житіє святих) 1489 року це, за словами члена-кореспондента НАН України Василя Німчука, «найдавніший збережений і точно датований переклад конфенсійних текстів українською мовою». Перший повний переклад Біблії українською мовою Пересопницьке Євангеліє 1550-х років. Найдавніший запис української пісні, який дійшов до нашої доби, датується 1571 роком «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» у граматиці Яна Благослава. Одні з перших відомих нині драматичних творів живою українською мовою інтермедії Якуба Ґаватовича «Кіт у мішку» та «Найкращий сон», які побачили світ у 1619 році.
Сучасні дослідження переконливо доводять, що українська одна з найдавніших словянських мов і максимально близька до мови давніх мешканців Київської Русі. Запорозькі козаки спілкувались українською мовою і були складовою частиною українського народу XVIXVIIІ ст., про що свідчить велика кількість документальних джерел.
Маю надію, що цей роман приверне увагу митців та дослідників до історії раннього козацтва й до діяльності Самійла Кішки. Прикро, але на березень 2020 року в Україні немає жодного памятника цьому герою козацьких часів. Сподіваюся, що в майбутньому память про славного сина українського народу буде увіковічена в монументальній скульптурі.
Висловлюю щиру подяку за допомогу в створенні роману Катерині Коркач-Валієвій.
Розділ І. Отаман Матяш Старий
Жовтогаряче весняне сонце, схиляючись до обрію, пестило теплими променями густі самарські ліси. Мяке світло пробивалося крізь молоде листя на широку галявину, вкриту яскраво-зеленою травою. Дужий вітер хвилював пружні стебла створював короткі хвилі, що марно намагалися збити з ніг молодого козака, який у центрі травяного озера вправлявся з шаблею.
Козак був худорлявий, середній на зріст, з тонкими рисами обличчя, над короткими русявими вусами воїна плавно здіймався ніс із ледь помітною горбинкою. Одягнений був у вузькі темно-сині штани та білу сорочку. Карі очі чоловіка незмигно, зосереджено дивилися перед себе, так що здавалося, ніби козак нічого довкола не бачить, повністю віддавшись складному фехтуванню. Шабля воїна з неймовірною швидкістю вимальовувала в повітрі складні фігури, що сплітали прийоми захисту й нападу в єдиний хитрий візерунок. Фехтувальником був Самійло Кошич, що мав прізвисько Кішка.
Серце потужно калатало в грудях Самійла, мязи тіла горіли вогнем, лице козака розпашілося, розчервонілося. Хоча Кошич швидко орудував шаблею, проте він був собою невдоволений. Перед його внутрішнім зором знов і знов поставав бій між Дмитром Вишневецьким та Мергеном на крижаному березі Дніпра. Зброя в руках Байди та ординця літала з такою неймовірною швидкістю, що Самійло не міг зрозуміти, де закінчувався один випад і починався інший. Останнього удару Вишневецького, яким було навпіл розрубано Мергена, Кішка все ще ніяк не міг опанувати. Байда тільки-но зустрівся лезом своєї шаблі з ятаганом ворога аж раптом око не встигло змигнути, як лезо княжої шаблі вже стирчить із пупа татарина, тіло Мергена розчахується від плеча на дві половини й падає у вогонь.
«От би мені навчитись битися так майстерно, як Байда!» гарячково думав Самійло й, напружившись, розпочав нову комбінацію ударів. Але козак вправлявся з шаблею вже довгий час, і його сили танули, як сніг на сонці. Зробивши останній випад, Самійло опустився на одне коліно, тяжко віддихуючись.
Господи, поможи! Ніколи мені не стати таким, як Байда! з жалем промовив козак.
Уже кілька хвилин за цими шабельними вправами спостерігав з-поза дерев широкочолий чоловік міцної статури. Його чуприна та вуса, колись смоляно-чорні, тепер були густо вкриті сріблястою павутиною сивини. Старий козак, злегка примруживши очі, проникливо дивився на молодого і, аж коли Кошич зупинився на перепочинок, вийшов на галявину.
Самійло почув шурхіт і миттю скочив на ноги, приготувавшись до бою.
О, Матяше, це ти, полегшено зітхнув Кішка. А я вже подумав, що то на мене бусурмани хочуть напасти.
Ти дуже добре фехтуєш шаблею, усміхнувся Матяш Старий. На мить мені здалося, що я бачу перед собою самого Байду.
Е-е! опустив очі Самійло. На жаль, мені далеко до гетьмана. Якби не поміч Скалозуба, хай Бог упокоїть його душу, Кішка осінив себе хрестом, мене легко вбив би той чорт Мерген.
Ти себе недооцінюєш, Самійле, мовив Матяш. Ще трохи і ти опануєш шаблю не гірше за Вишневецького.
Твої слова та Богу у вуха, усміхнувся Кошич, вкладаючи шаблю в піхви, але враз його обличчя стало серйозним, усмішка щезла з вуст. Скажи мені, Матяше, чи живий іще Байда?
Старий козак із сумом похитав головою.
Після того як турки в Молдові захопили князя в полон, про нього нічого не відомо. Та я маю надію, що багаті родичі Вишневецького викуплять його з бусурманської неволі.
Самійло підійшов ближче до Старого.
А ще скажи мені, Матяше Пішов такий поголос, начебто Байда потурчився, прийняв мусульманство. Це може бути правдою?
Який йолоп розповів тобі цю дурню?! Старий стиснув кулаки.
Один пяний москаль у шинку два тижні тому казав про це Харкові.
Тю, знайшов кого слухати! Матяш сплюнув на землю. Я скорше повірю, що Байда відтяв і зїв свою руку, ніж потурчився.
Я теж так вважаю, усміхнувся Самійло. Харко теж не повірив москалеві й набив йому пику за ці слова.