Самійло Кошич козак-легенда - Дмитро Олександрович Воронський 14 стр.


 Димитрій висів на гаку три дні й весь час співав пісень, глузував та лаяв турків і султана. Зрештою розгнівані османи забили Димитрія стрілами, а його тіло кинули в Мармурове море. Я хотів викупити княже тіло й поховати його за християнським звичаєм, але яничари мене обманули: взяли гроші, а замість тіла Вишневецького привели мені сліпого кобзаря Мелетія, колишнього невільника з України. Я взяв із собою цього кобзаря, він зараз у місті й може підтвердити мої слова. А тепер розступіться, мені треба забрати свій крам і своїх людей.

Козаки мовчки відвели коней убік, і грек поїхав. Самійло був похмурий, як громова хмара. «Що ж буде далі? Без Байди запорозьке військо знову розпадеться. Вже не вдасться відродити Січ. Що робити козакам?» буйним вітром літали думки в голові молодого козака.

 Самійле, може, пошукаємо Матяша, мабуть, він уже в місті. Марко поклав долоню на плече друга.

 Ходімо пошукаємо.

Козаки заїхали на торгову площу, оминули її і залишили коней у корчмі за церквою. Там Самійла з друзями запримітив Мусій Грач.

 Здорові були! Чули лиху новину? Турецький цар звелів Байду на смерть закатувати. Най би всіх бусурманів чорти в пеклі пекли на вічному вогні, скоромовкою проговорив балакучий Грач.

 Здоров будь, Мусію! Наші всі живі, де Матяш? Кішка підійшов до козака.

 Усі живі та здорові. Тільки поки що я один у Черкасах. Матяш з товариством і хутром повинен завтра прибути в місто.

 А що ти тут робиш? запитав Рудий.

 Отаман послав мене попередити замкових воїнів, що неподалік вештається чамбул татар у півсотні шабель. Грач почухав потилицю. Я вранці підїхав до фортеці, щоб повідомити про татар, а мене навіть усередину не пустили, сказали, щоб я котився від брами.

 Коли Байда був старостою, козаків так не ображали, докинув Семен.

 Може, підемо до церкви та помолимося за упокій душі гетьмана? запропонував Кошич.

Четвірка козаків пішла до черкаської церкви, але потрапити в неї було неможливо. Деревяний храм був увесь забитий людьми, навіть перед входом стояв чималий гурт. З церкви доносилися звуки молебню, священик урочисто читав заупокійну молитву. Козаки зняли шапки й поклали на себе хрести.

За цей час постріли з гармат і биття набату припинилися, у дзвіниці також перестали калатати у дзвін. Життя продовжувалося, люди швидко відходили від чорної новини, ярмарок потроху почав оживати. Купці відчиняли свої крамниці, виставляли крам. В одному кутку торгового майдану зібралася юрба людей, щоб послухати кобзаря. Самійло з товаришами приєднався до гурту.

Кобзар був старим, зі зморщеним, мов пергамент, обличчям, з невеликою борідкою. Старець мав білі очі без зіниць, його повіки були частково відрізані й повністю не ховали білих очей. У руках дід тримав почорнілу кобзу й тихо проводив пальцями по струнах, народжуючи незнайому мелодію. Настроївши свій інструмент, кобзар підняв голову й провів сліпими очима по натовпу.

 Чесні люди! Мене звуть Мелетій. Тридцять років я провів у неволі бусурманській, кілька разів тікав з ярма, але турки мене знаходили. Щоб я більше не міг утекти, бусурманські кати випалили мені очі. Але я не полишав надії, що звільнюся і дійду до рідної української землі, щодня я молився Господу Богу і цей день настав. Нарешті я стою на християнській землі та чую співучу рідну мову. На очах старця забриніли сльози. Від інших невільників та дорогою до України я чув багато хорошого про великого лицаря Байду Вишневецького й тому склав про нього пісню. Хоча пісня вийшла не така, яку б хотілось, бо Господь не наділив мене великим розумом, але я все одно склав її, як зумів, щоб память про хороброго лицаря не загинула з плином віків.

Мелетій схилив голову й опустив пальці на темні струни. Кобза відгукнулася тихими звуками, які, сплітаючись, утворювали гармонійну мелодію. Тиха музика пестила вуха, ллючись, мов лісовий струмок, але потім кобза змінила звучання, мелодія стала різкішою, схвильованою, піднесеною, та й цю музику було приємно чути. Слухаючи цю натхненну мелодію, Кошич пригадав переможні бої з ворогами, промови Дмитра Вишневецького. Кобзар, закінчивши вступну частину, заспівав глухим голосом:

В Цариграді на риночку
Та пє Байда мед-горілочку;
Ой пє Байда та не день, не два,
Не одну нічку та й не годиночку;
Ой пє Байда та й кивається,
Та на свого цюру поглядається:
«Ой, цюро ж мій молодесенький,
Та чи будеш мені вірнесенький?»
Цар турецький к ньому присилає,
Байду к собі підмовляє:
«Ой ти, Байдо та славнесенький,
Будь мені лицар та вірнесенький,
Візьми в мене царівночку,
Будеш паном на всю Вкраїночку!»
«Твоя, царю, віра проклятая,
Твоя царівночка поганая!»
Ой крикнув цар на свої гайдуки:
«Візьміть Байду добре в руки,
Візьміть Байду, ізвяжіте,
На гак ребром зачепіте!»
Ой висить Байда та й не день, не два

Хоча слова пісні не дуже сподобалися Кішці, його думки майже повністю полинули в спогади про Байду. Після спогадів прийшли слова: «Хто буде боронити Україну від ворогів? Що тепер буде з козаками? Невже більше ніхто не збудує нової Січі?» раз за разом запитував себе Самійло, та відповіді не знаходив. «Якщо козацьке військо знову не повстане, кляті нехристи спопелять наші землі, виріжуть старих та дітей, а решту поженуть, як худобу, в неволю».

Хоча слова пісні не дуже сподобалися Кішці, його думки майже повністю полинули в спогади про Байду. Після спогадів прийшли слова: «Хто буде боронити Україну від ворогів? Що тепер буде з козаками? Невже більше ніхто не збудує нової Січі?» раз за разом запитував себе Самійло, та відповіді не знаходив. «Якщо козацьке військо знову не повстане, кляті нехристи спопелять наші землі, виріжуть старих та дітей, а решту поженуть, як худобу, в неволю».

Як тільки Кошич узявся за руківя зброї і трохи вийняв лезо з піхов, нові думки затопили душу козака, мов морські хвилі в бурю. «Ми самі викуємо свою долю. Козаки повинні вибрати собі нового ватага, нового гетьмана. Ми можемо власними руками збудувати Нову Січ!» Від цієї простої думки в Кошича перехопило дух.

Раптово Кішка відчув, як чиясь рука стиснула його плече, мов сталевими лещатами. Козак повернув голову й побачив давнього знайомого Івана Підкову.

Іван від часів крижаної битви майже не змінився, був таким же смаглявим, з буйною чуприною, світло-карі очі так само безстрашно дивилися на світ, як і колись. Поряд із Підковою стояв вузьколиций чоловяга з тонкими вусами, чорняве волосся незнайомця доходило до плечей.

 Вітаю тебе, Іване! Я думав, ти зараз на Поділлі, мовив Самійло.

Козаки міцно потиснули один одному руки.

 Я радий вас усіх бачити, Самійле, Марку, Семене. Оце вчора приїхав на ярмарок, Іван Підкова махнув долонею. Шкода тільки, що нема вже нашого гетьмана Байди. Кляті нехристи його вбили. Ходімо, побалакаємо, щоб не заважати кобзареві, добре він співає, але слова його пісні мені не подобаються. Дмитро майже не пив хмільних напоїв, а в цій пісні він наче якийсь пяниця.

Козаки гуртом відійшли вбік і стали біля чийогось воза.

 Мені також слова пісні не до вподоби, можна було й краще скласти, докинув Рудий.

 От я дурень! широко всміхнувся Іван Підкова. Забув вас познайомити зі своїм побратимом. Іван повернувся до вузьколицього. Це Яків Шах, мій найліпший товариш, своєю шаблюкою він може за два удари з голови волосся зняти.

Назад