Трійко козаків приїхали до Черкас вже глибокого вечора. Сонце, повільно закочуючись за небокрай, кидало останні промені на деревяну фортецю та маленьке містечко, що було схоже на Канів, мов рідний брат. Земляний вал і глибокий рів оточували Черкаси, куди вела лише одна брама.
Самійло з друзями трохи не встигли доскакати до міста, браму зачинили саме перед їхніми кіньми. Вартові, незважаючи на вмовляння козаків, були невблаганні: поблизу, мовляв, вештаються татари, і староста наказав ворота на ніч міцно зачиняти та не відчиняти ні перед ким, окрім гінців від короля, коронного гетьмана чи київського воєводи. Браму повинні були відчинити лише завтра після сходу сонця.
Друзі порадились і вирішили переночувати в глухому байраці недалеко від міста, через який протікала річечка з чистою водою. Повечерявши пирогами Гафії, козаки провели в байраці ніч. Самійлові чогось спати не хотілося, і він майже всю ніч провів на чатах, лише під ранок його зморив сон. Прокинувся Кішка від шкварчання риби, що смажилася на вогні.
Нарешті прокинувся, соньку, ми вже й риби встигли наловити, заговорив Семен.
Кошич підвівся, повів плечима: за ніч погода погіршилася, подув холодний вітер, по небу попливли темно-сірі хмари, віщуючи скорий дощ.
Піду розімнуся з шаблею, поки риба достигне, мовив Самійло й відійшов углиб байраку. Він знову згадав бій Дмитра Вишневецького з Мергеном і намагався в основних рухах повторити його. Шабля в дужих руках засвистіла з неймовірною швидкістю, але Кішка все одно був невдоволений собою. Несподівано під час вправи пролунали далекі вибухи.
Що це за гуркіт грім? здивовано спитав Турбай.
Ні, це били гармати з Черкаського замку, швидко кинув Рудий.
Певно, татари напали на Черкаси! До бою! крикнув Самійло.
Заливши водою вогонь разом із недосмаженою рибою, козаки хутко зібрали речі й осідлали коней.
Дивно, міська та замкова брами відчинені, мовив Турбай, коли друзі виїхали з байраку. У цей час на фортечних стінах знову гримнуло дві чи три гармати, разом із гуркотом вітер доніс до козаків глухий дзвін.
Щось лихе скоїлося в Черкасах, треба швидше дістатися міста! вигукнув Самійло й пришпорив коня.
Що ближче підїжджали козаки до Черкас, то виразніше чули, як калатає дзвін у міській церкві та бють у набат на замкових мурах. Біля міської брами чомусь не було охоронців, вершники без перепон заїхали до Черкас. У місті царювало сумяття, чоловіки вигукували прокльони бусурманам, жінки плакали, рвали волосся на голові. Усі люди поспішали на торгову площу, біля якої стояла церква.
Друзі також поскакали туди, допитуючись у людей, що сталося, але зрозумілої відповіді так і не почули.
Вбили іроди кляті сокола ясного. Бусурмани погані його розіпяли, живцем серце вийняли, причитала стара жінка, ллючи сльози.
Проклята наволоч, катюги! Вражі турки, всіх би передушив, лаявся кривоносий Охрім Корч, розмахуючи кулаками. Від Охріма за десять кроків несло горілчаним смородом. Ти часом не турок!? Корч ухопив за вус якогось чорнявого чоловіка.
Іди в сраку!.. Чорновусий не встиг договорити, як Охрім втопив йому кулаком у щелепу. Почалася бійка, яку кинулося рознімати кілька козаків.
Господи, та кого ж убили бусурмани!? Хтось нам може сказати!? гнівно прокричав Семен.
Зараз дізнаємося, сказав Кошич, вгледівши знайомого козака, довгочубого Євгена Перетятька, що сидів на поламаному возі край базару та, похнюпившись, курив маленьку люльку. Перетятько був шанований людьми за світлий розум, і тому, збираючись на уходи, черкаські козаки його часто обирали своїм отаманом.
Доброго здоровя, дядьку Євгене! Може, ви скажете, що скоїлося, кого вбили в Черкасах? промовив Самійло й зістрибнув з коня.
Перетятько похмуро глянув на козака.
Лихо скоїлося велике, але не в місті. Убили турки нашого Байду, помер він страшною смертю.
Як убили?! Його родичі неймовірно багаті, хіба вони не захотіли викупити Вишневецького? гарячково запитав Марко.
Кажуть, що турський султан відмовився приймати викуп за Байду, вів далі Євген. За наказом султана Байду розіпяли чи живцем порізали, лютою смертю помер наш гетьман.
Не вірю, цього не може бути, хто приніс цю новину?! тихим голосом сказав Кішка, відступаючи на крок назад.
Якийсь грецький купець приїхав сьогодні до міста. Він каже, що на власні очі бачив Байдину кару. Зараз купець у фортеці розмовляє зі старостою, розповів Перетятько й вибив попіл з люльки.
Самійлові здавалося, наче йому завдали рану, що дісталася самісінької душі. Кошич стільки разів бився під проводом Дмитра Вишневецького, так звик до його чесного та вмілого верховодства, що почав у душі вважати Байду своїм другим батьком. Певно, й інші козаки відчували щось на кшталт цього, принаймні ще ніколи Кішка не бачив черкаських козаків такими злими та розгубленими.
Як же тепер ми битимемося проти ворогів без свого головного отамана? А-а! Вбили його! Марко спересердя вдарив по возу й розбив собі кулак, на землю почали падати краплі крові.
Ми помстимося, битимемо турків і татар, вирубаємо їх упень, заволав Турбай і закліпав очима, щоб не заплакати.
Навіть не знаю, хто тепер зможе обєднати всіх козаків у військо й повести в бій. Немає гідного мужа, тяжко видихнув Євген, устав з воза та пішов до церкви.
Розпитаймо цього грецького купця, може, він переплутав Байду з кимось іншим, запропонував Рудий.
Гарна ідея, Марку, їдьмо до фортеці, сказав Самійло, відчуваючи, що хапається за соломинку.
Трійко козаків повернули коней назад, але далеко їхати не довелося. Біля воріт міста їм перепинив дорогу гурт кінних воїнів, серед яких виділялося два вершники. Дужий чоловік середнього віку, весь у коштовній панцирній броні, стримуючи молодого коня, спілкувався зі смаглявим бороданем, одягненим у чудернацький темно-зелений жупан. Чоловіком у броні був двоюрідний брат Байди князь Михайло Вишневецький, нинішній староста Черкас та Канева.
Михайло зовні був схожий на брата, але мав зовсім інший характер. Змалечку виділявся пихатістю та гонором, за що його недолюблювали навіть шляхтичі. Спілкування з простими людьми, селянами та міщанами, Михайло вважав приниженням своєї гідності. Козаків новий староста недолюблював, але ставився до них поблажливо, відчуваючи потребу у військовій силі. Здобувши владу, Михайло одразу почав її використовувати, щоб збільшити свої статки, силою відбирав у бояр та дрібної шляхти їхні землі. Шляхта писала скарги на князя, але навіть король боявся зачіпати могутній рід Вишневецьких. Крім того, Михайло був сміливим воєначальником, кілька разів він водив замкових воїнів та козаків на татар, розбивав великі чамбули, звільняв невільників з полону, й за це новому старості багато що пробачали.
Ставросе, ви точно не бажаєте сьогодні переночувати в замку? Михайло звернувся до бороданя в зеленому жупані.
Красно дякую, князю, за вашу гостинність, але я хочу скоріше дістатися Києва і вже сьогодні полишу Черкаси. Грецький купець низько схилив голову в поклоні.
Ваша справа. Бог у поміч, глухо мовив староста й повернув голову вбік. Обличчя князя почало буряковіти. Бісові лайдаки! Де охоронці міської брами? Дудлять горілку!? Дати їм по двадцять канчуків та збільшити охорону брами вдвічі. Віддавши розпорядження, староста підняв коня на диби, круто розвернувся і поскакав у напрямку замку. Більшість пахолків вирушила за князем, частина спішилася і стала біля воріт.
Ставрос із помічником повільно поїхав до торгової площі, але далеко він не відїхав: його коня зупинив Рудий.
Шановний добродію, це ви принесли лиху звістку про смерть Дмитра Вишневецького?
Ну я! невдоволено буркнув купець. Я вже розповідав, що бачив, так що не заважайте моєму шляху.
Ми з Байдою пліч-о-пліч били ворогів. Розкажи нам про смерть князя! вигукнув Кошич, стискаючи руківя шаблі.
Може, ви помилились і сплутали нашого гетьмана з іншим? запитав Турбай.
Вершників почали оточувати черкасці, уважно слухаючи розмову. Грек ковзнув очима по завзятих обличчях козаків і почав оповідати:
Кілька місяців тому я був у Стамбулі, у мене купував товар знайомий яничар і розповів мені, що князь Димитрій завдав великої образи султанові Сулейману. Князь відмовився від особистої пропозиції Сулеймана прийняти мусульманську віру, не захотів він також одружитися з султановою донькою. Султан був у великому гніві, він наказав зачепити князя залізним гаком за ребра й залишити так висіти, щоб Димитрій помирав довго та в муках.
От турецька наволоч! крикнув Семен.
Ми поквитаємося з ними, Марко затряс кулаками.
Що було далі? Де Байда похований? швидко спитав Кішка.
Ставрос похитав головою.
Димитрій висів на гаку три дні й весь час співав пісень, глузував та лаяв турків і султана. Зрештою розгнівані османи забили Димитрія стрілами, а його тіло кинули в Мармурове море. Я хотів викупити княже тіло й поховати його за християнським звичаєм, але яничари мене обманули: взяли гроші, а замість тіла Вишневецького привели мені сліпого кобзаря Мелетія, колишнього невільника з України. Я взяв із собою цього кобзаря, він зараз у місті й може підтвердити мої слова. А тепер розступіться, мені треба забрати свій крам і своїх людей.