Досвітні симфонії - Микола Хвильовий

Микола Хвильовий

Досвітні симфонії

Серія «Рідне» заснована у 2020 році

Передмова С. О. Єфремова

Післямова Василія Сонцвіта [В. Л. Поліщука]

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2020

У виданні збережено основні особливості лексики, синтаксису та орфографії авторського тексту

Микола Хвильовий[1]

Теж побутовий письменник, тільки на інший трохи зразок, із Миколи Хвильового,  власне в його белетристичних творах, бо як поет-віршовник Хвильовий дає тільки невеличкі окрушини робітничого побуту («Швець працює» й ін.). В поезіях у Хвильового (дві збірки: «Молодість», 1921 р., та «Досвітні симфонії», 1922) на перший виступає плян інша сторона робітничого життя,  сказати б, принципіяльна. «Аз єсмь робітник» цими словами урочисто починає він другу свою збірку, і вугляний од своєї робітничої блюзи дух не зрівняє він з найпринаднішими втіхами. Він має навіть претенсію не зовсім мабуть оправдану вважати себе за першого робітника з-межи українців:

В імені робітника, колективного «ми», він нову складає заповідь людськості:

І озиваючись на Тичини «Псалом залізу», Хвильовий новому революційному побутові широкі становить завдання не самої лиш боротьби та руїнництва, але й творчости, краси.

З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робітництва, і він це знає й цим пишається: «Я такий романтик, як і ти» обертається поет до сонця; він тужить,  він рветься до «ласки-казки про життя прийдешнє». Він бачить, що мало є підстав до такої казки в сучасному «мертво навкруги запеклися на залізі уста іржі», завод помер. Але як для спокійного психолога Підмогильного в оцій смерті є «радість нерухомости» елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тільки новий стимул до невгасимого бажання:

Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цілком натуральне, як натуральне і те зневіря що посідає поета, коли він гляне навкруги: «кублиться-бється мряка і шмаття від життя», такого немов би переможного, всюди «контрреволюція, контрреволюція, контрреволюція», дощі і мряка, курява і ніч, і непевність.

«Не знаю», «не скажу» як це «непрограмово», але й як разом з тим дійсно по-людському гарно Іноді цей романтик прирікає на себе міну й пробує писати в модному стилі, і тоді з-під пера його злітають мляві, грубі, навмисне вигадані прозаїзми, як знамените в своїм роді: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварі Шив я, шив я»,  клясичні зразки модної какофонії, що претендує на вищу виразність, але тільки несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без міни, на показ, то виявляє таке тонке розуміння справжньої сили слова й такі влучні знаходить образи, що перед ними мимоволі спинишся в захваті.

Дуже нерівний ще з Хвильового поет,  може тому, що пробує змішати оливу з водою й роздвоюється між романтикою й занадто тверезими вимогами життя, між глибоким розумінням справжньої краси та навіяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наївних витівок («мєї», замість моєї, «мчі» замість мечі) і одбиваються млявою риторикою.

Отаке ж подвоювання помітне й на Хвильовому-белетристові (збірка «Сині етюди», 1923). Вдачею він і тут лишається, певна річ, таким самим романтиком. «Я теж романтик,  признається один із його героїв,  характерно: конаючи.  Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання Це ж роки, мільйони років! Це незбутня вічність Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням» («Синій листопад»), «Хіба це природно?» запитує тоскно романтик, а тверезий практик од комунізму одрубує: «Скажіть мені: де кінчається ваша (романтиків) дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по селах комуна. Де ви її бачите? Просто тоска. Просто харя непереможного хама». Це різні змагаються люди. Але уявімо, що романтика і практика живуть в одній і тій самій людині сама ця людина стане тоді ареною завзятого бою. З одного боку «завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії світової, синьої», що охоплює ніби ввесь світ своєю величністю. А з другого

мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються А то дороги бються в муках і знову мчаться. Вадим каже «поезія». Припустім. Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечорі молодь співає Інтернаціонал, а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.

На однім стовпі написано:

Та й не для самої неї. Для автора також. Ось він в одному з численних своїх ліричних одбігів у которий там раз вигукує: «І люблю я її більшовицьку Україну ясно і буйно» («Шляхетне гніздо»). Або ще:

Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір і далі далі А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка (?!) співає білих, а може й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть і далі далі. Ферми, електричні плуги машини, фабрики, заводи Ах! І далі далі Молочна стежка співає яких пісень?

Це романтик говорить. Той самий, що творить гарну легенду про звичайнісіньку подію, героїчними подіями перетворену на прегарного юнака-повстанця.

Влетіла буря, крикнула дзвінко, просторо:

 Повстання!

Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась широко широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани зажурені, похилі.

Ішла повінь Летіла буря

Це героїчний епос революції, що вже не в самих леґендах одбивається, але набирається плоті і крови, потроху переходить і в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно, з любістю до того побуту додивляється Хвильовий і визбирує з нього образи тих «муралів революції», що тихо роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигів, і серед сірої буденщини. Це «товариш Жучок» або «Кіт у чоботях», неухильний нового побуту вартовий і працьовник («Кіт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений і змальований тип. Це товариші з «Чумаківської комуни», що серед обставин Гоголівського міста заложили були ціле гніздо нового побуту («Чумаківська комуна»). Це Сайгор, що починає вже знемагати в боротьбі зо всепотужною гидотністю невмирущого міщанства й іншого рятунку не має, як просто утекти від нього («Пудель»). Це рефлексами биті романтики з «Синього листопаду», що «мають своє євангелля», але не мають практичного нюху і мусять податися перед тверезими людьми практики. Це редактор Карк, інтелігент, самотній і в революції, що безпорадно бється серед самотности своєї й сумнівів і лиха ознака!  починає заглядатися на свого бравнінґа («Редактор Карк»). Це сільська проста дівчина, що інстинктово тікає від темного життя й прагне «світлого, молодого, як молодик» («Життя») Любосно збирає Хвильовий окрушини нового побуту й пробує уложити їх у цілий образ життя. Але це ж героїчний епос революції і в тому всеньке лихо. Бо героїчні хвилини тільки хвилини. Бо окрушини то крапля в морі звичайної людської гидотности. Минулися святкові хвилини гидотненький мотивчик перемагає. І нові пісні гинуть у ньому, як гинуть і окрушини нового побуту серед непереможної зливи старого мотлоху-спадку. І от замість космосу, куди всіма фібрами своєї істоти рветься романтик, доводиться йому зазирати до «глухих заулків», бурянами зарослих, а там на місці «урочистої комуни» «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих заулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цілу галерію сучасних образів, що заливають собою окрушини революційного епосу. Партійні робітники, «попутчики», совітські службовці, письменники, що «халтурили всі, за гонорар», самозвані «професори», повстанці, просто обивателі, здебільшого з почуттям кривди на новітній лад усі так чи інакше одбилися в оповіданнях Хвильового. Страшне, убійче вражіння робить той ніби новий побут власне дуже старосвітських людей. Бруд, своєкористливість ненажерлива, біганина за фізичними втіхами, безсоромність, гидь, обмеженість, претенсійність, неуцтво ось чим позначив своє панування «непероможний хам», занечищуючи все, до чого но доторкнеться своєю рукою. «Темна наша батьківщина,  признається, на це все дивлячись, наш романтик.  Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом Темна наша батьківщина» («Солонський яр»). Зівяли романтичні мрії, злиняли фарби, зчорніло тло і повилазили з усіх закутків потворні «харі непереможного хама». Кидає поет ліру, хапає бича до рук і з такою зброєю робить їм перегляд. З Хвильового зовсім не сатирик, у нього наскрізь лірична вдача, але така вже дійсність, що як тут не писати сатири: навіть шарж, карикатура не завжди вспішаться за дійсністю. Візьмемо з цього погляду одне тільки оповідання Хвильового «Заулок». У ньому маємо: перше «червоного професора», тов. Гамбарського, що «нагадує чехівського телеграфіста Ять»; друге Аркадія Андрійовича, старорежимного в канцелярію закоханого урядовця, що збирається вже записуватися «в партію»,  тепер єдина єсть партія; третє дружину його Степаниду Львівну, ніжну жінку й хорошу господиню, надто льояльну піддану свого колись царського, тепер комуністичного «отечества»; четверте Маряну, дочку їхню, пишну панну, що, покинувши середню школу, пішла служити до «че-ка», збирається вішатись, а щоб не було вороття, «сьогодні вночі віддалась сифілітику». Ціла колекційка «нових людей» Та ще в додачу опостінь «жили комольці і завжди тривожили заулок своєю аґітаційною бадьорістю». А ось одна рисочка з «нового» побуту: