Досвітні симфонії - Микола Хвильовий 2 стр.

В кімнаті, де висів раніш Олександер II, Ніколай II, а також білий генерал на білому коні, висять: Ленін, Троцький, Раковський, і манесенький портрет Карла Маркса. Степаниді Львівні сказали, що Маркс жид, і вона образилась, тому що раніш вона цього не знала й казала всім, що Маркс з Петербургу! З того часу не великий, а маленький. Про Троцького Степанида Львівна каже: Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи і служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.

Зіновєва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.

Одмінилась декорація, інші висять портрети, але дух той самий лишився, що й за часів Гоголя І ця зразкова компанія, то вже не одинока леґенда, що гидотне повертає на величне, навіть не окрушини героїчного епосу,  це мікрокосм гидотности, в якому одбився ввесь космос, себто новий лад, що встиг зійти вже на прастарі стежки, безнадійно на них загрузнути, та ще й їх лишив позад себе далеко. Не дурно Хвильовий одне своє оповідання починає промовистою справкою в зоології: « має сорок чотири зуби, sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, есекська і ще багато: І ще: sus scrjfa: дик, вепер є в Азії, залишився і в Европі»,  і розповідає про «відповідального» (теж технічний термін!) Карла Йвановича й Хаю та про їхній гурт: і вепра не треба, щоб побачити зразок щиро-свинського життя («Свиня»). Не дурно також згадане оповідання «Заулок» кінчається символічним образом, повним глибокого песимізму: «з стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки», а натовп юнаків-комсомольців «з криком і реготом кинувся в туман». Видко, справді таки по-осінньому вже сіро, туманно і тільки по-аґітаційному бадьоро, коли романтик, мрійник, лірик до сатири береться А коли вертається до романтики, то з-під пера його виходять такі одчайдушні твори, як згадана вже «Зелена туга» з її настирливим приспівом:

Дійсно хоч в око стрель,  такий висновок випливає із спостереженнів найталановитішого з пролетарських белетристів, за яким уже йдуть молодші (Ів. Сенченко, О. Копиленко й ін.). Характерно, що мало не кожне його оповідання кінчається отаким смутним, повним безвісти й безнадії та недовідомости акордом.

І проте не песиміст із Хвильового: не дурно в нього так багато веселої синьої фарби розлито. Він повен віри в свій комуністичний ідеал і зовсім не самої но «агітаційної бадьорости». «Я виходжу на новий шлях і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся і вона горить інакше» («Редактор Карк»). І повен він ще тієї глибоко-совістливої щирости та безбоязности, що тільки у справжніх бувають талантів і люблять правду над усе, хоч яка вона буде колюча. «Революція творить новий побут,  каже Хвильовий,  і треба писати революційний побут» («Редактор Карк»). І він пише Бачить плями, багато бачить плям на тому побуті зафіксує їх сміливою рукою. Натрапить на щось людське в старих постатях і з лагідною посмішкою трохи не спочуття змалює вам навіть «шляхетне гніздо» з такими кольоритними в ньому постатями, як «дєдушка» або Василь-коваль з його жалями за газетою «Новою радою» («Шляхетне гніздо»). І разом гордовита впевненість, що в його оповіданнях «завязка Жовтень, а розвязка соняшний вік, і до нього йдемо» («Кіт у чоботях»). З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна. У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною обєктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події як от «Бараки, що за містом» іноді просто жахливі. Ось вам:

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.

Солонський Яр: яр і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

Дійсно хоч в око стрель,  такий висновок випливає із спостереженнів найталановитішого з пролетарських белетристів, за яким уже йдуть молодші (Ів. Сенченко, О. Копиленко й ін.). Характерно, що мало не кожне його оповідання кінчається отаким смутним, повним безвісти й безнадії та недовідомости акордом.

І проте не песиміст із Хвильового: не дурно в нього так багато веселої синьої фарби розлито. Він повен віри в свій комуністичний ідеал і зовсім не самої но «агітаційної бадьорости». «Я виходжу на новий шлях і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся і вона горить інакше» («Редактор Карк»). І повен він ще тієї глибоко-совістливої щирости та безбоязности, що тільки у справжніх бувають талантів і люблять правду над усе, хоч яка вона буде колюча. «Революція творить новий побут,  каже Хвильовий,  і треба писати революційний побут» («Редактор Карк»). І він пише Бачить плями, багато бачить плям на тому побуті зафіксує їх сміливою рукою. Натрапить на щось людське в старих постатях і з лагідною посмішкою трохи не спочуття змалює вам навіть «шляхетне гніздо» з такими кольоритними в ньому постатями, як «дєдушка» або Василь-коваль з його жалями за газетою «Новою радою» («Шляхетне гніздо»). І разом гордовита впевненість, що в його оповіданнях «завязка Жовтень, а розвязка соняшний вік, і до нього йдемо» («Кіт у чоботях»). З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна. У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною обєктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події як от «Бараки, що за містом» іноді просто жахливі. Ось вам:

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.

Солонський Яр: яр і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями і ліс, і село, і небо.

Та разом з такими простими, але сильними, вирізьбленими неначе малюнками здибаємо у Хвильового й чимало манерности, вишуканости, що важить на певний ефект, примітивних одбігів, своєрідного моралізування. Здибаєш отаку, навіяну сучасною російською белетристикою манеру загравати з читачем і мимоволі пройме тебе досадою: навіщо це? Не прикраса воно, а вада в творах Хвильового, і йому треба додержувати раз-у-раз власної манери писати просто. Бо тоді виходить і сильно.

Молодість[2]

«О рудні, ваше свято»

Скляр

«Не шкодуй, моя мила мати»