Досвітні симфонії - Микола Хвильовий 3 стр.

Під пахвою у мене скло
Тихесенько дзвенить у скриньці,
Дивлюсь на обрію веслом
Зоря гребе у східній криці.

Дружок мій любий діамант
З кишені блузи щулить око,
Ох, як він весело в туман
Застромить погляд свій глибокий.

Іду по вулиці, а скляр
Яскравко ранок кучерявий
На мій дзвінкий крокує шлях
В палаючій і голосній заграві.

Один лиш мент і діамант
Його і мій веселі друзі
Назустріч підуть крізь туман.
І заспіває серце в блузі.

Ах, я не маю теплих слів
Намалювати ту хвилину.
Я потім довго-довго млів
І досі плавко лину-лину

Не шкодуй, моя мила мати,
Що я степ рясний залишив
Я говірку свою кострубату
Заплітаю в русявий кужіль.

Подивись в мої очі прозірні
Журавлинії там ягідки:
Твойому заповіту я вірний.
Як і завжди, вихревий, меткий.

Ледве ранок тремтячий, рожевий
Заголити темряву підскоче,
Я, як сонце безкрайо веселе,
На завод положу свої очі.

Не шкодуй, моя мила мати,
Твоїм серцем я всіх наділив,
Подивися на ранок мій радо
Після грому і зоряних злив.

Гість-веснянка! Гість-веснянка!
І полетіло по покрівлі злото.
Ранком
Цвіте глодом.
Ранком
Беру я квач, цебрайко
І по дахах залізних
В блакитній пісні
Розстеляю і розстеляю фарби китайку.
Гість-веснянка! Гість-веснянка!
Моя паланка
Червоніє
До мене, малеч, молодь всі!
Коханко-сонце, потруси
Свої сріблясті, ясні вії.
Малюю.
По даху мій квач пливе, пливе
Чую
Неначе поруч хтось зі мною,
І ніби другий
Квачує іншою рукою
Незримі рухи
Стій!.
І розсміявся раптом дзвінко:
То пензель промінь золотий
В покрівлю заздро з чохом дзінькав.

Ох, нарешті!.. Прокотилась!..
Гармати грому в далечінь,
Нема хмарин важкого тіла
І бавиться, і бавиться відмолоділа височінь

І лише іноді бабриські
Від блискавок жарин
По обрію так низько-низько,
Неначе крила золотих пташин.

Басейну бовна бірюзова
Рядниною безмежно простяглась
Живи!  сріблясте, вічне слово
Я чую в цей бадьорий час.
На тротуари жваві очі
Калюжі викраяні там

Безкрайо, заздро і охоче,
Кравець я, по бульках-голках.

Цей ясен зовсім збожеволів
 Нащо прискавкою? не мить!
А проте промінь ще не кволий,
Як прас по змоклі побіжить

Не витримав, хапнув сорочку
І голкою стьобнув притьмом
І ниток білії рядочки
Вперед, вперед! бігом, бігом!..

Мліти в полумї вік, без кінця
По машинах очима плигать,
Верещать, як мале порося,
Все полапать, пізнать.

У обіймах гартованих днів
Розправляти залізні мязи,
Повну діжку червоних огнів
По шляхах і по стежках носить.

В краєвидах сичать, шелестіть
І сягати відважно вперед.
Шлаків золотом світ запалить,
У повітрі хапаючи мед.

О життя, громострільний коваль,
І ти, кузня земля громовиць,
Я, ваш син,  хуртовина і сталь,
Ваша міць.

Рудії соняшні мязи
В обіймах міцно тиснуть-тиснуть
Але вагу я цю носив,
Як сурма срібноструйну пісню.

Гнідої спеки оберемок
Лежить у мене на спині,
І в далечінь неначе йдемо
З тобою, золотий паліє.

Куди? Навіщо це!
Лиш би туди, за обрій чалий
Я вдарив ще раз топірцем
І грюки лунко поплигали.

Цок! Цок! по цвяшках
На підошві стежки дві
Це я вам
Чобітки.

Не дивіться, що я плюну,
Розітру, як скло блищить.
А який, який я юний
В цю веселу мить.

Аж по лікоть голі руки:
Праця в хаті, а важка
Цитьте, йдуть до мене з бруку
Цок-цок! по цвяшках!

..

Пальці правої в живиці
Сучу дратву я, шарпак,
Але очі зоряниці,
А на серці мак.

Віск пролинув
Раз і два.
І зігнув я знову спину
Пара буде ще нова.

Шило в шкіру зашилив я,
Дратва шиє, шаркотить,
Шепіт в шварі Шив я, шив я
Швидко в шевні все біжить.

Раз-два! Раз-два!
Пара буде ще нова!
На колодці маю чобіт,
Прошу тих, хто з смаком робить,